У своїх інтерв'ю громадський діяч, журналіст Микола Владзімірський говорить про те, що у 2014 році втратив дві батьківщини. Сам він родом з Донецької області, з тепер прифронтової Мар'їнки, але 38 років прожив у Севастополі ‒ переїхав на півострів після армії. Ми поспілкувалися українською мовою за чашкою кави в самому центрі Києва. Столиця України стала для журналіста новим місцем проживання ‒ після російської анексії з Криму довелося виїхати.
У Севастополі на мітингу на честь дня народження Тараса Шевченка 9 березня 2014 року Микола Владзімірський роздавав свою газету «Слово Севастополя», після чого отримав погрози.
«Мені телефонували з анонімних номерів того дня і наступного. Я вирішив не жартувати, це не може бути грою, це ‒ життя. Я вирішив так, і в Криму після 2014 року не був», ‒ розповідає він.
Свої 65 років Микола зустрів цієї весни вже в Києві, тут же, ймовірно, відзначить і 20-річний ювілей свого великого проєкту ‒ інтернет-порталу «Українське життя в Севастополі». Спершу Микола Владзімірський збирав інформацію про діяльність українських організацій, про культурні, освітні, політичні події в Севастополі, а з часом сайт переріс у великий український портал.
‒ Ваш проєкт «Українське життя в Севастополі» був заснований у 2000 році. Тобто українське життя в Севастополі було, і з'явилася необхідність у створенні такого майданчика для інформування про життя українців?
Звичайно, воно було ‒ українське життя в Севастополі, і воно активно розвивалося. І зараз багато хто залишився в Криму, але вони не можуть виявляти публічно свою причетність до українства
‒ Звичайно, воно було ‒ українське життя в Севастополі, і воно активно розвивалося. Є таке латинське слово ‒ fuimus, «ми були». Фактично й зараз багато хто залишився в Криму, але вони не можуть виявляти публічно свою причетність до українства. А в той момент українці були меншістю, «меншість у меншості» фактично. Ми могли б зайняти гідне місце в Криму за належної підтримки держави, але її ‒ підтримку ‒ отримала деструктивна лінія. В останні роки було видно, що українська влада нічого не змогла зробити й залишила Крим. Вважаю, що незворотні наслідки почалися після «харківської зради» щодо продовження оренди для флоту (угода між Україною та Росією, підписана 21 квітня 2010 року в Харкові, термін перебування Чорноморського флоту Росії в Севастополі був продовжений до 2042 року ‒ КР).
Повертаючись до теми організації сайту, він був створений за підтримки мецената з канадського Торонто, української патріотки Марії Фішер-Слиж.
‒ Яким був інтерес до порталу?
Я не маю оптимізму стосовно долі Криму. Я не бачу української перспективи там, але був би радий помилятися
‒ Його помітили в перші ж дні навіть без моїх зусиль ‒ журнал ПіК («Політика і культура») опублікував замітку «Вікно в український Крим». Спочатку я публікував інформацію про діяльність українських організацій, фото, події. Згодом сайт переріс у великий портал, який об'єднував у собі багато організацій, проєктів, українських журналів, є сайт українських афоризмів, великий сайт для дітей «Весела абетка», сайт гумору, збірник інтимної лірики «Дотик словом». Я зібрав унікальну бібліотеку українських книг, їздив до Києва, зустрічався з авторами та видавництвами, багато чого сканував вручну. Всі сайти існують і підтримуються і сьогодні, але головна сторінка порталу «Українське життя в Севастополі» фактично заморожена. Це дуже великий біль для мене, для українців Севастополя та Криму.
Я не маю оптимізму стосовно долі Криму. Я не бачу української перспективи там, але був би радий помилятися.
‒ Ви відстежували попит на цей сайт, кількість відвідувачів?
‒ У 2013-2014 роках в середньому було десь 18 тисяч на добу. На той момент це було дуже багато.
‒ На сайті «Українське життя в Севастополі» ми бачимо, якою була діяльність українських організацій, що відбувалося в культурному, освітньому плані, дізнаємося про політичні події тих років. Ця інформаційна база розбиває тези російської пропаганди про те, що українців у Севастополі не було.
‒ Українське життя в Севастополі було від самого початку. Тому є докази: засновник міста ‒ Фома Макензі, але проросійські сили поставили пам'ятник Катерині II. Дослідники повідомляють, що на Північній стороні були українські мазанки. Зверніть увагу ‒ давніх російських пісень про Крим немає, а український фольклор є. Та й після війни саме українці відбудували Крим, є великі дослідження, факти, й навіть Компартія це підтверджує. Подивіться матеріали розділів сайту ‒ все це свідчить, що українці в Криму давно.
Але ми знаємо, як приходила Росія, все міняла, знищувала артефакти та історичні відомості, про це й Максиміліан Волошин писав. Хотілося б, щоб українці на рівних правах з іншими націями були представлені в Криму, поки цього немає.
‒ А сучасні українці в Криму, що було в 1990-2000-х: фестивалі, форуми, клуби, як це працювало?
‒ Все це було. Товариство «Просвіта», яке було засноване в Севастополі в 1989 році, провело велику роботу для підняття українського духу, провело агітаційну роботу в 1991 році й вплинуло на результат референдуму. Важливо згадати величезну роботу, яку провела нині покійна Богдана Процак, вона заснувала та зареєструвала кілька проукраїнських організацій.
У Севастополі лояльних до українців людей було дуже багато. Згадати тільки фестиваль «Червона Рута» (1995 рік) ‒ це було прекрасно, культурна подія привернула велику кількість севастопольців. Гастролі театру імені Франка, які ініціював Богдан Ступка раз на два роки, збирали повні зали. Попереду були великі перспективи.
‒ А що сталося, чому не пішов розвиток далі, на ваш погляд?
У суспільстві не було й зараз немає чіткої думки, що Севастополь ‒ це Україна, що там живуть українці
‒ Я провину покладаю як на українську інтелігенцію, так і на представників київської влади. У суспільстві не було й зараз немає чіткої думки, що Севастополь ‒ це Україна, що там живуть українці. Ну, а затоптали все українське в Севастополі вже при російській владі, зупинили діяльність окремих активістів, організацій, тиснуть на церкву, Росія не терпить інших ідей.
‒ У Севастополі часто політиками та проросійськими громадськими діячами насаджувалася думка про те, що російська мова якимось чином була обмежена. А чи не відчували ви на собі зворотний ефект ‒ обмеження можливості спілкування українською?
Всі йшли з боку Росії і ніколи не були внутрішньою ініціативою севастопольців
‒ Я міг спілкуватися українською мовою, але в нашому мовному середовищі. Не можу сказати, що в магазині, наприклад, або в лікарні говорив українською. Адже тут як: прийшов до лікаря, щось не так сказав, а він раптом шовіністом виявився і чого чекати (сміється ‒ КР)?
Але головне моє спостереження: до половини севастопольців, незважаючи на специфічність населення ‒ військові пенсіонери, наприклад, ‒ були лояльні до українців. Адже всі окупаційні процеси ‒ мітинги, «круглі столи», ворожа преса та агітація ‒ зовнішні, вони йшли з боку Росії і ніколи не були внутрішньою ініціативою севастопольців.
