Спеціально для Крим.Реалії
Активісти Національного руху кримських татар написали президенту Росії Володимиру Путіну лист (від їхнього імені лист підписав голова правління ініціативної робочої групи НРКТ С. Сейт-Облаєв) з пропозицією встановити пам'ятний знак у вигляді бронзового бюста російській розвідниці, Герою Росії Аліме Абденановій на території меморіалу «Концтабір «Червоний», де вона була розстріляна фашистами та ймовірно похована. Незважаючи на всю риторику про повагу до подвигу дівчини-розвідниці, кримська влада вважає, що це вже занадто. А щоб інші засвоїли, що це вже надмірне бажання активістів, окрім особистих відповідей доручили «Крымским известиям» опублікувати статтю, в якій показати, що час і міру знати. За справу взялася редакторка газети Ірина Іванченко.
У статті «Дозвольте Аліме пройти свій легендарний шлях. Вона з цим впорається» з властивою їй поверховістю мислення та зневагою до точності фактів, Ірина Іванченко досить коротко описує її життя, і що вже зроблене для увічнення пам'яті героїні: «Через чотири роки (насправді через три з половиною ‒ авт.), ми будемо відзначати сторіччя від дня народження Героя Росії Аліме Абденанової... Вона з відзнакою закінчила семирічку. Пішла працювати секретаркою у райвиконком (насправді ‒ секретаркою Узун-Аякської сільради, а пізніше завідувачкою загального відділу Ленінського райвиконкому Криму ‒ авт.)... Проте фронт прийшов до Криму (насправді ‒ лінія фронту ще була за межами Криму, і розвідники висилалися на територію, зайняту ворогом ‒ авт.), Аліме запропонували співпрацювати (насправді ‒ служити в розвідці, призвана Краснодарським військкоматом ‒ авт.) з військовою розвідкою, виконувати складні спецзавдання (насправді ‒ Аліме в цей час жила не в Криму, вона була разом із райвиконкомом евакуйована до Краснодарського краю. Пройшла курси медсестер і тричі просила відіслати її на фронт. І не відряджали її не через те, що, як вигадала Іванченко, вона, нібито, «знала зміст якихось таємничих документів», а через вік. Після загибелі кількох ДРГ з чоловіків відомий розвідник генерал-майор Микола Трусов вирішив зробити нетривіальний крок і запропонував очолити нову резидентуру Аліме, яку розшукав у відділі радгоспів Краснодарського крайкому ВКП (б), де вона працювала. І вона погодилася, пройшла прискорені курси розвідки у Краснодарському краї ‒ авт.)... Її радіограми в розвідвідділ Північно-Кавказького фронту (насправді ‒ у розвідвідділ Окремої Приморської армії, очолюваний генералом Трусовим ‒ авт.) були безцінні».
Авторка замовчує, що разом з Аліме Абденановою були заарештовані члени її розвідгрупи і шістьох з них невдовзі розстріляли
Авторка замовчує, що разом з Аліме Абденановою були заарештовані члени її розвідгрупи і шістьох з них, таких же героїв, як і вона, але досі невідомих і ненагороджених, ‒ братів Меннанових, Болатова, Мамбетджанова, Аджибаєву та Баталова невдовзі розстріляли біля підніжжя гори Агармиш (а загалом у групі було 14 підпільників, переважно кримських татар ‒ авт.), а саму Аліме, як резидента, відіслали до Сімферополя, де у неї більше ніж місяць, до 5 квітня 1944 року, намагалися отримати відомості про розвідвідділи Окремої Приморської армії. А зрадила групу і видала місце прихованої радіостанції закинута до Криму разом з Аліме радистка «Горда» Лариса Гуляченко, яка потім пішла з Криму разом з німцями й була затримана співробітниками СМЕРШу 11 травня 1945 року в Чехословаччині. Незабаром вона була засуджена до десяти років позбавлення волі. Але... у січні 1991-го військовий трибунал Одеського військового округу цей вирок скасував «за відсутністю складу злочину». Ось так повернулася історія.
Автор статті-виправдання коротко перераховує, як саме увічнена пам'ять Абденанової ‒ «Сімферопольська школа №44 названа ім'ям Аліме Абденанової. Аліме живе в назвах вулиць у Сімферополі, Феодосії, Керчі. Поблизу Леніного на честь її подвигу встановлена плита...» (Насправді їх набагато більше. Відомості про неї розкопав доктор історичних наук Володимир Лота. В Леніному та в Останіному встановлені пам'ятники. Її ім'ям названий парк у селищі Леніне. На будівлі вокзалу встановлена меморіальна дошка. Її ім'ям названа не тільки СШ №44 у Сімферополі, але й школа в Останіному, де встановлена меморіальна дошка. Її ім'ям названі вулиці в Сімферополі, Феодосії, Керчі, Бахчисараї, Білогірську. Аліме присвячені повісті, поеми, балет. Перший пам'ятник на трасі Феодосія ‒ Керч був встановлений на кошти кримськотатарської громади. Перекладаються і поширюються бібліотеками кримськотатарські книги про неї. На місці селища Джермай-Качика волонтери висадили бузкову алею. У Ленінському історико-краєзнавчому музеї зберігається єдина речова реліквія ‒ дивом уціліла кавова чашка бабусі Ревіде. ‒ авт.).
