Спеціально для Крим.Реалії
Всупереч поширеній думці, проблема приналежності Криму, яка стала знову актуальною після його анексії, виникла аж ніяк не вчора, не у 1991 й навіть не у 1954 році. Вперше дебати між Києвом і Москвою про статус півострова розпочалися сто років тому, в лютому 1918 року. Як відбувалася російсько-українська суперечка за Крим тоді та які уроки ми можемо винести з подій столітньої давності зараз ‒ в ексклюзивному циклі статей на Крим.Реалії.
Національно-революційні рухи в Україні та Криму, які виникли після падіння царизму в лютому-березні 1917 року, не могли не вступити у взаємодію. Перший контакт влітку того ж року складно назвати вдалим ‒ прибувши до Києва, Джафер Сейдамет побачив у кабінеті Володимира Винниченка карту, на якій половина території півострова була пофарбована в українські кольори, що ледь не привело до конфлікту Тимчасового Кримсько-мусульманського виконавчого комітету (Мусвиконкому) та Української Центральної Ради (УЦР). Однак вже на З'їзді народів Росії в Києві 21 (8) ‒ 28 (15) вересня 1917 року сторонам вдалося домовитися ‒ УЦР визнавала весь Крим сферою впливу Мусвиконкому й обіцяла не висувати щодо півострова територіальних претензій. Ця позиція була зафіксована в Третьому Універсалі 20 (7) листопада того ж року, згідно з яким в межі Української Народної Республіки (УНР) входила «Таврія (без Криму)».
Передбачалося, що в майбутньому Росія буде перетворена на демократичну федерацію, а Україна та Крим стануть її самостійними суб'єктами ‒ державами українського та кримськотатарського народів відповідно. Тому УЦР вітала скликання в Бахчисараї Першого Курултаю й декларування ним намірів створити в майбутньому Кримську Народну Республіку. Остаточне рішення про долю як всієї Росії, так і України з Кримом мали ухвалити Всеросійські Установчі Збори, але не так склалося.
Більшовики, які захопили владу в Росії в результаті перевороту 7 листопада (25 жовтня) 1917 року, дали можливість Зборам попрацювати лише один день, і 19 (6) січня 1918 року силою розігнали їх. В умовах панування тоді хаосу, спираючись на загітованих солдатів, матросів і власні робочі дружини, більшовики та їхні союзники швидко встановили свій лад на більшій частині колишньої Російської імперії, фактично знищивши національні революційні рухи й поховавши мрію про вільну федерацію.
Під час короткої кровопролитної боротьби в січні 1918 року більшовики повністю зайняли Крим і значну частину України, цьому послідувала в лютому перша хвиля червоного терору й на півострові загинув лідер кримських татар Номан Челебіджихан. З метою надати видимість законності своїм діям і легітимізувати захоплення Криму на міжнародній арені більшовики 19-21 березня 1918 року проголосили створення Радянської Соціалістичної Республіки Тавриди (РСРТ).
Все це привело до того, що старі кримсько-українські домовленості перестали діяти й у Києві знову задумалися про подальшу долю півострова. Ще 11 січня 1918 (29 грудня 1917) року був ухвалений «Тимчасовий закон про флот Української Народної Республіки», згідно з яким:
«1) Російський Чорноморський флот військовий і транспортний проголошується флотом Української Народної Республіки, вона виконує обов'язки з охорони узбережжя й торгівлі на Чорному та Азовському морях...
4) Українська Народна Республіка бере на себе всі зобов'язання російського уряду щодо Чорноморського флоту та утримання флоту й портів.
5) З моменту проголошення цього закону всі військові російські транспортні кораблі на Чорному та Азовському морях піднімають прапори Української Народної Республіки».
Незважаючи на свою тодішню декларативність, цей закон заклав основи українських претензій на територію Кримського півострова, адже на ньому перебували згадані порти Чорноморського флоту, зокрема Севастополь.
Навіть більше, на переговорах між Україною та Німеччиною з її союзниками в Брест-Литовську в січні 1918 року член української делегації Олександр Севрюк так позначив територіальні претензії своєї країни:
«Це губернії Волинська, Київська, Подільська, Херсонська, Таврійська, Харківська, Катеринославська, Чернігівська, Полтавська. Це визначення нині є дуже приблизними. Третій універсал залишає за всіма іншими областями право на вступ до України... Також Чорноморський флот на 80% рекрутували з українців. Зараз ми наполягаємо на обміні українських матросів на Балтиці на російських на Чорному морі. Порти Керч, Сімферополь, Євпаторія та Севастополь мають бути, незважаючи на кримськотатарське оточення, українськими, тому що українці кількісно переважають у цих містах».
