1 (13) вересня 1889 року на світ з’явився один з найвидатніших лідерів кримськотатарського народу – Джафер Сейдамет. На честь 130-ліття з дня народження «кримського Петлюри» – літератора і публіциста, який у переломну добу став воєначальником і дипломатом – Крим.Реаліі публікують унікальні мемуари Сейдамета.
Продовження. Попередню частину читайте тут.
В Одесі
Мене відправили до одного з полків, дислокованих в Одесі, на час до закінчення організації нашої дивізії. Я почав вчити муштрі. Позаяк я винайняв кімнату в місті, то вставав дуже рано, їхав на машині до казарми і холодними ранками на луках за містом тренував солдатів. В Одесі я проводив час у зустрічах із Халілом Чапчакчі, Аметом Озенбашли та іншими товаришами – ми багато розмовляли, іноді заходили до знайомих російських сімей або з товаришами ходили до театру чи кіно. В Одесі я прочитав промову відомого російського політика і оратора [Василя] Маклакова, яку він виголосив у Думі 29 листопада. Маклаков у своєму виступі з усією безжальністю провів аналіз чинної ситуації та продемонстрував зіпсованість уряду:
[Промова «Або ми, або вони» була виголошена 3 листопада 1916 року, за новим стилем – 16 листопада, але Сейдамет помилково ще раз додав до другої дати 13 днів. Цитата нижче наведена не за текстом спогадів Сейдамета, а за відповідним місцем зі збірки промов Маклакова (Париж, 1949)]
«Ні, це не випадковість, це режим, це проклятий, старий, віджилий, але ще живучий режим... Коли країна бачить все це, бачить, що при владі з'являються тільки люди цього режиму, бачить тільки його фаворитів, його ставлеників, бачить у всьому його руку, бачить його прийоми, тоді вона мимоволі запитує себе: а що якщо під час війни інтересами Батьківщини вони будуть жертвувати на догоду режимові? Довготерпіння Росії велике, як велика сама Росія. Але ця війна всьому показала межу... і ми говоримо: є межа і нашій покірності, є межа нашому довготерпінню». Це означало, що вже навіть у політичній еліті Росії стурбованість досягла вирішальної фази. Це сповнило мене надією...
Новий рік 1917-го я зустрів в одній зі знайомих російських сімей. Там я познайомився із Гарраном, тодішнім англійським віце-консулом, який знімав у цієї сім'ї кімнату. Цей дипломат, який цікавився ситуацією в Росії та міжнародними проблемами, стверджував, що рано чи пізно Туреччина зазнає поразки... Ми не знайшли спільної мови і розсталися холодно.
В містечку Ізмаїл
У січні 1917 року нас розмістили в одному селі, населеному німецькими колоністами, недалеко від Ізмаїла у Південній Бессарабії. Там я познайомився з одним болгарином – офіцером резерву, який походив із Пазарджику в Добруджі, але служив в російській армії. Ми винайняли кімнати в одному будинку. І з ним у мене абсолютно відрізнялися точки зору на політику. Ця людина була більш прив'язана до Росії та до російськості, ніж найбільш фанатичний і зашкарублий росіянин. Він не був інтелігентним, але дуже працьовитим і сміливим. У дивізії я став командиром підрозділу зв'язку. Я займався телеграфом, телефоном, поштовими голубами. Командиром нашої дивізії був татарин за походженням – чоловік потужної будови, грубий в поводженні, серйозний – один з офіцерів артилерійського підрозділу, який раніше прославився досягненнями у боротьбі із німцями у Східній Пруссії.
У січні, коли ми дізналися про вбивство Распутіна, я переконався, що революція почнеться будь-якої миті
Новини, які доходили до Одеси, про економічну ситуацію і політичну напруженість у Петербурзі, говорили про те, що справи йдуть дуже погано. Повна запалу і міцних виразів промова, виголошена в Думі знаменитим правим [Володимиром] Пуришкевичем у зв'язку із призначенням [Олександра] Протопопова на пост міністра внутрішніх справ, і фатальна роль, яку зіграв у цьому [Григорій] Распутін, сколихнула всю Росію.
На мій погляд, Одеса була найбільш пересудливими містом Росії. У цьому космополітичному місті, де було так багато євреїв, щодня з'являлося кілька нових чуток. То про царицю, яка нібито шпигувала на користь німців, то про уряд, який продався німцям, то про підготовлюваний таємний мирний договір, то про те, що за всім стоїть Распутін і його знаряддя – цариця.
У січні, коли ми дізналися про вбивство Распутіна, я переконався, що революція почнеться будь-якої миті. Ми проводили навчання і кожен день очікували відправки на фронт – ця напружена ситуація тріпала наші нерви. З іншого боку, я насолоджувався комфортом чистого німецького будинку, в якому я жив, зручним ліжком і хорошою їжею – це зменшувало психологічне навантаження... Однак ми весь час були похмурі, і наша нервозність зростала.
Чому я написав «Національні почуття»?
У російському війську панувало правило, що офіцери нижніх рангів під час атаки йдуть попереду простих солдатів. Через це гинуло безліч офіцерів. Тому я вирішив – перш, ніж паду – написати хоча б коротке оповідання. Протягом декількох днів я написав «Millî duygu» [«Національні почуття»] і відправив у «Терджиман». Я почувався дуже задоволеним, коли Асан Сабрі [Айвазов] відповів мені, що оповідання дуже сподобалося і йому, і всій редакції.
