1 (13) вересня 1889 року на світ з’явився один з найвидатніших лідерів кримськотатарського народу – Джафер Сейдамет. На честь 130-ліття з дня народження «кримського Петлюри» – літератора і публіциста, який у переломну добу став воєначальником і дипломатом – Крим.Реалії продовжують публікацію унікальних мемуарів Сейдамета.
Продовження. Попередня частина тут
На яйлах
Того року мені вдалося ближче познайомитися із знаменитою кримською яйлою під назвою «Nebatat Bahçesi» [«Природний сад»]. Кілька разів я піднімався на цю яйлу, а одного разу провів там тиждень із нашими чабанами. У жодному іншому місці на світі я не бачив таких прекрасних, величних і яскравих сходу і заходу сонця. Ніде також я не знаходив такого повітря, ніде не відчував такого смаку холодної, як лід, води, що струмує зі скель у тіні сосен, ніде і ніколи у мене не було такого апетиту та відчуття голоду, ніде я не відчував себе таким сильним.
На яйлі я кожного дня, навіть на сніданок, їв кебаб. Крім того, чабани варили або смажили м'ясо, а хліб пекли у золі. Після такої повноцінної трапези мені вистачало однієї або двох годин, і я знову був голодний.
У ті дні на яйлі моїм найкращим другом був мій кінь. Я годинами катався на ньому на цьому прекрасному повітрі по цим чудовим, єдиним у світі краям.
На яйлі я кожного дня, навіть на сніданок, їв кебаб
Іноді кінь, повільно йдучи, різко тряс головою. Він починав тягнути поводи, був нетерплячий, поривався бігти. Потім, як ніби хотів наздогнати своє видіння кобили, котра, як йому здавалося, бігла перед ним, п'яний від нескінченності яйли, що підноситься на тисячі метрів над морем, від запаху тисяч квітів, вистелених килимом під його ногами, від кришталевої прозорості повітря, бажаючи обігнати самого себе - він шалено біг і біг. Часом він, як статуя, вставав на диби на краю скелі і, здавалося, занурювався у бездонну пучину, що простягається на сотні метрів під нами, у соснові ліси, що спускаються з пологих схилів пагорбів, в оброблені поля, сади, городи і розташовані ще нижче села, білі вілли і, нарешті, у темно-синє море, в неозорі простори, зникаючі у ясній блакиті небосхилу, там, далеко, де море ніжно сяючи, покладає поцілунок на небеса. Мій скакун, немов бажаючи звернути свій захват до цієї краси світу, громовим голосом, який він видобував із глибини своїх сильних і молодих легень, у хвилюванні іржав, і чарівності цього голосу могла позаздрити найпрекрасніша музика на світі. Голос мого коня будив на схилах гір дзвінке відлуння і розповідав, як прекрасне життя і яке велике щастя складає диво існування…
Під час мого перебування на яйлі я зрозумів простоту звичаїв і побуту кримських чабанів, чистоту їхніх почуттів, сердечність і самовідданість, і полюбив цих людей.
Ми називаємо «старших» чабанів одаманами. Слово, сказане одаманом, є наказом. Відповідальність за всю кошару лежить на його плечах. Він – правитель на яйлі.
Чому мені дали пити солону воду?
Оскільки я не знав панівних звичаїв, то одного разу увійшов до загороди із батогом. Чабани відразу ж вклали мені до рук кухлика із солоною водою і сказали, що я повинен її випити. З необхідності я зробив кілька ковтків. Одаман шанобливо і переконливо пояснив мені, що заборонено входити до кошари із батогом і свистіти, бо це насилає нещастя і не залишиться без покарання. Зробивши таку помилку, слід випити солоної води. Пізніше я не зробив на яйлі вже жодного такого невірного кроку.
Чабани дуже не люблять, коли хтось незнайомий виявляє інтерес до їхніх псів. Життя вівчарів і безпека отар залежать від собак. Вони стверджують, що коли пес звикає до незнайомця, він стає менш войовничим.
Я знав про це раніше, тому не підходив до собак. Натомість найбільшим задоволенням у загороді було спостерігати за доїнням овець і моментами, коли ягнята знаходили своїх матерів. Кожного дня в урочний час я приходив, щоб поспостерігати ці види.
