1 (13) вересня 1889 року на світ з’явився один із найвидатніших лідерів кримськотатарського народу – Джафер Сейдамет. На честь 130-ліття з дня народження «кримського Петлюри» – літератора і публіциста, який у переломну добу став воєначальником і дипломатом – Крим.Реалії публікують унікальні мемуари Сейдамета.
Продовження. Попередня частина тут.
Османець – тюрк – татарин
У цей період листи й газети, які надійшли зі Стамбула, здивували мене і глибоко потрясли. Слова: «Татарська кров, яка час від часу змішувалася із московською кров'ю, підштовхне російське плем'я до ще більшої кровожерливості», – сказані Абу-з-Зією Тевфіком Беєм, нехай спочиває він у мирі, у статті, опублікованій у № 548 газети «Tasvîr -i Efkâr» [«Відбиття поглядів»], призвели до бурління серед кримських студентів у Стамбулі. У цей же час [Мардірос] Мінакян поставив у своєму театрі у [кварталі] Шехзадебаші певну п'єсу, у якій Тамерлан був зображений у вкрай лихому світлі, а також огудилися татари. На знак протесту наші студенти позривали театральні афіші та розсипали у театрі речовину із неприємним запахом, що викликала кашель, а також, влаштувавши безлад на сцені, перешкодили спектаклю. Деяких заарештувала поліція. Інші наші студенти пішли до друкарні «Tasvîr-i Efkâr» у [кварталі] Діванйолу, розбили у ній шибки і також були заарештовані.
Юсуф Акчура також зайнявся цією справою, але хоча він висловив бажання виголосити виступ у Шехзадебаші, щоб прояснити це питання, поліція згоди не дала. Через тиждень дозвіл вдалося отримати, і цього разу виступ відбувся у театрі «Şark» [«Схід»].
Суперечка розгорталася не тільки поміж газетою «Tasvîr-i Efkâr» і Юсуфом Акчурою. Газета «Tanin» [«Відлуння»] виступила проти Абу-з-Зії Тевфіка Бея. У свою чергу, у часопису, що видався Тевфіком – «Mecmua-i Ebüzziya» [«Журнал Абу-з-Зії»] – у 94 випуску за 1329 [1913] рік містився короткий виклад поточної полеміки, і давалася відповідь на аргументи «Tanin» .
Абу-з-Зія був затятим прихильником османізму. Він зайшов так далеко, що говорив: «Як можна стверджувати, що османи – з того ж роду, що й татари, а татари з того ж, що тюрки?» і «Предки бухарського народу – це араби, які колись завоювали ці території». Коли ж йшлося про цивілізаційний розвиток, він писав: «Історія вчить нас, що у минулому Бухара і Самарканд були розвиненими, могутніми, прекрасними країнами…, у яких процвітали знання і вміння. Однак ті, хто створив велич і процвітання у цих країнах, призвів до появи освічених верств, ті мудрі мужі, як знову говорить нам історія, – прибулі з арабських і перських країн…».
У продовження міркування стверджуючи, що [вчені] Аль-Фарабі та Ібн Сіна, позаяк писали свої твори арабською мовою, не можуть вважатися тюрками, він підкреслював: «…співтовариство доброчесних мудреців не визнає їх тюркськими улемами». Він продовжує своє міркування так: «Ми вважаємо знаменитого Халіма Герая з роду ханів Криму поетом не татарським, але османським, подібно й Киримі Рахмі таким же визнаємо творцем. Оскільки мова їхньої поезії – найвитонченіша і найяскравіша османська мова, цих поетів ні за що не можна визнати татарськими. Точно так Алішера Навої, який жив у Туркестані чотири століття тому, позаяк він писав вірші чагатайською говіркою тюркської мови, ми рівночасно не можемо визнати нашим». Нарешті, він робить висновок: «Акчура Бей, якщо шукає єдності поміж тюркськістю і татарськістю, знайде своїм противником не нас, а правду».
У той час, коли я і так був стурбований поголосками про очікувану війну, ця полеміка вразила мене. У Бібліотеці Святої Женев'єви я знайшов кілька книг – перекладених на французьку мову творів стародавніх китайських істориків, що зберігалися у бібліотечних підвалах. З особливого дозволу я отримав ці роботи, прочитав їх і зробив нотатки про турецько-татарські проблеми. Додатково ще кілька тижнів приділивши аналізу інших історичних праць, я підготував текст на тему, яка була предметом полеміки, і відправив друзям із Товариства кримських студентів у Стамбулі.
У ті дні, коли мою голову займала очікувана війна і революція в Росії, а з іншого боку – думки про те, що ми зможемо зробити для Криму у цій метушні війни, ця турецько-татарська полеміка здалася мені вкрай недоречною і болючою.
Російські революціонери
Напружена політична атмосфера також відбилася на нервах молоді. Того року особливо, частіше, ніж в інші періоди, політичні мітинги і взагалі діяльність соціалістів зіштовхувалася із різкою критикою правої та монархічної преси. Це, у свою чергу, призводило до бурління молодих прихильників соціалізму, які організовували демонстрації у тому році частіше, ніж будь-коли раніше.
