Комендантська година, концерти з будь-якого приводу та об’єднання з Росією. Це улюблені теми для мемів у пабліках окупованих міст в соціальних мережах. Над чим ще сміються жителі непідконтрольної владі України частини Донбасу? Чи можливо контролювати гумор в окупації та карати за жарти? Про це – в інтерв’ю «Донбас.Реалії» із медіаекспертом, політичним консультантом Олексієм Ковжуном.
– Поговоримо про меми, які з’являються у різних пабліках Донецька і Луганська, як, наприклад, «Типовий Донецьк» чи «Типовий Луганськ». Що таке меми і чи можна їх назвати сучасною народною творчістю, народним фольклором?
– «Мем» – слово, як поняття, ввів в ужиток Річард Докінз, один із так званих «нових атеїстів». У книзі «Егоїстичний ген» Докінз у далекому 1976 році вжив поняття «мем». Це така одиниця інформації як ген, яка визначає, якою наша з вами «тушка» створюється і як ми потім живемо. Мем – це одиниця інформації.
– Як взагалі обирається тематика цих жартів, які з’являються в певних пабліках, певних спільнотах. Ось, для прикладу, в Донецьку найбільше – про комендантську годину. Вони просто не припиняють жартувати про це.
Або ж про концерти. Ось нещодавно я знайшла список повних нібито «офіційних свят» в ОРДО і в коментарях люди почали жартувати про те, що не вистачить в Росії «зірок» , щоб на кожен приїжджати. І жартували про те, що кумедно було б зробити «День комендантської години» і добу не виходити з дому.
Питання у тому, як обирається ця тематика – вона сама по собі народжується, це рефлексія на події, які відбуваються?
– Тут ось яка кумедна штука. Коли був Радянський Союз – там були анекдоти. Анекдоти як жанр вимирає, оскільки його витісняють меми. Коли в одній картинці – зав’язка, оповідь, розв’язка і полегшення – ось це саме «ха-ха-ха». За анекдотами «радянологи» визначали, що відбувається в закритому, радянському суспільстві.
Скажімо, класична радянська байка зараз незрозуміла нікому. Коли по телевізору «Лебедине озеро», всі радянські люди знали що в Москві – «мінус один». Коли помирав черговий генеральний секретар – включали «Лебедине озеро», це означало, що на одну людину стало менше. Поза контекстом це незрозуміло, але по жарту можна визначити контекст, в якому людина перебуває.
І ось це про «концертну донецьку народну республіку» – ми бачимо, що ось це відчуття свята, яке там намагаються російські куратори нав’язати – воно дає відчуття штучності і перебору. І, власне, масова свідомість реагує таким чином на те, що відбувається.
І за ось цими мемами можна зрозуміти: що відбувається, що турбує і напружує людей. Тому що загалом ось цей гумор – досить приречений. І нам з вами ці меми – не смішні. Ти розумієш, що людей турбує щось зовсім інше. Вони живуть в іншій реальності. Вони живуть в галюцинаціях, які на них випромінюють постійними концертами. Такі веселощі попкультури дають ілюзію того, що ти ніби отримуєш те, що хочеш, тут і зараз, яке трохи обмежується «комендантською годиною».
– Ви сказали, що ми можемо дізнатися, що турбує людей, тому що по суті з їхнього телебачення, яке наскрізь свідомо пропагандистське, ми не дізнаємося справжнього ставлення людей до того чи іншого явища. Чи можна сказати, що ці пабліки, ці меми – це те, звідки можна брати справжню інформацію про те, що там відбувається насправді.
– Абсолютно. Це так само, як у лабораторіях по аналізах людини визначають, що відбувається в організмі. Я застав Радянський Союз, коли був чудовий жарт, який звучав так: «Добрий вечір» – збрехав теледиктор». Він показує, що телебачення сприймалося, як пропаганда і навіть як брехня. І навіть коли диктор говорить «Добрий вечір», всі розуміють, що це брехня, тому що він не добрий. І коли тебе тиснуть цією тотальною пропагандою, в Радянському Союзі це вивалювалося анекдотами, а зараз це вивалюється – у мемах.
«Це грім чи обстріл?» – це класичний гумор шибеника, це спосіб справлятися з нестерпними обставинами життя. Це спосіб показати собі і тому, кому ти це надсилаєш, мовляв, мене лякають, а мені не страшно. Коли ви підете в кіно на фільм жахів, ви відчуєте в якийсь момент, коли ноги зводить судомами, а потім якось трохи попускає, а потім ви чуєте сміх в залі. Люди сміються не тому що їм смішно, а тому що люди таким чином справляються з тим страхом, який на них щойно наводили з екрану.
– Як вони не бояться, що їх якось відстежать. Тобто відстежити творця мемчіка – це в принципі, напевно, нереально, але коли паблік роблять перепост, то ти легко можеш дізнатися, хто адміністратор і знайти його. Тому що там є досить жорсткі, як для їхніх реалій меми. Адже є багато історій, коли людей за їхні позиції в соцмережах, за перепис заарештовували, переслідували і так далі.
– Справа в тому, що у людей все-таки присутнє відчуття того, що це анонімно, оскільки, з одного боку – я прихований під ніком і що я такого зробив. А з іншого – загальний рівень насильства і беззаконня такий, що всім зрозуміло, що з тобою може статися все, що завгодно, у будь-який момент і це робить репресії ефективними.
Тому якщо взяти ідеальну систему, погану, але ідеальну, де у тебе є чіткі межі, з дуже жорсткими покараннями, тобто назвав короля какаш*** – тобі відрубали голову. І це навіть не обговорюється.
Але якщо взяти сталінську машину, коли всі розуміли, що ти можеш бути наступним, тому що немає чіткого механізму – чому цього заарештували, чому цього розстріляли, чому цього відпустили.
І саме ця відсутність причинно-наслідкових зв’язків і робить систему репресій для нагнітання страху на окремій території дуже ефективною, з одного боку. З іншого – це породжує цей гумор шибеника. Прокататися на поїзді метро ззаду, пройтися п’яним по перилах мосту, це якась зухвалість, бо можуть за таке заарештувати і мучити на підвалі? Напевно. Але заарештувати і мучити на підвалі можуть і просто так.
– По суті, якщо підсумувати, то чи можна назвати це якимось останнім джерелом якогось нецензурованого гумору і справжніх настроїв людей?
– Тут ми чітко бачимо, що гумор виконує функцію захисту останніх уламків раціональності. Захисту людини від цього когнітивного дисонансу: якщо тут так погано, то чому я тут живу. Це спосіб справлятися з нестерпними обставинами.
Це не той гумор, який нас радує чи веселить кого-небудь, це той гумор, яким підбадьорюють один одного приречені в камері. Коли ти дивишся, над чим люди сміються – ти розумієш, що відбувається у них в голові, що відбувається у них в житті.