Кавал
Я дуже любив слухати нескінченні розповіді чабанів про пригоди знаменитих кримських одаманів. Також у той час я зрозумів, наскільки неповторним і єдиним у своєму роді інструментом є кавал [вид флейти]. Тільки коли я почув гру одамана із сусіднього стійбища, я зрозумів, що жоден майстер ніколи не буде грати з таким справжнім смаком і не принесе слухачеві такого хвилювання, як звичайний чабан у кошарі, який грає на кавалі серед овець. У звуках хлипання цього інструменту таїлися божественні гімни… В абсолютній тиші та спокої яйли ці голосіння були ще гострішими, пронизуючи жаром душу людини. Про глибокі відчуття, які кавал, найближчий до природи інструмент з усіх, що я знав, залишив тоді в мені, у той момент з’єднання з природою, я пам'ятав завжди – навіть коли слухав найбільших віртуозів скрипки.
Чабани
Коли я перебував серед чабанів, ще одна річ привернула мою увагу: ані у їхній мові, ані в одязі або у звичаях не було жодних російських впливів. Хоча їхнє знання мусульманської віри було поверхневим і складалося, радше, зі звичок та звичаїв, такого страху перед Аллахом, який був серед цих людей, я пізніше не бачив ніде, навіть у найбільш релігійних особах. Хоча їхній суспільний образ думок і почуття моралі були досить простими, кожне непристойне, недоречне слово або поведінка шокувало їх і змушувало червоніти аж до вух. Найбільше вони ненавиділи брехню. Бути звинуваченим у брехні було для них гірше смерті.
Могло б здатися, що через роботу, яку вони виконували, і оточення, у якому вони перебували, від них не можна було очікувати чистоти. Однак ж вони дуже ретельно стежили за станом свого убрання, взуття, тюрбанів, мили обличчя і руки, кип'ятили воду у металевих ємностях, ставлячи їх у тихих місцях, часто милися з милом і прали свою білизну, як ніби спеціально піклуючись про те, щоб ні у кого не було ані найменшої підстави звинуватити їх у нечистоті. Після їжі вони завжди окропом ополіскували котли, горщики і ложки. Особливе значення вони надавали ножам. Вони тримали їх у піхвах – завжди гострими, чистими і змазаними. Вони не дозволяли нікому торкатися до ножа і не розлучалися з ним ані на мить.
Мій брат Хамза
Коли того року я вдруге вибрався на яйлу, зі мною було кілька товаришів і мій молодший брат Хамза. Він почав вчитися у російській гімназії в Акмесджіті та поправив свою російську мову. Він зачитувався російською літературою і не розлучався з книгою. Так само і під час цього перебування на яйлі, як тільки надавалася можливість, він йшов до тихого місця, де читав свої романи. Він не часто сміявся, не говорив про дурниці, був скромний і надзвичайно серйозний для своїх років, але із ним було приємно поговорити. У нього було розвинене почуття логіки, яке завжди давало його передбачити результат тієї чи іншої дії або сказаного слова. Він не був скупий, але знав ціну грошам – не те, що я.
З дитинства у грошових питаннях розум не панував наді мною
З дитинства у грошових питаннях розум не панував наді мною. Наш батько знав, які ми були у цьому відношенні. Хоча Хамза отримував менше грошей від батька, він все одно завжди мав при собі невелику суму. Натомість я… Хамза також встановив для себе обмеження на роздачу милостині. Натомість я… Батько, бачачи стан моїх коштів, багато раз говорив: «Джафере, одного разу ти залишишся без трусів…».
Мій брат також більше за мене звертав уваги на справи людей, а не на слова. Я дуже вірив у добропорядність людей, не аналізував їхні слова і вчинки… Натомість Хамза, використовуючи своє вроджене почуття логіки, завжди шукав основну мету свого співрозмовника, пропускаючи все через сито критики. Я швидко виносив судження – і, бувало, помилявся, він же приходив до висновків насилу. І саме тому він помилявся рідше, ніж я. Його натура вважала життя боротьбою, у нього були психологічні якості, відповідні для цієї боротьби. Я, у свою чергу, був наділений серцем, яке вірило не стільки у боротьбу за життя, скільки в спільність, громадську солідарність і братерство.
Однак у мене ніколи не складалося враження, що мій батько любить мене менше, ніж брата. Втім, я завжди відчував, що він цінує його більше і вірить, що той досягне успіху в житті. Що стосується мами, я навіть не можу уявити, щоб вона любила його менше. Однак той факт, що я був більш чутливий до людських страждань, зближувало її зі мною. Ці відмінності існували не тільки між Хамзою і мною, подібне ж було і між сестрами. Хатідже була схожа на мене, а Айше – на Хамзу. Ось чому батько жартома казав матері: «Джафер і Хатідже – твої діти, а Хамза та Айше – мої».
Далі буде.
Примітка: У квадратних дужках курсивом подані пояснення Сергія Громенка або переклади, а звичайним шрифтом вставлені відсутні в оригіналі слова, необхідні для кращого розуміння тексту