Я вважав участь у зустрічах, організованих росіянами, більш важливою, ніж у зібраннях соціалістів. Я вважав дуже важливими дискусії з моїми єврейськими друзями та відстеження російської преси. Я вів довгі розмови і суперечки із Джелялом Коркмазовим. Позаяк ми разом ходили на безліч зустрічей, то потім, природнім чином, сперечалися щодо кожного порушеного там питання. Ми визнавали, що ймовірність революції в Росії зросла, і тому Джелял, хоча він все ще вважав анархістську думку за ідеал, прийняв, що його неможливо здійснити, і прагнув, щоб державним апаратом заволоділи комуністи.
У свою чергу, вважаючи, що найширші права у національному аспекті будуть надані соціалістами, я підтримував їх і прагнув, щоб саме вони досягли успіху. Моїм бажанням було, щоб соціалісти-революціонери перемогли. Я не вірив, що більшовики зможуть взяти владу у свої руки. Що стосується меншовиків, то я наївно вважав, що завдяки перемозі соціалістів-революціонерів значимість національних прав буде визнана, а меншовики будуть вірними своїй програмі, і тому я підтримував їх. Але все ж більшовицька програма чітко встановлювала, що не тільки буде визнаний принцип, згідно з яким кожна нація зможе визначати свою долю, а й те, що нації, якщо захочуть, матимуть право відокремитися від Росії. Але оскільки більшовики на той час не грали істотної ролі в еміграції та у міжнародному соціалістичному русі, я не вірив, що вони зможуть отримати владу й утримати Росію у своїх руках.
Після того, як більшовики прийшли до влади, надії, що покладалися на ці різні політичні програми, виявилися величезною помилкою. На жаль, на той час я вірив у святість принципів, заради яких люди жертвували своїм життям, я думав, що кожен сприймає їх так само, як і я. Я анітрохи не сумнівався в цьому.
Восени 1913 року німецька делегація під керівництвом генерала Лімана фон Сандерса прибула до Стамбула для реформування турецької армії. Хоча англійський адмірал [Артур] Лімпус і низка англійських офіцерів служили тоді на османському флоті, російська преса і російські політичні кола вважали появу німців дуже важливим питанням і виявили роздратування, вважаючи цей факт початком німецько-турецького союзу.
Таке ставлення царизму, який завжди виявляв роздратування, коли йшлося про економічний і особливо військовий розвиток Туреччини, доводило, що Росія хоче, щоб Туреччина залишалася слабкою і, врешті-решт, впала. Цього разу російська преса з її невгамовно образливими статтями відкрито давала це зрозуміти. Росіяни трактували цю ситуацію як прагнення німців зайняти Протоки і як ворожий Росії акт.
Після Балканської війни фінансове становище Туреччини було надзвичайно важким. Обмірковувався кредит із Франції. Однак Франція, яка страждала від укладення союзу із Росією, не була в змозі надати Туреччині фінансову допомогу. Французькі газети, крім соціалістичної преси, щоправда, не публікували антитурецьких статей, але й не підтримували Туреччину.
Талаат Бей у Ялті
Атмосфера занепокоєння, яка встановилася у 1913 році, не перемінилася також навесні 1914 року. Центральні держави і Антанта усіма силами намагалися зміцнити укладені між собою пакти і посилити контакти. Навесні 1914 року, коли у Європі став відчуватися подих війни, новини з Лівадії про відвідини міністром внутрішніх справ Туреччини Талаатом Бєєм і [колишнім військовим міністром] Іззетом Пашею царя, якому високопоставлені турки передали вітання султана [Мехмеда V] Решада, викликали в громадській думці доволі позитивне враження.
З листа, який я отримав із Криму, я довідався, що наші були дуже раді прибуттю яхти «Ertuğrul» з Туреччини. Талаат Бей, Іззет Паша і офіцери, що їх супроводжували, говорили з нашими людьми, дозволили їм відвідати корабель і навіть прийшли на прийом, організований на їхню честь татарською молоддю у міському парку. Пізніше я був свідком того, як багато разів про цю подію з ентузіазмом розповідали в Криму… Особливо наших здивувало, як привезені царю у подарунок від султана арабські коні їли рис. Чого тільки не розповідали про красу цих коней, про їхні довгі хвости, тонкі ноги, з чим тільки не порівнювали цих рисаків… Люди у захваті говорили, що просто дивитися на цих коней – безмежне задоволення, не кажучи вже про те, щоб сісти на них. Коней не виводили за межі Лівадії.
Великою подією у цих розповідях була поїздка Талаата Бея та Іззета Паші з Лівадії до Алупки, коли високопоставлені гості вітали татар, безліч яких товпилися біля кав'ярень у селах уздовж дороги. Свідки цих подій не могли втриматися і не розповідати про це кожному – таким способом вони ділилися своєю радістю.
Однак візит турецьких діячів до Лівадії не став подією, яка змогла б заспокоїти войовничу атмосферу у Європі.
Далі буде.
Примітка: В квадратних дужках курсивом подані пояснення кримського історика Сергія Громенка або переклади згаданих Сейдаметом назв, а звичайним шрифтом вставлені відсутні в оригіналі слова, необхідні для кращого розуміння тексту.
