Спеціально для Крим.Реалії
Будь-який режим промацує для себе межі дозволеного.
Особливо, якщо йдеться про гібридні режими. Вони еволюціонують ‒ проходячи весь шлях від нестійкої демократії до стійкого авторитаризму. І кожен новий виток на цьому шляху ‒ це та сама перевірка меж: «можна» і «не можна».
Ми спостерігаємо це на прикладі Росії. Тієї самої, яка ось уже двадцять років обнуляє свою власну несподівану відлигу початку дев'яностих. Її режим раз у раз тестує оточення на міцність і терплячість. Влаштовує вторгнення. Перекроює кордони. Вбиває політичних опонентів. Зачищає паростки інакомислення.
Уся ця еволюція супроводжується оплесками тих, хто не визнає іншої влади, окрім авторитарної. А заодно еміграцією тих, хто з реінкарнацією Радянського Союзу миритися не готовий. Але цікавіше за все стежити за тими, хто до останнього шукає виправдання і пояснення тому, що відбувається. За тими, хто ніяк не наважується назвати речі своїми іменами. І, подібно до жаби в каструлі, виправдовує підвищення температури води тим, що, мовляв, «усюди так»..
Будь-який режим завжди перевіряє межі дозволеного. І якщо не зустрічає спротиву, то рухається далі
Ймовірно, це психологічний самозахист. Спроба переконати себе, що навколишня дійсність ‒ це лише різновид «норми з вадами». Цих людей навіть можна зрозуміти ‒ адже якщо вони знімуть шори, то їм доведеться визнати багато речей, які визнавати вкрай не хочеться.
Доведеться сказати вголос, що Росія ‒ це країна, яка розв'язує агресивні війни. Здійснює військові злочини. Збиває пасажирські літаки. Доведеться визнати, що їхня батьківщина ‒ це держава, яка вчиняє терористичні акти. Застосовує хімічну зброю. Фізично усуває незручних людей, які критикують режим.
Така перспектива навряд чи тішить обивателя. Адже йому доведеться визнати, що його країна успадковує не в тих, хто переміг у Другій світовій, а в тих, хто у ній програв. А тому він відчайдушно намагається переконати себе, що та ж анексія Криму та війна на Донбасі ‒ це лише невеликий історичний зигзаг, локальний, глобально нешкідливий і, рано чи пізно, він буде виправлений.
Але в тому й проблема, що цей зигзаг ‒ не локальний. І він не обнулиться сам собою ‒ якщо його тільки не обнулять. Тому що, як уже звучало вище, будь-який режим завжди перевіряє межі дозволеного. І якщо не зустрічає спротиву, то рухається далі. Вгвинчуючись із кожною новою ітерацією як штопор ‒ все глибше й глибше.
І навіть глобальна згода з авантюрами режиму не звільняє тебе від небезпеки потрапити в немилість. Олексій Навальний міг порівнювати Крим з бутербродом. Підтримувати війну в Грузії. Підгодовувати імперський ресентимент. Але, врешті-решт, на черговому витку своєї еволюції режим вирішив випробувати нові межі дозволеного вже на самому Олексії Навальному.
Ці люди живуть у спотвореній державі з острівцями нормальності. Але при цьому переконують себе та оточення, що Росія ‒ це нормальна держава з острівцями спотворень
Небажання російського обивателя називати речі своїми іменами досить зрозуміле. Він просто боїться запустити принцип доміно. Спершу ти говориш про те, що влада захоплена режимом. Потім ‒ визнаєш політичні розправи. Вслід ‒ починаєш помічати військові вторгнення та інтервенції. Після ‒ говориш про те, що Крим не належить Москві. А в результаті доведеться визнати, що Росія ‒ це величезна напівпорожня країна, яка починає розповзатися по домівках, як тільки центральна влада слабшає.
Доведеться визнати, що вся російська економіка ‒ це імітація. Що вона існує рівно до того часу, поки ціни на нафту і газ дозволяють наповнювати бюджет. І як тільки ситуація змінюється ‒ економіка зникає. Тому що в цій системі все, що не нафта ‒ лише нарости на нафтовій трубі. Такий собі картковий будиночок, збудований на нафтовій бочці.
Доведеться сказати вголос про те, що Росія існує не для своїх громадян, а за допомогою своїх громадян. Що надцінність для неї ‒ це не громадянин, а державна велич. Що свобода можлива лише в чітко визначених начальством межах.
Усе це погано поєднується з тим, що звик думати про свою реальність російський обиватель. А тому він і надалі намагатиметься не помічати дійсності. Продовжить твердити, що «інші поводяться точно так само». Оголошувати девіацію ‒ нормою. І виправдовувати себе тим, що якщо довго вдивлятися в безодню, то вона почне вдивлятися в тебе.
Проблема лише в тому, що безодня в будь-якому випадку рано чи пізно почне вдивлятися в нього. Як би він не намагався відвести очі.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції