1 (13) вересня 1889 року на світ з’явився один з найвидатніших лідерів кримськотатарського народу – Джафер Сейдамет. На честь 130-ліття з дня народження «кримського Петлюри» – літератора і публіциста, який у переломну добу став воєначальником і дипломатом – Крим.Реаліі публікують унікальні мемуари Сейдамета.
Продовження. Попередню частину читайте тут.
Виноробний кооператив
Я зустрічався із товаришами, розповідав їм, що зі мною трапилося, і, врешті-решт, вирішив розповісти їм про певну ідею, яка витала у мене в голові з минулого року. Отже, через війну ціни в цілому зросли. Проте, винороби купували виноград у наших селян за ледь зміненими цінами. Було ясно, що ми самі як приватні особи не можемо діяти як винороби. Тому я запропонував провести переговори із головою земства в Ялті та з допомогою земства заснувати виноробний кооператив. Ми сподівалися, що в результаті ціни на виноград зростуть, і наші селяни будуть захищені.
Ми сподівалися, що в результаті ціни на виноград виростуть, і наші селяни будуть захищені
Іскендер Ахмедов знав голову земства – [Миколу] Богданова. Ми разом пішли до нього. Іскендер з ентузіазмом представив мене голові. Я розкрив наші наміри... Я особливо просив його надати нам великі бочки і, якщо нам знадобиться кредит, допомогти нам із отриманням такого. Богданов заявив, що із задоволенням надасть нам усіляку допомогу, що йому дуже важливо оживити кооперативний рух в наших селах. Він додав, що розуміє, що такого роду підприємство в сьогоднішній ситуації абсолютно необхідне. Свою відповідь він закінчив побажаннями успіхів і твердженням, що рекомендує нам, щоб ми, як тільки-но зважимося, звернулися до них із офіційним запитом. Відразу ж після повернення до Ялти я поговорив із батьком. Йому дуже сподобалася наша думка. Він сказав, що розмовляв із Богдановим раніше. Він був дуже задоволений, що я отримав від голови обіцянку допомоги. Він сказав, що весь наш виноград віддасть до створюваного кооперативу, і, якщо знадобиться, то й допоможе грошима.
За два-три дні я обійшов наших селян і пояснив їм сенс підприємства і його важливість. Потім одного вечора я зібрав все село у сільській школі та детально розтлумачив, чому ми повинні створити виноробню; ми планували назвати її: «Сemaat padvali» [«Підвал джемаат» (Автор використовує спотворене російське слово «підвал» у широко розповсюдженому сенсі «винний підвал»)]. Всі власники виноградників схвалили думку і вибрали комітет. Слідом за цим ми перейшли до конкретних дій, знайшли підходяще місце, доставили бочки, найняли майстрів. Однак коли наблизився час збору врожаю, винороби почали виступати проти нашої ініціативи. У попередньому році ціна винограду становила 1-1, 5 рубля – тепер вони підвищили її до 4 і почали переводити селянам чималу передоплату. Особливо великого значення надавав цьому знаменитий винороб [Микола] Бекетов, бо боявся, що пожвавлення нашого кооперативу стане прикладом для інших селян. У цій ситуації деякі з наших [селян] не витримали і продали свій врожай. Вони приходили до мене і намагалися виправдатися, кажучи: що ж робити, нам дуже потрібні гроші, а чотири рублі – хороша ціна... Вибач... Іншалла [дасть Бог], наступного року нам не доведеться так чинити...
У цій ситуації мені довелося скупити виноград у кількох селян з сіл Нікіта та Гурзуф і гарантувати їм, а також селянам з нашого села, ціну в чотири рублі та, крім того, теж роздати їм трохи грошей. Мені вдалося зробити це за допомогою батька.
Я був упевнений, що наше заняття розвинеться, і цілком віддався йому. Я навіть сам писав фарбою на бочках назву вина «Кизилташ джемаат підвал» [«Винний підвал громади села Кизилташ»], цілими днями працюючи в будівлі, досить віддаленій від нашого села.