Здавалося, намір України внести до свого складу якщо не весь Крим, то його значну частину виражений досить недвозначно, однак всупереч здоровому глузду він так і не був зафіксований у Брестському мирі 9 лютого (27 січня) 1918 року. В решті решт саме ця фатальна помилка приведе до витіснення українських військ Петра Болбочана з Криму та до німецької окупації півострова 1 травня того ж року.
Поки ж, спираючись на німецьку допомогу, уряд УНР почав вибивати більшовиків з українських міст, а 27 (14) лютого 1918 року розпочав формулювання попередніх умов миру з Росією. Згідно з цим документом Київ збирався вимагати:
«Частину Кубані, частину Ростовського округу, Таганрозький округ, Чорноморську та Ставропольську губернії, Путивльський повіт Курської губернії, чотири повіти Воронезької губернії, українську колонію в Сибіру ‒ Зелений клин на Амурі. Крим залишається під впливом України... Весь флот на Чорному морі (також і торговий) належить тільки Україні».
Тим часом 3 березня 1918 року радянська Росія була змушена підписати свій власний Брестський мир, за умовами якого вона «Зобов'язується негайно укласти мир з Українською Народною Республікою та визнати мирний договір між цією державою та державами Четверного союзу. Територія України негайно очищається від російських військ і російської червоної гвардії».
Але й у цьому документі не були чітко позначені ні кордони України в цілому, ні статус Криму зокрема ‒ і ця невизначеність дорого коштувала як Москві, так і Києву під час сутички за півострів.
21 березня 1918 року Німеччина ухвалила принципове рішення захопити Крим. Заступник начальника німецького Генштабу Еріх фон Людендорф віддав наказ про захоплення півострова для знищення Севастополя ‒ «розбійницького гнізда» Чорноморського флоту, що воював проти німецьких військ, і захоплення портів і морських складів. Німецьке посольство в Києві мало поінформувати українську владу про цю військову експедицію для того, щоб їй не чинили перешкод. У свою чергу, 10 квітня військовий міністр УНР Олександр Жуковський поставив перед командувачем Окремою Запорізькою дивізією таємне завдання сформувати похідну групу й вирушити на півострів, випередивши кайзерівську армію: «Ні в якому разі не можу допустити тієї думки, щоб до Севастополя увійшли першими німецькі війська, а не наші».
У міру наближення німецьких військ до Криму серед більшовицького керівництва півострова наростала тривога. З одного боку, уряд ССРТ негайно після створення цієї «республіки» оголосив про визнання Брестського миру, як наслідок, сподівався уникнути німецького вторгнення. З іншого боку матроси, кораблі та авіація Чорноморського флоту брали участь в боротьбі з кайзерівською армією на півдні України, а Київ відкрито висловлював претензії на цей флот. З метою з'ясування ситуації щодо приналежності Криму, Народний комісаріат закордонних справ Росії 26 березня 1918 року звернулася до Берліна з радіограмою, в якій говорилося:
«Народний Комісаріат, зі свого боку, не може не вказати, що тривалий наступ німецьких військ на півдні Росії, наступ, який перейшов за межі чисто української території, не може бути узгодженими з ухваленим Договором. Ми повторюємо свою пропозицію Уряду Німеччини: висловитися виразно щодо питання про те, які саме кордони ставить цей уряд Українській Республіці».
29 березня німецьке зовнішньополітичне відомство дало відповідь:
«Імператорський Німецький уряд відповідно до прокламації Української Центральної Ради вважає, що до власне України відносяться наступні дев'ять губерній: Волинська, Подільська, Херсонська, Таврійська (без Криму), Київська, Полтавська, Чернігівська, Катеринославська і Харківська; сюди треба ще додати частину Холмської губернії, що відходять до України за мирним договором союзників з нею».
Однак при цьому «Остаточне встановлення кордону між Росією та Україною має мати місце в російсько-українському мирному договорі, негайно укласти який Російський уряд зобов'язався за мирним договором з нами і нашими союзниками».
Але перш ніж переговори про укладення такого договору почалися, сторони спробували вирішити «кримську проблему» силою.
Далі буде.
