Спеціально для Крим.Реалії
(Продовження, попередня частина тут)
Понад 100 років тому, 25 червня 1918 року, в Криму розпочав свою діяльність перший Крайовий уряд ‒ перехідний орган влади півострова в буремні роки воєн та революцій. Цікавою особливістю цього уряду була робота в ньому на керівних посадах не кримських, а литовських татар ‒ на чолі з прем'єром Сулейманом Сулькевичем. Як вони опинилися на півострові, і чим закінчився цей інтернаціональний експеримент ‒ читайте в циклі ексклюзивних матеріалів на Крим.Реалії.
Сулькевич. Квітень надій і розчарувань
18 квітня 1918 року міг стати переломною датою в історії не тільки кримськотатарського національного руху, але й усього півострова в цілому. У цей день частини німецького 52-го корпусу Роберта Коша пішли на штурм більшовицьких позицій на Перекопі, Кримська група Петра Болбочана висунулася з Мелітополя до чонгарських позицій «червоних», а в тилу Радянської соціалістичної республіки Тавриди спалахнуло повстання кримських татар, яке швидко переросло в «народну війну». І 1-й Мусульманський корпус Сулеймана Сулькевича (точніше, вже зібраний в Одесі передовий загін) міг зіграти в цих подіях не останню роль.
Цього ж дня два заступники голови Всеросійського мусульманського військового Шуро (Ради) Усман Токумбетов та Юсуф Музафаров звернулися до тодішнього міністра закордонних справ Української Народної Республіки (УНР) Миколи Любинського з таким листом:
«Всеросійське Мусульманське військове Шуро, бажаючи допомогти своїм одновірцям у Криму в їхній боротьбі з більшовиками, вирішило послати до Криму мусульманські війська, які зараз перебувають на території України.
На звернення Київського представника Всеросійського Мусульманського військового Шуро від 25 березня цього року на ім'я Військового міністра з дозволом перевести 1-й Мусульманський корпус до Криму відповідь була отримана негативна.
Нині, зважаючи на тривалу боротьбу з більшовицькими бандами та йдучи назустріч наполегливим бажанням мусульман, ми знову просимо Вашого клопотання перед Радою Міністрів про дозвіл терміново перевести всі мусульманські війська, що перебувають на території України, до Криму, причому вважаємо за необхідне звернути Вашу увагу на те, що питання продовольства в Криму не може хвилювати Український Уряд не тільки тому, що там вистачить продовольства для 6-7 тисяч мусульманського війська, а також і тому, що про це піклувтиметься Кримський Уряд.
Про подальше рішення Ради Міністрів не відмовте повідомити Київського представника Всеросійського Мусульманського військового Шуро полковника Туган-Мірзу-Барановського.
Одночасно з цим з таким же клопотанням ми звертаємось до Військового міністра Української Народної Республіки».
Наступного дня, 19 квітня 1918 року, відбулося засідання Ради народних міністрів УНР, на якому на ґрунтовний лист Шуро була дана коротка відповідь:
«9. Слухали: внесення п. Любинського про прохання мусульманського «Шуро» пропустити татарські війська на Крим для допомоги їхнім військам у боротьбі з більшовиками.
Постановили: прохання мусульманського «Шуро» відхилити».
Зрештою Сулькевич залишився в Одесі, не взявши участь у звільненні півострова від радянської влади, а Україна замість вірного союзника отримала рішучого опонента
Звичайно, це не може свідчити про якусь особливу «татарофобію» українського уряду, тому що раніше аналогічні відмови отримали комісари вірменських і грузинських національних частин, а пізніше Україна роззброїть польські корпуси, проте недалекоглядність такого рішення очевидна. Зрештою Сулькевич залишився в Одесі, не взявши участь у звільненні півострова від радянської влади, а Україна замість вірного союзника отримала рішучого опонента. Хто знає, як склалася б доля групи Болбочана в Криму, якби разом з ним воював корпус Сулькевича?
Далі було тільки гірше. Уже 22 і 23 квітня, коли українські війська наступали на Сімферополь, капітан 2-го рангу Микола Мисник, незадовго до цього призначений «отаманом оборони Кримського півострова», спочатку віддав розпорядження підняти українські прапори не тільки на кораблях, а й на всьому кримському узбережжі, а потім оголосив, що «будь-яке збройне повстання проти УНР, її влади та майна, виступ окремих осіб чи організацій ‒ вважається розбійним».
Ці накази викликали негайну реакцію новоствореного Шуро в Одесі. Вже 25 квітня українському МЗС був оголошений протест такого змісту:
«Шуро представників мусульманських громадських організацій зі звільнення Криму цим повідомляє:
1) Що в ім'я священного права кожного народу Росії на самовизначення, ми перед лицем усіх народів протестуємо проти поширення влади Народної Української Республіки на територію Кримської Республіки, хоча б в окремих її частинах.
Таке поширення влади Народної Української Республіки за її територіальні межі тим більше неприпустиме, що й сама Народна Українська Республіка створювалася на основі того ж священного права народів на самовизначення.