Не зійдуться два береги Чорного моря
Певного дня батько, який щойно повернувся з Ялти, сказав мені, що Джафер Аблаєв хоче терміново зі мною побачитися. Я поїхав наступного дня і з цікавістю запитав, у чому причина цього поспіху. Не відповідаючи на моє питання, він запитав про наше винне заняття. Я з ентузіазмом відповів, що підприємство розвивається успішно. Тоді він вже не витримав і розповів про розмову, яка мала місце між ним і моїм батьком щодо мого одруження, і про ухвалене ними рішення.
У Джафера була красива своячениця, підходяща за віком для заміжжя. Він вирішив, що було б доречно одружити мене з нею, поговорив про це з моїм батьком, отримав від нього схвалення, щоб повідомити і мені про справу, і для цього викликав мене.
Я сказав так: я вірю, що домашнє вогнище має спиратися на фундамент кохання
Мені не склало труднощів пояснити Джаферу ситуацію... Я сказав так: я вірю, що домашнє вогнище має спиратися на фундамент кохання. А я кохаю Ханіфе, дочку Хаджі Еміра Хасана Бекірова, і буду чекати на неї. На мої слова він відповів так: Джафере, я здогадувався, що це так. Ти правильно думаєш. Але хто знає, як довго ще триватиме війна... А твій батько хоче, щоб ти одружився. Він ще намагався мене переконати, але безрезультатно.
Повертаючись з Ялти, я весь час ламав голову, що скажу батькові. Зрештою, я ухвалив рішення, що, як і раніше, викладу батькові свою позицію відкритим, м'яким, але рішучим чином. Після обіду я відчув, що батько хоче залишитися зі мною наодинці. Коли ми залишилися самі, він раптом запитав: що ти відповів Джаферу? Я розповів, як пройшла розмова. Він був незадоволений. Два береги Чорного моря не зійдуться... Невідомо, коли закінчиться війна... Можливо, донька Хаджі вийде заміж. До того ж Хаджі не відправить дочку до Криму, не розлучиться з нею. Та й я не хочу, щоб ти поїхав до Туреччини і залишив нас... Раз зрозуміло, що нічого з цього не вийде, то недобре, що ти і далі упираєшся. А якщо тобі ця тутешня дівчина не подобається, скажи, тоді подумаємо, – говорив він. Я відповів, що поки до мене не дійде звістка про те, що дочка Хаджі вийшла заміж, я не зміню рішення. Батько нахмурив брови. У тебе дуже вперта голова. Зараз чи пізніше це дорого тобі коштуватиме, – сказавши ці слова, він встав.
За два дні до справи повернулася мама... Потім мене почали переконувати Кьосе Мустафа Ага і чоловік сестри Абдуррахман... Хоча я легко обривав ці вмовляння, почувався ніяково і сумно.
Розмови із Челебіджиханом
У ті дні мені написав [Номан] Челебіджіхан. Він запрошував мене у тижневу поїздку. З цим листом він потрапив у десятку. Зустрілися в Акмесджіті. Ми поїхали до села Абдуррахіма Хільмі, потім, змолодшим Озенбашем – до Сеїда Ахмеда Шукрі, – всюди ми радилися і обговорювали нашу національну справу. До країв Озенбаша ми поїхали вперше. Багатство природи, чудові струмки, душевність і скромність жителів – все це дуже нас зачаровувало. Нам там все сподобалося. Ми закохалися у ті краї.
У ці дні помер учитель з Зинджирли-медресе у Бахчисараї – Хабібулла Ефенді. Ми вирішили, що на його місце приведемо хатіба з Дерекоя – Тарпі Ібрагіма Ефенді. З цією метою ми провели в Бахчисараї розмову із Асаном Сабрі Айвазовим. Айвазов обіцяв залагодити справу із головою Бахчисарая – Сулейманом Мірзою Кримтаєвим. Він обіцяв, що поговорить з ним. За два дні ми отримали відповідь від Сабрі, який повідомляв, що наша справа триватиме п'ять-шість місяців, і що голова Сулейман Мірза обіцяє, що вирішить її позитивно.