У цей час я отримав листа від [Номана] Челебіджіхана. Він писав, що їх теж незабаром відправлять до Одеси. Коли приблизно за тиждень я отримав від Челебіджихана листівку з повідомленням про те, що його загін з Одеси має бути відправлений на фронт, я засмутився і став всім серцем бажати, щоб революція спалахнула перш, ніж ми поїдемо на фронт. Так і сталося...
В центрі, здається, почалася революція…
13 березня [дата наведена за новим стилем] 1917 року я чергував у телеграфу. У штабі армії змінився черговий, і новий протелеграфував мені своє прізвище – він теж був з Криму, з села Дерекой, його звали Бекір Діктан, я його трохи знав... Ми почали по телеграфу розмовляти татарською. Я запитав, чи знає він що-небудь про відправку нашої дивізії на фронт. Він відповів: «Це не важливо, є, хіба, щось важливіше... ми поки точно не знаємо, про що йдеться, але в центрі, здається, почалася революція...». Отже, настав день, якого я з нетерпінням чекав протягом стількох років. Я глибоко зітхнув. Від хвилювання кімната здалася мені тісною. Раптово мене покликали до апарату. Командувач нашою армією викликав командира нашої дивізії. Наш командир вночі завжди був п'яний. І тієї ночі він також попередив мене, щоб я не турбував його, якщо нічого незвичайного не станеться. А тут наказ армійського командування викликав його до апарату. Я пішов і передав виклик. З люттю, крекчучи, він встав, підійшов до апарату... В міру того, як він читав новини, він бліднув і все ширше розплющував очі. Майже годину він отримував накази. Він побілів як стіна, губи його зблідли. Він вийшов з опущеними плечима, і, не сказавши мені ані слова, пішов додому.
Увечері офіцери в нашому штабі, невідомо звідки і яким чином дізнавшись про революцію, почали по кутах перешіптуватися про новини
Вранці я пішов на квартиру, влігся, встав після обіду. Увечері офіцери в нашому штабі, невідомо звідки і яким чином дізнавшись про революцію, почали по кутах перешіптуватися про новини. Увечері до мене прийшов мій сусід-болгарин – засмучений, розбитий. Після кількох загальних слів очі його наповнилися сльозами – він сказав: «Все скінчено... Росія загине!». Він так розпалився, що ці слова вимовив у присутності німкені, яка подавала йому чай. Коли я попрямував до своєї кімнати, ця жінка під якимось приводом підійшла до мене і почала випитувати ситуацію: «Що сталося з вашим товаришем? Ви що, на фронт їдете? Що трапилося?». Я вдовольнив її цікавість. Я сказав, що в Росії почалася революція. Не втримавшись, вона перехрестилася, очі її пожвавилися, обличчя заблищало... Звичайно, і вона помітила, що і мене втішила ця новина, тож потім – поки ще протягом тижня я жив в її будинку – вона намагалася обходитися зі мною якнайкраще. Особливо щедро вона пригощала мене під час ранкового чаю жовтими, жирними і дивовижно ароматними вершками з коров'ячого молока, до яких я був ласий.
Пане генерале
На ранок 24 березня, знову невідомо яким чином, але всі солдати знали про революцію, і під час телефонних розмов з офіцерами вже не застосовували титулування, яке вимагалося в армії, а зверталися, наприклад: «пане генерале». Під час обіду командир нашої дивізії раптом різко звернувся до мене: «Твої солдати швидко навчилися революції й революційної мови!». Я намагався пояснити йому, що солдати малоосвічені, а щодо цієї справи – їм не дали жодного офіційного або неофіційного розпорядження, у зв'язку з чим вони поводяться абсолютно на свій розсуд.
Цар відрікається
Ми дізналися, що 15 березня (за старим російським календарем – 2 березня) цар Микола II відрікся від свого імені та імені сина, а 16 березня затвердив вступ на престол великого князя Михайла. Революція розгорталася зі швидкістю блискавки. Першим ударом вона знесла 300-річне царювання Романових. Вона зруйнувала тиранію, дала свободу слова, преси, зборів і совісті. 19 або 20 березня у штабі дивізії зібралися офіцери і солдати, щоб скласти присягу революції й новому уряду. Наш старий, серйозний і суворий генерал виголосив коротку промову, заявив, що не порушить клятву вірності, дану царю, і додав, що сьогодні залишає армію, яку любив більше за домашнє вогнище. Він просив, щоб, позаяк війна мусить тривати, армія тепер зберігала вірність новому уряду і виконувала свій обов'язок... Старий генерал ці слова вимовив із таким сумом і болем, що кілька російських офіцерів заплакали... Він потиснув руки начальнику нашого штабу і всім офіцерам і, пройшовши перед солдатами, пішов зі штабу своїм як завжди твердим, міцним кроком...
Начальник нашого штабу виголосив довгу промову, в якій стверджував, що в Росії починається нова історична епоха, що армія повинна бути її гідною, додав, що перед лицем зовнішнього ворога слід згуртувати ще тісніше лави навколо уряду, після чого закликав всіх офіцерів і солдатів присягнути новому уряду.
Але нова клятва не відповідала традиціям російської армії, її духу і менталітету. До цього присягали царю. Тепер царя не було, всі були вільні, солдат робив, що хотів... Після справи з присягою армія почала повністю занепадати. Дисципліни не було, солдатів з кожним днем меншало, хто міг – тікав.
Примітка: У квадратних дужках курсивом подані пояснення кримського історика Сергія Громенка або переклади згаданих Сейдаметом назв, а звичайним шрифтом вставлені відсутні в оригіналі слова, необхідні для кращого розуміння тексту.
