Анексія Криму Росією породила новий потужний загін людей, яких раніше, в СРСР, називали б дисидентами, але в сучасних умовах це правозахисники ‒ велика група громадських діячів, які вважають справою свого обов'язку та життя мирними, не силовими методами захищати права кримчан на свободу вибору місця проживання, свободу слова, свободу думок, свободу зібрань, і взагалі на верховенство права у Криму, у Росії та Україні.
Це люди, які «стоять на плечах» усього правозахисного руху в СРСР, загартовані його теорією, його принципами та правилами, його честю та совістю. Відмінність їх від радянського дисидентства в тому, що дисиденти домагалися дотримання Конституції та встановлення у країні влади «з людським обличчям», кримські ж правозахисники розуміють, що усунення порушень прав людини у Криму можливе лише за умови припинення їх першоджерела ‒ окупації Криму Росією, і повернення його в юрисдикцію України, як це і передбачено Статутом ООН, Резолюціями Генеральної асамблеї ООН, міжнародним правом.
У радянські часи самі поняття «права людини» та «верховенство права» трактувалися як ворожі буржуазні поняття, як питання, які в Радянському Союзі нібито апріорі вирішені
Я пам'ятаю, як у радянські часи самі поняття «права людини» та «верховенство права» трактувалися як ворожі буржуазні поняття, як питання, які в Радянському Союзі нібито апріорі вирішені. Однак СРСР, навіть більшою мірою ніж середньостатистична тоталітарна держава, був осередком порушення прав людини. І в теорії, і на практиці. У теорії, оскільки його наріжний постулат про те, що свобода людини є усвідомлена необхідність, є теоретичним виправданням залежності її від непереборних зовнішніх обставин, які диктують їй поведінку та обмеження. І на практиці, оскільки після доповіді Микити Хрущова на ХХ з'їзді КПРС світу відкрилася жахлива картина репресій і злочинів сталінської влади, багато з яких були перенесені в післясталінський період.
Кримські правозахисники ‒ це нове явище для України. Це люди, які вийшли з протестами проти окупації Криму, які спростовують твердження російської влади про дискримінацію російської громади та російської мови, про заборону необхідності захисту їх від вигаданих «бандерівців», їхні права на встановлення своїх законів і порядків на захопленій землі. Це люди, які до окупації не займалися громадською активністю, мали різні професії, переконання, спосіб життя, проте факт окупації та анексії Криму збройними силами Росії об'єднав їх під прапором справедливості й честі.
Кримські правозахисники були першою барикадою для окупаційних військ та окупаційних політиків. Це вони, як колись група сміливців на Красній площі, що протестувала проти окупації Чехословаччини, вийшли в Криму на мітинги й пікети з гаслами «Не треба нас захищати!», «Крим ‒ це Україна!», «Окупація не пройде!». Це вони, як колись автори «Хроніки поточних подій», випускали та поширювали листівки й статті в українських газетах і на сайтах. Це вони, як колись перші Гельсінські групи, у залах кримських і російських судів вставали поруч із підсудними в ролі адвокатів і громадських захисників, доводили правоту обвинувачуваних та їхнє право вільно висловлювати свої думки та переконання, їхнє право на свободу на своїй землі.
Ідея видання книги про першу колону кримських правозахисників належить керівниці Центру інформації з прав людини Тетяні Печончик. Вона ж була й редактором «Кримського альбому: історії правозахисників». Інтерв'ю з правозахисниками провела та підготувала текст до публікації автор книги Ірина Виртосу. Книга багато ілюстрована фотографіями Валерія Мезенцева, Миколи Мирного, Ірини Криклі, Олексія Плиска. Верстку розробив дизайнер Павло Резников.
Правозахисний рух сьогодні ‒ це ціла наука. Люди, розповіді про яких увійшли до книги, в першу чергу знавці теорії, починаючи з Декларації ООН про права людини, та досвіду вже не тільки дисидентського руху в СРСР, а й світової правозахисної практики. Наприклад, у своєму інтерв'ю автору книги Олена Луньова, експертка з адвокації Центру інформації з прав людини, розповіла, що під час її роботи в Харкові в Моніторинговій місії ООН з прав людини, велику допомогу надало вивчення практики світового правозахисного руху. Її колега Бранка Шесто, яка працювала в ООН після початку війни на Балканах, розповідала кримським правозахисникам, що російська гібридна війна не унікальна, вона передавала українським активістам досвід правозахисної роботи під час війни на Балканах. Завдяки цьому вони знали, чого очікувати на наступному етапі, як викрити провокацію, як протистояти спецоперації.
Кримський правозахисний рух, мабуть, починався зі створення Кримської правозахисної групи ялтинськими активістами з Кримського гуманітарного університету, зокрема Ольгою Скрипник та Віссаріоном Асєєвим. Ольга документувала російську агресію з перших днів. Віссаріон привніс у рух досвід спротиву російській агресії на Кавказі. Він був у Беслані та Цхінвалі. Він розповідає, що події у Криму у 2014 році дуже схожі на дії загарбників на Кавказі ‒ втручання російських військових, імітація активності місцевих жителів, зміна законодавства з метою легітимізації влади, захоплення міст, тиск на ЗМІ, створення паралельної реальності на телебаченні. Навіть Бесланська трагедія, вважає Віссаріон Асєєв, повторилася у Керчі.