Змова під видом зборів
Приїхавши до нашого села, я побачив, що наше заняття – виноробство – розвивається добре. Одночасно мені передали повідомлення, що Ялтинське благодійне товариство ухвалило рішення відправити до сіл комісії, щоб збирати пожертви, а також заохочувати населення брати участь у воєнній позиці. З повідомлення випливало, що я також є в комісії. Я із задоволенням прийняв це завдання. Я сподівався, що завдяки цьому зможу в кожному селі зустрітися із населенням, вибрати тих осіб, які можуть бути корисні для нашої «справи», і одночасно щиро поговорити із гідними довіри селянами, вчителями та представниками сільської інтелігенції.
Ми об'їхали всі наші села від Ялти до Лімени [з 1945 р. – Голуба Затока]. Цей об'їзд ми зробили наступним складом: Ібрагім Ефенді Тарпі, Емір Усеїн Адаманов, я і ще одна-дві людини, імен яких я не пам'ятаю. Я був більш задоволений результатами, ніж очікував. У кожному селі я встановлював зв'язок із кількома людьми. Найбільше осіб, готових і придатних для співпраці, я знайшов в Алупці. Там був учителем Хафіз Іззет Ефенді, який отримав освіту в Стамбулі. Там же ми провели кілька підпільних зустрічей із купцем Саліхом Ібрагімовим, його компаньйоном Абдуррахманом і ще з кількома людьми. Це були друзі Асана Сабрі. Вони регулярно читали газету «Терджиман» і російську пресу, досить добре розуміли сенс нашої національної справи. Завдяки цьому мені вдалося зав'язати там контакти легше і впевненіше, ніж де-небудь ще.
Розкрийте обійми, ось ми йдемо
Коли після поїздки я повернувся до Ялти, у мене відбулася розмова із Халілом Чапчакчі, який приїхав з Одеси. Ми [раніше] домовилися, що він візьме на себе обов'язки перекладача з турецької мови в бюро Генерального штабу в Одесі. Завдяки цьому він отримав можливість вивчати стамбульську пресу. Він сховав два примірники газети «Ikdam» [«Зусилля»] і привіз до Криму. Потім ми разом вирушили до його села Аутка, недалеко від Ялти, там я прочитав газети і потім взяв їх у нього.
Одна з газет помістила повідомлення про смерть Тевфіка Фікрета [19 серпня 1915 р.]. Друга – опублікувала вірш турецького поета Мехмета Еміна Бея під назвою «Розкрийте обійми, ось ми йдемо», адресований народам Кавказу.
Коли я читав цей твір довіреним селянам в селі – у всіх на очах були сльози.
Нової історії сьогодні відкриті брами
Для земель, що в російському полоні стогнуть,
Для народів Турана, що в кайданах тирана живуть,
Прапор розвіває.
Подивіться, очі в надії плачуть.
Нещасні діви, маленькі хлопчики,
Невинні сироти, старці посивілі
Смолоскипи в тремтячих руках до тебе простягають.
Ти ж визволитель Турана з полону,
Від європейського ярма край твій чин звільнить,
Улюблений край.
Розкрийте обійми, ось ми йдемо.
Тобі свобода, тобі визволення
Ось ми приносимо.
Розкрийте обійми, нехай в країну Огуза
Увійде нова душа.
Діти твої сповнені безмірної радості,
Нехай розривають московські кайдани.
Я дав переписати цього вірша кільком приязним сільським вчителям. Вони читали його крадькома, а слухачі, як писав поет, плакали сльозами надії.
Далі буде.
Примітка: У квадратних дужках курсивом подані пояснення кримського історика Сергія Громенка або переклади згаданих Сейдаметом назв, а звичайним шрифтом вставлені відсутні в оригіналі слова, необхідні для кращого розуміння тексту.