2) Що ми не визнаємо за Народною Українською Республікою права піднімати її національний прапор у будь-якій точці території Кримського півострова без попередньої згоди між Урядом Криму та Україною.
3) Що поширення влади Народної Української Республіки на територію Криму шляхом призначення посадових осіб і розпорядження про підняття українського прапора в межах незалежної Кримської Республіки ми розглядаємо як агресивний акт держави, досі дружньої до мусульман Росії, і, протестуючи проти такого способу дій Народної Української республіки, вважаємо необхідною негайну відмову останньої від будь-яких посягань на повну незалежність вільної Кримської Республіки.
Агресивний спосіб дій відносно Кримської Республіки з боку Народної Української Республіки є разом з тим викликом солідарному з Кримом мусульманському населенню в Росії».
Цей документ, за підписом зокрема й Сулькевича, був також доведений до відома міністрів закордонних справ Центральних держав і мусульманських урядів Поволжя, Південного Уралу, Кавказу, Туркестану і Казахстану. Таким чином, поки на півострові одні керівники кримськотатарського руху уклали військово-політичний союз з українськими військами й разом воювали проти більшовиків, на материковій Україні інші керівники фактично пішли на конфлікт з УНР.
Наче цього було мало. На прийомі у візира Османської імперії Мехмеда Талаат-паші 24 квітня 1918 року український посол Микола Левитський підкреслив, що УНР вважає Крим своєю територією, і тамтешнім мусульманам будуть забезпечені їхні права, але про виділення півострова в суб'єкт федерації не може бути й мови, оскільки:
«Мусульмани не живуть компактною масою і досить перемішані з нашим населенням, в більшості повітів складають значну меншість і тільки в одному Ялтинському мають більшість (68%), внаслідок чого не можуть бути виділені в повністю окрему територіальну одиницю, і тому тут тільки може йтися про гарантії національної свободи, що найближчим часом будуть вирішені у згоді з національною кримською радою, яка збереться після очищення Криму від більшовиків».
У відповідь візир переконував посла, що цього цілком достатньо:
«Запевняю Вас, що ми про це і не думали, і не думаємо, до нас звернулися одновірці за військовою допомогою проти більшовиків, ми свого часу дали наказ одному нашому полку, що був на Румунському фронті, вирушити разом з австрійськими частинами, і в цієї допомоги жодних політичних намірів не було, і просимо Вас не сприймати цю допомогу як якусь політичну акцію, нас тільки може цікавити питання, чи не будуть з національного боку пригноблені наші одновірці, і якщо Ви говорите про забезпечення національної свободи, то на цьому покінчимо».
Загалом, цей конфлікт мав далекосяжні наслідки як для Криму, так і для України, але виявилися вони пізніше, поки ж обидві сторони були захоплені неочікуваною кінцівкою Кримської операції. По-перше, на вимогу Коша підрозділи Болбочана були виведені з півострова, так що ні українського, ні кримськотатарського Криму за підсумком не вийшло ‒ замість цього там з 1 травня 1918 року безроздільно панувала німецька адміністрація.
А по-друге, наприкінці квітня ‒ на початку травня німці роззброїли й Мусульманський корпус Сулькевича. Залишки першого та найбільшого мусульманського з'єднання в колишній Росії продовжували дислокуватися поблизу Тирасполя та Одеси до середини червня, а в серпні-вересні були перекинуті до Криму. Там на його базі планувалося створити збройні сили Кримського краю, але німецьке командування всіляко перешкоджало формуванню в Україні та в Криму власних армій.
Підрозділи Болбочана були виведені з півострова, так що ні українського, ні кримськотатарського Криму за підсумком не вийшло ‒ замість цього там з 1 травня 1918 року безроздільно панувала німецька адміністрація
Забігаючи вперед, слід завершити історію 1-го Мусульманського корпусу, який так і не отримав шансу показати себе в бою. У серпні-вересні корпус був демобілізований, так що замість низки підрозділів загальною кількістю в 6 тисяч бійців у ньому залишилося тільки управління корпусу та розквартировані в Бахчисараї два стрілецькі полки по... 30 осіб (не рахуючи офіцерів) у кожному. Більшість командирів корпусу, яких ми згадували раніше та про яких поговоримо докладніше потім, перейшли на роботу в Військове відомство Кримського Крайового уряду, та й там більше займалися не армійськими справами, а соціальними. Лише в жовтні-листопаді 1918 року на основі кадрів корпусу були сформовані 7 каральних рот, які офіційно іменувалися «резервними командами Внутрішньої варти», щоб обійти німецьку заборону на військову діяльність. Формально 1-й армійський імені Чингісхана мусульманський корпус проіснував до весни 1919 року (остання відома згадка ‒ 9 березня), а потім, найімовірніше внаслідок другого пришестя радянської влади на півострів, остаточно розпався.
Але, попри все, кар'єра Сулеймана Сулькевича з роззброєнням його корпусу в травні 1918 року не завершилася. Залишившись полководцем без армії, генерал змінив мундир на піджак і виїхав до Криму, щоб продовжити боротьбу за його незалежність.
P.S. Всі дати, якщо не вказане інше, подані за новим стилем.
Далі буде.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