Історія кримського правозахисного руху також починається зі створення Кримської контактної групи з прав людини. Це була ініціатива активіста національного руху Абдурешита Джеппарова. У нарисі «Батько» Ірина Виртосу, журналістка Центру інформації про права людини, розповідає про роботу та долю активіста кримськотатарського національного руху та правозахисника Абдурешита Джеппарова, у якого викрали сина та племінника. Викрадення людей – традиційна практика гібридної війни на Кавказі, а тепер ось і в Криму. І правоохоронні органи не просто нічого не роблять для розшуку, але прозоро натякають, що «це пов'язано з вашою активністю». Пізніше з ініціативи Абдурешита-ага була створена «Кримська солідарність», організація правозахисників і родичів репресованих кримчан.
Одними з активістів, які першими увійшли до Кримської контактної правозахисної групи, були адвокати у цивільних справах Еміль Курбедінов та Едем Семедляєв. Не злічити справ, у яких вони виступали адвокатами на судових процесах як у самому Криму, так і в Ростові-на-Дону, у Москві. Вони вважають, що у них немає програних справ просто тому, що система доказів невинуватості підзахисних і підтверджень політичного характеру їхніх процесів змушує сторону звинувачення вдаватися до непридатних доказів типу «прихованих свідків» або сфальсифікованих оперативних записів. І це вже видно всьому світу. Еміль Курбедінов за активну правозахисну діяльність у 2017 році нагороджений міжнародною премією Front Line Defenders, якою відзначається робота правозахисників в умовах небезпеки.
Самовіддане і скрупульозне служіння правам людини автор книги описала в нарисі про Лілю Гемеджи. Як юрист вона займалася вирішенням проблеми з оформленням громадянства для кримських татар, які повернулися з депортації. Свого часу це була складна проблема і потрібне було втручання міжнародних організацій, органів влади України, щоб скоротити терміни і не створювати скупчення людей без громадянства, а значить людей, обмежених у правах. Еміль Курбедінов та Едем Семедляєв запросили Лілю Гемеджи працювати разом. Вона проводила юридичні зустрічі в Алушті, в Сімферополі, вона ‒ одна з найрезультативніших активісток «Кримської солідарності».
Багато активістів, які не сприйняли анексію Криму і виїхали з півострова, ставали правозахисниками, особливо ті, хто займався правами людини й раніше. У книзі узагальнений досвід учасниці кримської студентської профспілки «Пряма дія» Олександри Дворецької, керчан Ірини та Олександра Сєдових, ініціатора й координатора Комітету захисту прав кримськотатарського народу та кримськотатарського ресурсного центру Ескендера Барієва, ялтинської студентки Марії Суляліної та її викладачки Валентини Потапової, «останнього політичного ув'язненого СРСР» Сінавера Кадирова, раніше співорганізаторки та координаторки групи «Крим-SOS», нині заступниці Постійного представника Президента України в Криму Таміли Ташевої, і багатьох інших кримчан, які не сприйняли анексію.
Частина кримських правозахисників, які виїхали з Криму, у сфері захисту прав людини стали співпрацювати з Українською Гельсінською спілкою з прав людини. Це Сергій Заєць, Дар'я Свиридова. Їх відрізняє скрупульозне ставлення до норм законодавства, глибоке знання міжнародного права, тому вони готували багато справ для Європейського суду з прав людини.
Розповісти про всі нариси в одній замітці складно й не потрібно. Я раджу читачам самим взяти до рук цю важливу книгу і самим хоча б розумово прожити долю колишніх кримчан, які присвятили себе захисту прав людей, у яких вони порушені.
Микола Семена, кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Анексія Криму Росією
У лютому 2014 року в Криму з'являлися озброєні люди в формі без розпізнавальних знаків, які захопили будівлю Верховної Ради Криму, Сімферопольський аеропорт, Керченську поромну переправу, інші стратегічні об'єкти, а також блокували дії українських військ. Російська влада спочатку відмовлялася визнавати, що ці озброєні люди є військовослужбовцями російської армії. Пізніше президент Росії Володимир Путін визнав, що це були російські військові.
16 березня 2014 року на території Криму і Севастополя відбувся невизнаний більшістю країн світу «референдум» про статус півострова, за результатами якого Росія включила Крим до свого складу. Ні Україна, ні Європейський союз, ні США не визнали результати голосування на «референдумі». Президент Росії Володимир Путін 18 березня оголосив про «приєднання» Криму до Росії.
Міжнародні організації визнали окупацію та анексію Криму незаконними і засудили дії Росії. Країни Заходу запровадили економічні санкції. Росія заперечує анексію півострова та називає це «відновленням історичної справедливості». Верховна Рада України офіційно оголосила датою початку тимчасової окупації Криму і Севастополя Росією 20 лютого 2014 року.
