1 (13) вересня 1889 року на світ з’явився один з найвидатніших лідерів кримськотатарського народу – Джафер Сейдамет. На честь 130-ліття з дня народження «кримського Петлюри» – літератора і публіциста, який у переломну добу став воєначальником і дипломатом – Крим.Реалії продовжують публікацію унікальних мемуарів Сейдамета.
Продовження. Попередня частина тут
Мій брат Хамза (продовження)
Хамза, безсумнівно, також краще за мене розумів вартість часу, і ніколи його не гаяв дарма. Коли він бував у селі, любив працювати у саду і городі. Як приклад розсудливості логіки Хамзи я розповім вам, яким чином за рік до описаних подій він почав вчитися у гімназії в Акмесджіті…
На самому початку батько віддав його до рушдіє у Бахчисараї. Ця школа відкрилася під час революції 1905 року і незабаром була закрита царським режимом. Потім батько віддав брата до Російсько-татарської вчительської семінарії в Акмесджіті. Брат пробув у цій школі рік, а потім попросив у батька дозвіл покинути цю школу. Він мав рацію, коли пояснював батькові: «Вони нічого там не вчать по-татарськи, та й російській мові не приділяється стільки уваги, як у гімназії, і якщо вже після закінчення цієї школи я не маю права вступати до університету, то навіщо там вчитися?». Батько не дав йому відповіді, велівши залишитися у школі ще на один рік. Хамза, як тільки повернувся до Акмесджіту, розповів про свої сумніви улюбленому вчителеві й запитав, яку гімназію той міг би йому порекомендувати. Учитель оповів про гімназію [Євгена] Свищева [Сімферопольська приватна чоловіча гімназія, відкрита у 1907 р.]. Хамза відправився туди, записався, а потім листом повідомив батька про ці зміни. Ось так він вирішив проблему.
Директор гімназії, високо цінуючи зрілість і працьовитість Хамзи, коли певного разу говорив із батьком, привітав його із талановитим сином і настійливо переконував, щоб батько залишив навчатися Хамзу до кінця школи. Усі татарські діти, які навчалися у гімназії, полюбили Хамзу як доброго товариша.
Однією з помітних рис брата була надзвичайна непоступливість і безкомпромісність у критиці. Якщо логіка допроваджувала його до якоїсь думки, то він до кінця наполегливо захищав її, не погоджуючись ані на найменші поступки. Мене він любив безмежно і виказував мені пошану. Він був дуже уважний, щоб не дошкулити мені. І він, як і уся родина, ніколи не відчував себе пересиченим моєю присутністю. Йому подобалося, що я жалісливий, щедрий, що я так тепло спілкуюся із людьми і переймаюся через їхні страждання. Він був у змозі оцінити мою поведінку і зрозуміти, що вона є доброю. Він любив і шанував мене не тільки тому, що я був його старшим братом – агою, але й тому, що він вважав мене хорошою людиною. Та й мій батько, коли говорив, що я «залишуся без трусів», говорив це не зі злості на мене, а тому, що співчував мені. Хамза не любив мене менше через ці мої риси характеру. Коли вдома іноді виникали невеликі суперечки на цю тему, моя мама завжди ставала на мою сторону, палаючими і повними ніжності очима вона дивилася на мене, обіймала мене і цілувала.
«Буває такий час, що за спогад про нього віддаси увесь світ»
«Geçmiş zaman olur ki hayali cihan değer» [«Буває такий час, що за спогад про нього віддаси увесь світ»]. Яка ж правдива ця приказка, особливо для спогадів людей, які прожили життя
далеко від сім'ї, сумуючи за родинним гніздом та близькими… Мабуть, я не хотів би народитися ще раз. Але якби можна було провести ще раз хоча б кілька місяців із родиною, я хотів би не один раз, а багато разів знову з'являтися на світ, і кожного разу я почувався б цілком щасливим…
Розмови з односельцями
Під час цієї подорожі я зміцнив зв'язки із мешканцями нашого та навколишніх сіл. Запрошення приходили до мене звідусіль. Усюди, куди б я не пішов, навколо мене збиралися люди. Я прагнув викликати в них інтерес до наших власних справах, змусити їх задуматися над вирішенням проблем, що хвилювали їх. Вони ж, натомість, більше порушували питання про ситуацію в Туреччині, ніж про свої справи. Їх найбільше цікавила сила турецької армії, вони особливо цікавилися флотом. У той час я не розумів таємничого сенсу такого інтересу. Я зрозумів це набагато пізніше, після деяких дуже важливих подій.
Причиною того факту, що людність, а особливо старші селяни цього разу проявили більший інтерес до моєї персони, було те, що я, використовуючи матеріали, вміщені у газетах «Sırat-ı müstakim» [«Прямий шлях»], «Beyânülhak» [«Маніфест істини»] і «Binbir Hadise» [«Тисяча і одна подія»] виголосив кілька лекцій, свого роду проповідей, які закликали до знань, прогресу і братерства. У двох мечетях нашого села я чотири рази виголошував для них ці лекції-проповіді. В особливо зворушливі моменти деякі старі плакали. На зустрічах, які відбувалися після вечірньої молитви у мечеті, вони зверталися до мене із теплими словами: «Аллах дав нам тебе». Я бачив – почуття наших людей сильні, чисті, я вірив, що можу багато чому їх навчити, і це наповнювало мене надією.