Ну і звичайно, вона одна з усієї групи посмертно була нагороджена орденом Червоного Прапора (1944), а вже 1 вересня 2014 року червоноармійці Абденановій Аліме надане звання Героя Росії посмертно. Через 70 років ‒ і то через анексію Криму та бажання знайти спільну мову з кримськими татарами.
І тут у авторки статті починається обурення з приводу того, що «але от біда. Комусь здається, що цього мало». Вона починає несамовито захищати спокій чиновників. На її думку, у листування «завдяки С. Сейт-Облаєву» втягнуті й Адміністрація президента Росії, й уряд Росії, і Міністерство культури Криму, і Держрада Криму: «...І думаю: навіщо відволікаються від справ серйозні державні мужі? Через те, що комусь захотілося зістригти купони з чужих перемог?» Але ж це законне право громадян ‒ звертатися до органів влади із запитаннями, пропозиціями та інформацією.
З іншого боку, вона, слуга влади, також несамовито захищає недоторканність «Меморіалу «Червоний», стверджуючи, що ідея створення комплексу належить голові кримського парламенту Володимиру Константинову: «Хоча його високу посаду тут згадувати не обов'язково. Володимир Андрійович не міг залишитися осторонь як людина. Прочитав документи, свідчення очевидців, матеріали Нюрнберзького трибуналу про жахливі злочини, які чинилися фашистами в концтаборі «Червоний», здригнувся і захотів залишити на землі нагадування про світлу й темну сторони людської натури. Пошук концепції був довгий і важкий».
Меморіал у пам'ять жертв концтабору «Червоний» (фотогалерея)
Автор проєкту архітектор Максим Пивоварчик також стверджує, що до нього нічого ні додати, ні відняти: «Я орієнтувався на створення атмосфери, щоб людина ступила на територію і перейнялася співчуттям, пішла звідси іншою ‒ зі скорботою та просвітленням. Для цього ретельно продумав структуру, взаємне розташування елементів, їх форму, колір, масштаб, нюанси та контрасти. Меморіал ‒ довершений витвір мистецтва. Будь-яке втручання порушить його цілісність».
Втім, про недоліки концепції цього меморіалу говорили вже давно, з моменту його першого подання. Однак Володимир Константинов панічно противиться його вдосконаленню. Річ у тім, що концтабір був створений на місці радянського концтабору 30-х років, і в ньому закінчили життя багато з репресованих. Сама назва табору «Червоний» ‒ радянського походження, вже після війни на цьому місці довго існував радгосп «Червоний», специфіку якого всі в Криму знають. Пам'ять жертв радянського періоду зараз замовчується, хоча це теж складова частина історії цього місця і забувати це ніхто не може. Жертвами концтабору в німецький період були не тільки слов'яни, а й мусульмани, починаючи зі сталінських репресій і закінчуючи часом німецької окупації. Тому в його концепції пропонувалося відобразити і ці моменти, зокрема, пропонувалося збудувати не тільки православну каплицю, а й храми інших конфесій, хоча б мечеть та синагогу. Але все це з порога відмітається. Чому?
Автори прагнули назвати і зберегти якомога більше саме імен в'язнів, представлених як у списках, так і в речах
І коли Максим Пивоварчик говорить, що за світовою традицією пам'ять жертв концтаборів не персоніфікується, він просто лукавить. У документальних фільмах, у скульптурах, списках, виставках особистих речей, книгах, меморіальних особливостях таких пам'яток як «Равенсбрюк», «Маутхаузен», «Заксенхаузен» і багатьох інших пам'ять про в'язнів максимально персоніфікована, там їх автори прагнули назвати і зберегти якомога більше саме імен в'язнів, представлених як у списках, так і в речах. Причому не тільки в'язнів, а й їхніх мучителів, які пройшли згодом через суди. І вже у всякому разі вони прагнуть до того, щоб при можливості назвати кожного, а не добирати жертв своїх національностей і віросповідання та відхрещуватися від інших.
Таке враження, що редакторка вважає історію Криму та пам'ять про неї, сам меморіал ‒ приватною власністю її начальників
Авторка статті безцеремонно нападає на автора листа: «Я звертаюся до голови правління ініціативної робочої групи НДКТ С.Сейт-Облаєва, яка підписала лист президенту. Навіщо ви так категорично наполягаєте на тому, що не влаштовує людей, які придумали проєкт? Запропонуйте і реалізуйте свій! Не поспіть ночі, розробляючи його, добудьте гроші на будівництво (на меморіал «Червоний» пожертвування перерахували понад 20 регіонів Росії), зберіть фахівців. Що ж ви так безцеремонно втручаєтеся в те, що склалося, прижилося, притягнуло, приголомшило й успішно розвивається?» Таке враження, що редакторка вважає історію Криму та пам'ять про неї, сам меморіал ‒ приватною власністю її начальників. Іншим людям до цього сакрального предмета торкатися не можна.
