Революція у Криму закінчилася на зламі 1920 та 1921 року. Але й 100 років по тому ті події продовжують залишатися ще одним каменем спотикання у відносинах різних етнічних і соціальних груп всередині півострова та держав навколо нього. Як Крим пережив 1917-1921 роки? Чому історія цього періоду не до кінця осмислена? І чи є шанс на примирення спадкоємців протиборчих сторін?
(Продовження, попередня частина тут)
Національні організації
Незважаючи на очевидне етнічне різноманіття Криму, національні проблеми ні новою владою, ні раддепами не вирішувалися. Губернський громадський комітет зміг лише «визнати бажаним» дати меншинам право звертатися до державних установ рідною мовою. 30 березня виконком Сімферопольського раддепу відхилив прохання про надання квоти в раді для кримських татар. А на екстреному засіданні Таврійського раддепу 24 травня були оголошені «неприпустимими» спроби вирішити національне питання на місцях до скликання Установчих Зборів. Природно, все це ніяк не зупинило національну розбудову у Криму.
Найбільшим політичним розмаїттям відрізнявся єврейський рух. На півострові діяли партії: «Альгемайн-Ціон» («класичні» сіоністи), «Ціері-Ціон» (близькі до кадетів сіоністи-народники), «Поалей-Ціон» (сіоністи-соціал-демократи), «СЄРП» ‒ Соціалістична єврейська робітнича партія (неонародники, навесні 1917 року об'єдналися з сіоністською соціалістичною партією), «БУНД» (соціал-демократи), «Мізрахі» (федерація юдейського духівництва), «Ферейн» (сіоністське студентське об'єднання). Була зроблена спроба створення Караїмської національно-демократичної партії. Сіоністи та несіоністи склали ворожі один одному табори. У «БУНД» налічувалося 600-700 членів, у «Поалей-Ціон» ‒ 500-600, решта партій були ще меншими. «БУНД» і «СЄРП» видавали свої газети.
Загнана ще до війни в підпілля вірменська соціал-демократична партія «Гнчак» після революції розкололася: частина її членів пішли в орієнтовану на есерів партію «Дашнакцютун», частина ‒ до різних лівих. Перша організація дашнаків виникла 25 квітня, восени вони об'єдналися в Таврійський союз. І хоча їхня партія пізніше не прийме жовтневий переворот, на місцях вірменські активісти будуть співпрацювати з більшовиками.
Виникла Російська громада, яка згодом послала перших бійців у формовану Добровольчу армію. Деякий час проіснувало напівпідпільне Великоросійське віче («За Русь, за Віру, за Царя!») чорносотенного характеру, яке активно чинило спротив українізації флоту.
Без особливого ентузіазму революцію сприйняли відносно багаті німецькі землевласники. Їх власний національно-революційний рух виникне лише наступного року, поки ж вони об'єдналися в Союз кримських німців-колоністів. Інші нечисленні народи так і не вийшли за межі діяльності громадсько-просвітницьких організацій (хоча 600 поляків, які утворили 9 квітня в Сімферополі «Польський дім», відразу висунули гасло об'єднаної незалежної Польщі).
Найбільше вливали на події в Криму національні рухи кримських татар та українців.
Початок Кримськотатарської революції
12 березня на засіданні Благодійного товариства був створений Тимчасовий мусульманський
революційний комітет з 12-15 осіб на чолі з Алі Баданінським. 14 березня в Сімферополі відбулися збори кримськотатарських активістів, де було вирішено звернутися в виконавче бюро Губернського громадського комітету з вимогою розпустити Таврійське магометанське духовне правління та вакуфну комісію. Кількома днями пізніше бюро відповіло відмовою.
17 березня на новому мусульманському кладовищі Сімферополя відбувся багатотисячний мітинг і складання присяги на вірність Тимчасовому уряду. Потім вони пройшли містом під червоними прапорами та гаслами: «Свобода, рівність, братерство і справедливість».
25 березня на всекримському з'їзді мусульман (1,5-2 тис. делегатів) в губернській столиці був створений Тимчасовий Кримсько-мусульманський виконавчий комітет (Мусвиконком) з 50 осіб, який мав замінити собою старі органи національного самоврядування. Головою Мусвиконкому та муфтієм усіх мусульман Європейської частини Росії обрали Номана Челебіджихана, головою вакуфної комісії ‒ Джафера Сейдамета; обох ‒ заочно. Двоє майбутніх лідерів Кримськотатарської революції перебували на службі в Одесі, де їх зусиллями в Кримському кінному полку був створений перший солдатський комітет.
30 березня Тимчасовий уряд дозволив повернутися до Криму висланим до початку війни туркам і кримським татарам.
5 квітня була затверджена структура Мусвиконкому з президії з 6 осіб, секретаріату та 5 відділів: освіти, фінансів, релігії, юстиції та статистики (до кінця року їх кількість зросла). 7 квітня Комітет оголосив, що не підкоряється місцевій губернській владі, а безпосередньо Петрограду. У відповідь Тимчасовий уряд визнав Мусвиконком представницьким органом кримських татар і передав у його ведення не тільки релігійні, а й економічні та політичні справи народу.
80% членів Мусвиконкому (і, ймовірно, більшість кримських татар загалом) належали до соціалістів-федералістів, які об'єдналися до 16 квітня в Татарську партію. Її програма містила вимоги скликання Установчих Зборів, демократичної федерації, переділу землі, національно-культурної автономії, скасування привілеїв і татаризації армії. 23 квітня в Сімферополі відбулася маніфестація кримських татар за демократичну республіку. 25 квітня Мусвиконком опублікував відозву, в якій відкидав чутки про вимогу ним автономії Криму й підкреслював прагнення до встановлення в Росії «республіканського ладу» на «національно-федеративних» засадах.