Ізнов розставання
Наближалася ще одна з-посеред гірких сцен, які повторювалися кілька разів у моєму житті… Я знову вирушав у путь… Мені судилося знову розлучитися зі своєю сім'єю… А мама вже втішала себе: «Ну, мій син хоча б закінчив школу». Цього разу, коли вона почула, що я збираюся отримати чергову освіту, і в її серці знову ожила гіркота років розставання – вона наново почала пильно дивитися на мене ніжними, мокрими від сліз очима. Скільки ж то разів, коли наближався день розлуки, я бачив, прокидаючись вранці, як вона тихенько сидить поруч із моїм ліжком і дивиться на мене. Хто знає, скільки таких ранків вона провела у мого узголів'я?
Коли вже впритул наблизився день прощання, я поговорив із батьком про керунок, який я виберу в університеті. Батько, як і раніше, рекомендував, щоб я став лікарем. Я ж, однак, розповів йому, що вже відвідав медичний факультет і відчув себе вкрай погано, коли побачив людський труп, тому, пояснив я, прийшов до висновку, що на медицині не дам собі ради. Я сказав, що хочу піти на право. Мій батько доводив, що якщо я закінчу право у Туреччині, то я не зможу вести адвокатську практику в Росії, тому, за його словами, він не може прийняти моїх міркувань. Він боявся, що я ухвалю рішення залишитися у Стамбулі. Я переконував його, що якщо не зможу бути адвокатом, то буду видавати газету. Ця ідея в достатній мірі заспокоїла його. 30 вересня він дістав для мене паспорт в Акмесджіті. На початку жовтня 1910 року я виїхав з дому, прощаючись із моїми заплаканими матір'ю, братами і сестрами. Мій батько, молодший брат і Мустафа Ага відвезли мене до Ялти, де я сів на корабель до Ак'яру. Звідти 5 жовтня, отримавши у турецькому консульстві візу, я вирушив до Стамбулу.
Знову у Стамбулі
Я прибув до Стамбула наступного дня, вийшов на пристані Сіркеджі та відправився до готелю «Şeref». Я залишив свій багаж і відразу ж пішов до друзів. Я знайшов [Номана] Челебіджіхана та інших, допізна розповідав їм, що бачив в Криму. Я коротко виклав зміст розмов про наші національні проблеми, які провів там з учителями, купцями і представниками інтелігенції. Товариші, у свою чергу, говорили про те, що відбувалося у Стамбулі. Вони розповіли про Бекіра Чобан-заде [пізніше – поета і видатного тюрколога] та інших товаришів, які були відправлені навчатися до Стамбулу учителем Юсуфом Зія Ефенді – директором школи рушдіє у Карасубазарі в Криму. Вони розповіли мені про допомогу, яку наше «Talebe Cemiyeti» [«Товариство учнівської молоді»] надало для безкоштовного розміщення новоприбулих товаришів у шкільних гуртожитках. Мені також розповіли про те, що відбувалося у товаристві «Vatan» [«Вітчизна»]. Через кілька днів я записався на юридичний факультет в університеті.
Джелял Коркмаз
У 1910 році я познайомився у Стамбулі із двома важливими фігурами [і першим] – з Джелялом Коркмазовим, що походив із північнокавказьких тюрків. Він довершено говорив російською і французькою, представляв собою тип лівого, соціалістичного реформатора. Він відкрив пансіон на одній з вуличок на задах Діванйолу [головній вулиці історичного центру міста]. Його дружина, польська шляхтянка, походила з родини, котра за боротьбу за вільну Польщу була заслана до Сибіру, у неї була ширша наукова підготовка, ніж у Джеляла Бея. У цей час я вперше почув з вуст Джеляла Бея критику нашого конституційного правління – мешрутієта. Він стверджував, що це – не соціальна революція, що прихильники Товариства «İttihat ve Terakki» [«Єднання і прогрес»] не в стані зрозуміти народний рух.
У той час, позаяк Джелял Бей при кожній нагоді висловлював антирелігійні погляди, ми не зійшлися один з одним. Однак, щоб допомогти йому, я винайняв кімнату у його пансіоні та почав брати уроки французької у його дружини. Це вона виявилася у змозі пояснити мені необхідність і користь знання іноземної мови.
Коркмазови жили у бідності. Джелял Бей із часів свого перебування у Парижі був у приятельських стосунках із нашими молодотурками. Коли він приїхав до Стамбула, Бахаттін Шакір Бей і доктор Назим Бей [обидва згодом входили до керівництва спецслужб Османської імперії] хотіли влаштувати його у газету «Şura-yı Ümmet» [«Рада умми»], пообіцявши підтримати його в реалізації ідеї кооперативного руху в Туреччини. Однак, оскільки Джелял Бей не досяг порозуміння із ними з приводу загальних рис політичної сторони справи, він не приступив до запланованої роботи, і, щоб заробити на життя, тяжко працював у своєму пансіоні.
Далі буде.
Примітка: У квадратних дужках курсивом подані пояснення Сергія Громенка або переклади, а звичайним шрифтом вставлені відсутні в оригіналі слова, необхідні для кращого розуміння тексту