Нарешті, авторка статті робить абсолютно аморальний кульбіт. Вона цитує реферат школяра Артема Петрунця: «Я іноді думаю про неї так, ніби вона живе на сусідній вулиці. І постійно запитую себе, а чи зміг би я витерпіти нелюдський біль, коли тобі виривають нігті, волосся, перебивають ноги і руки, мучать, цілодобово не дають спати? І не можу дати однозначної відповіді. Хочеться бути чесним поруч із такою дівчиною». І додає: «Ти знаєш, Артеме, я теж часом думаю про неї...» Цим вона ніби сама стає в лави патріотів між Аліме Абденановою та Артемом Петрунцем. Вірю, школяр, можливо, і думає так, але Ірина Іванченко ‒ ніколи.
Щоб зрозуміти це, треба звернутися до того, що писала редакторка у 2014 році. Лише декілька цитат із безлічі проросійських опусів. Перша: «Так влаштований світ, що до багатих і здорових тягнуться охочіше, ніж до бідних і хворих. Поруч із сильною людиною простіше і комфортніше жити. Це саме можна сказати і про сильну державу. Ось чому південний схід України із заздрістю поглядає на кримчан і мимоволі посилає сигнал Росії, що він теж не проти поповнити сім'ю російських народів. Слухаю опереткового президента України... Цинізму київської хунти, здається, немає меж. Ще раз повторю: політики створили умови, в яких українець стріляє в українця. А в цей час головний рупор парламенту ‒ газета «Голос України» витрачає дорогоцінні смуги на історичні дослідження, мовляв, не має права Росія називати себе старшою сестрою України. Коли в Московії не було нічого, окрім боліт і лісів, Київську Русь населяла рать академіків і богословів, її простори протинали паровози та космічні ракети, а комп'ютерні технології існували за Ярослава Мудрого. Вибачте, що перебільшую».
Друга: «Українська влада не здатна працювати «в мирних умовах», вважає він (Михайло Погребинський). Їй завжди потрібна війна. Тільки форс-мажорними обставинами вона може виправдати свою цілковиту імпотенцію».
Третя: «Втім, колишньої України більше немає. Владу в ній вершить бритоголовий качок з автоматом наперевіс. А ми починаємо нове життя на уламках старого. Тому поки розчистять колишні завали, буде боляче, некомфортно, хитко. І це треба з розумінням перетерпіти».
Аліме Абденанова для нинішньої влади в Росії, хоч і герой, але герой чужий і не зовсім бажаний
Так ось. У 1941 році, коли до Криму прийшли нацисти, їхня пропаганда твердила те саме, що нині говорить Ірина Іванченко: починається нове життя, радам ‒ капут, СРСР вже не існує, комуністи не можуть управляти, потрібно трохи потерпіти. Навіть більше ‒ у 1941 році багатьом іванченкам сильнішим здавався не СРСР, а Німеччина. І вона б, як і зараз говорить, інстинктивно потягнулася до сильнішої держави. Заради особистого комфорту. Аліме Абденанова тричі просилася на фронт і цілеспрямовано йшла до свого подвигу. А що на вторгнення загарбників у Крим сказала Іванченко? Що «поруч із сильною людиною комфортніше жити, що це саме можна сказати і про сильну державу» і «треба потерпіти!», і пішла вона служити окупантам, всіма способами виправдовуючи їхню агресію. Ні, вона не стала б в один ряд з Абденановою. Вона, якби справа була у 1941 році, стала б редакторкою нацистської газети в Криму, і виправдовувала б Гітлера, і прославляла Третій Рейх та його доблесних солдатів, які вбивають кримських патріотів. Як робить це і тепер.
Ну, а якби так сталося, що після приходу радянських військ у Криму залишилися б живими всі члени розвідгрупи Аліме Абденанової, то 18 травня 1944 року їм би віддячили за подвиг тим, що разом із самою Аліме вивезли б усіх до Середньої Азії, як вивезли її бабусю-підпільницю Ревіде та молодшу сестру Азіфе, теж підпільницю. А редакторка газети виправдовувала б це святотатство, як виправдовує сьогодні арешти та засудження кримських татар і українських активістів, які не погоджуються з анексією. Тому й Аліме Абденанова для нинішньої влади в Росії, хоч і герой, але герой чужий і не зовсім бажаний. Досить їй, мовляв і напису на стелі. Ніякого пам'ятника не буде! Буде, я вірю, але пізніше. Час прийде, обов'язково буде.
Микола Семена, кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
