Єреван та Баку за участі Москви й Анкари уклали тристоронню угоду про припинення бойових дій у Нагірному Карабасі. Президент Азербайджану Ільхам Алієв у своєму телевізійному виступі повідомив, що цією угодою «ставиться крапка в урегулюванні карабаського конфлікту», і що нинішня домовленість призведе до міцного миру. Менше задоволений угодою прем'єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян. Він сказав, що пішов на таке рішення «в результаті глибокого аналізу військової ситуації та оцінки позиції людей, які краще її знають». На його думку, «це не перемога, але й поразки не буде, поки сам себе не визнаєш переможеним; ми ніколи не визнаємо себе переможеними». Як стверджує Пашинян, «ми боролися до кінця, і ми переможемо ‒ Карабах встояв».
З усього видно, у Нагірному Карабасі досягнуте перемир'я, але проблема вірменської автономії на території Азербайджану зовсім ще не вирішена. Наскільки це буде можливо у перспективі, покаже майбутнє.
Вітаючи вірменську та азербайджанську сторони з досягненням миру, нам не варто забувати, що нинішній мир наближали серед інших і українці. Звичайно, що після встановлення миру в Нагірному Карабасі постає питання й того, наскільки це стосується України, українців і перспектив нашої країни в деокупації Криму та Донбасу.
Досвід Вірменії та Азербайджану з врегулювання проблеми Нагірного Карабаху, безсумнівно, позначиться на перспективах війни Росії в Україні, і його варто вивчати.
Сьогодні доречно згадати історію севастопольського правозахисника Миколи Кічмара, про який Радіо Свобода повідомило ще у 2012 році, коли виповнилося 20 років від дня його загибелі.
У Севастополі Микола Кічмар був досить відомою людиною, активістом низки українських і правозахисних організацій, делегатом установчого з'їзду Народного Руху України. Простий робітник з одного з напіввійськових севастопольських заводів, виходець з вінницького села, він вражав співрозмовників інтелігентністю, начитаністю та високим рівнем інтелекту.
Микола Кічмар збирав і надсилав медикаменти пораненим під час штурму радянськими військами телецентру у Вільнюсі, посилав телеграми генсеку Михайлові Горбачову з вимогою надати незалежність республікам Балтії.
Микола Кічмар завжди застерігав земляків від повторення кривавого досвіду Закавказзя
Розповідаючи в Севастополі про свої поїздки, Микола Кічмар завжди застерігав земляків від повторення кривавого досвіду Закавказзя, говорив про необхідність діалогу різних етнічних груп і поваги до потреб меншин.
У нинішньому році виповнилося 28 років від дня його загибелі в Закавказзі. Тоді, на рубежі 1980-90-х років, він збирав продукти, ліки, одяг, дитячі іграшки та солодощі, він неодноразово відвозив їх у Закавказзя, де вирувала війна. Люди вірили йому й охоче відгукувалися на його ініціативи.
У 1990 році він увійшов до складу міжнародної правозахисної групи, члени якої під егідою ОБСЄ виїжджали в райони вірмено-азербайджанських зіткнень
Покійна нині колишня голова Севастопольського відділення Союзу українок Богдана Процак розповідала, що він збирав і відсилав медикаменти, збирав підписи під закликами припинити насильство на Кавказі, допомагав дітям біженців із закавказьких республік. У 1990 році він увійшов до складу міжнародної правозахисної групи, члени якої під егідою ОБСЄ виїжджали в райони вірмено-азербайджанських зіткнень, де як миротворці всіляко допомагали місцевому населенню, яке страждало від війни. Микола Кічмар був одним із 42 міжнародних спостерігачів, які працювали під час референдуму про незалежність Нагірного Карабаху.
Столиці під час війни: погляд із Баку та Єревану (фотогалерея)
Під час останньої поїздки на Закавказзя, проходячи через Лачинський коридор 9 травня 1992 року, автобус із групою міжнародних спостерігачів потрапив під обстріл. Кічмар отримав важке осколкове поранення і в той же день помер в Єреванському військовому госпіталі. За словами його друзів, він попросив, щоб його поховали серед Кавказьких гір. На його могилі на «Алеї федаїнів» у Єреванському пантеоні «Ераблур» встановлений камінь із вибитим зображенням калини.
На жаль, його ім'я мало відоме сучасним українським правозахисникам. І нині у заходах, присвячених пам'яті героїв тих битв, не завжди беруть участь представники і Вірменії, і Азербайджану. А Микола Кічмар ‒ один із тих людей, і українців зокрема, чиїми життями оплачене й нинішнє досягнення мирної угоди. Тому хочеться вірити в те, що вона буде міцною та довговічною, навіть більше ‒ що вірмени та азербайджанці всупереч безлічі обставин зможуть знайти шлях до її зміцнення й до подолання тривалої ворожнечі, що відмовляться надалі від застосування сили, знайдуть справжні шляхи до миру.
У це ще тридцять років тому вірив українець із Севастополя Микола Кічмар.
Микола Семена, кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