У руках Мусвиконкому опинилися 87,6 тис. десятин (95,5 тис. га) вакуфних земель, 800 тис. рублів на рахунках і від 500 до 1500 будівель. Ці кошти дозволили вирішити основні проблеми незаможних кримських татар та забезпечити діяльність нових органів влади.
Опорою Мусвиконкому на місцях стали створені влітку-восени 124 повітові, міські та волосні мусульманські комітети, а також мережа молодіжних і жіночих організацій. Розгорнувся феміністичний рух: представниці Криму взяли участь у роботі Всеросійського з'їзду мусульманок у Казані, кримські татарки активно працювали не тільки в освітніх установах, а й у пресі, і навіть обиралися гласними місцевого самоврядування. 17 серпня в Сімферополі відбувся з'їзд 50 делегаток від мусульманських жіночих комітетів Криму, яких до осені налічувалося вже 24. Челебіджихан закликав мусульманок знімати чадру й дозволив спільні молитви в мечетях. У Сімферополі з'явилися жіночі татарські гімназія і технікум.
1-5 травня відбувся всекримський татарський учительський з'їзд, а 6 травня відкрилися спільні для чоловіків і жінок курси перепідготовки 200 вчителів, після яких всі кримськотатарські педагоги були зобов'язані скласти іспит для продовження своєї діяльності. Щоб процес став безперервним, у серпні Зинджирли-медресе було перетворене на педагогічний інститут. Також іспит зобов'язали скласти й усіх кримських імамів ‒ щоб відсіяти як недостатньо грамотних, так і противників реформ.
Діяльність Мусвиконкому викликала шалений спротив родової аристократії і старого духовенства. Їхній лідер, голова Бахчисарайської думи Сулейман Кримтаєв, уже на з'їзді 25 березня був підданий обструкції, і залишив збори. Розгорнута традиціоналістами в кав'ярнях і мечетях кампанія проти «безбожників» призвела до низки мітингів і навіть двох хвилювань у травні солдатів Кримського полку з вимогою дотримуватись шаріату й не допустити жіночої рівноправності. Але 24 липня їх другого вождя Ібраїма Тарпі виключили з Мусвиконкому «за інтриги» проти Челебіджихана, а з'їзд у вересні Союзу улемів ‒ центру влади-конкурента ‒ був розігнаний молоддю.
З 1 до 11 травня 1917 року в Москві відбувся I Всеросійський мусульманський з'їзд. У число 900 делегатів входили й 25 осіб з Криму (серед них 3 жінки) під керівництвом Сейдамета, обраного до президії. Після гарячих дебатів учасники підтримали проєкт федеративного устрою Росії та зрівняння жінок у правах з чоловіками. Кримчани обидва рази виявлялися серед більшості. Тоді ж було ухвалене й рішення про створення ісламських частин у російській армії.
Окрім заснованої ще у 1883 році газети «Терджиман-Перекладач», у червні 1917 року вийшли у світ «Миллет» кримськотатарською мовою, яка відображала помірні погляди реформаторів, та «Къырым Оджагы», яка належала дворянсько-священицькій опозиції. У липні з'явився офіційний орган Мусвиконкому ‒ російськомовний «Голос татар».
Українізація Криму
10 або 12 березня 200 столичних українців, переважно військових і службовців, утворили Сімферопольську українську громаду на чолі з радою з 12 членів. Упродовж місяця громада домоглася створення української секції в гарнізонному солдатському раддепі та військового клубу ім. гетьмана Петра Дорошенка та розгорнула в них культурно-просвітницьку діяльність. 26 березня в Сімферополі відбулося ще одне велике зібрання українців, на якому було створене Українське товариство (земляцтво) з правлінням також з 12 осіб. Головними завданнями товариства були визначені національно-культурна робота та боротьба за автономію України.
9 квітня відбулася ще одна зустріч сімферопольських українців, на якій, швидше за все, дві організації злилися в одну Сімферопольську українську громаду, а на 4 травня були призначені загальні збори українців міста та округи, на якому був затверджений статут громади та обрана нова рада з 9 осіб.
Не пізніше 20 березня виникло (вірніше, відновилося) Українське товариство при Учительському інституті в Феодосії, чиїм основним завданням стало інформування місцевих жителів про «українську справу». Наприкінці квітня товариство трансформувалося в Феодосійську українську громаду з радою з 19 осіб. У центрі був відкритий добре вмебльований і популярний серед городян клуб «Українська хата». 4 червня громада переросла в Українську раду Феодосії з сотнями членів і радою з 25 осіб.
На перших зборах українців Євпаторії на початку березня була утворена місцева «Просвіта», а на других 24 квітня ‒ Українська громада з радою з 9 членів. До літа у громаді налічувалося 132 людини (третя за розміром політична організація в місті). З деяким запізненням і меншим розмахом виникли українські громади в Ялті (14 квітня) та Алушті (20-і числа квітня).
В усіх цих товариствах головну роль мала інтелігенція, що, укупі з відносно невеликою чисельністю, спричинило домінування культурної діяльності (лекції, вистави) над політичною. Українські «цивільні» громади Криму не встигли послати делегатів на
Всеукраїнський національний конгрес 6-8 квітня й виявилися нездатними до створення єдиної мережі.
Але інакше справи йшли в Севастополі, який виявився локомотивом українізації півострова.
Далі буде
