«Ці бараки були створені, щоб убити наших людей»

(Продовження, попередня частина тут)

Херсонська область розташована зовсім близько до Кримського півострова. До Криму тут рукою сягнути. Рівно півстоліття тому ці місця почали обживати нові мешканці.

Із Зоре Мамутовою ми спілкувалися два роки тому. Довгі роки вона працювала вчителькою в Новоолексіївці. Нещодавно я дізнався сумну новину, у березні цього року Зоре ханум померла...

Єдина наша з нею зустріч була дуже пам'ятною. Ця привітна, з прекрасним почуттям гумору, ставна, гарна жінка (на фото в молодості вона дуже нагадує зірку радянського кінематографа Тетяну Самойлову) розповіла чимало гірких подробиць про війну та життя в спецпоселеннях.

Зоре народилася в місцях депортації в узбекистанському Маргелані 1955 року, за рік до скасування режиму спецпоселень. Вона згадувала, що її дід був першим головою колгоспу в селі Стиля Бахчисарайського району. Коли почалася війна, він пішов у партизани. Одного разу дід повернувся додому з лісу та залишився ночувати, але тут налетіли німці. Він встиг сховатися, а ось бабусю Зоре німці забрали. Зранку вся родина зібралася на нараду. Вирішили, що він піде до комендатури, бо інакше ‒ бабуся там загине. Він пішов до німців і його розстріляли. Так бабуся Зоре залишилася одна в 32 роки з трьома дітьми.

Батьки Зоре познайомилися та одружилися, коли ходили відзначатися до спецкомендатури в місцях депортації. Жили вони в бараках. Зоре ханум розповідала: «Ці бараки я добре пам'ятаю. Вони створені, щоб убити наших людей. Уявіть ‒ чотири величезні бараки. Один туалет, стіни, стелі, нас поселили 27 осіб. Умови страшні. Почалася малярія, люди мруть. Туалет один на вулиці, весь у червоних кривавих плямах. Поставили гарбу для мертвих, раз на тиждень її забирали. І це в серпні. Уявляєте, яка там антисанітарія, який там жах».

1969 року Зоре разом із батьками вирушила до Криму ‒ за так званим «організованим набором робочої сили». Це були заходи влади після вересневого наказу 1967 року, щоб збити потік репатріантів-кримських татар. Місяць її батько буквально прожив у виконкомі, щоб вони змогли потрапити в невелику кількість щасливців, які вирушали на батьківщину... Це був уже другий оргнабір ‒ їх попередили, щоб не було ніяких політичних виступів, як це було, коли проводжали тих, хто їхав раніше.

«Нам сказали, щоб не було ніяких проводжальників. Терміново викликали й дали квитки. Їхали шість діб в обхід усіх великих міст. Було страшно, важко. Нас було два або три вагони кримських татар. Привезли до Євпаторії, вивантажили, сидимо на баулах. Зібралася неймовірна кількість людей, дивляться на нас, як на мавп. Просиділи до вечора, нарешті, під'їхали автобуси. Привезли нас у село Котовське Роздольненського району. Через поле наші будинки. Бур'ян два метри. Зібралося все село. Випололи бур'ян, почистили доріжку. Будиночок був збудований на швидку руку, навіть дверей не було», ‒ згадувала Зоре Мамутова.

1975 року Зоре вийшла заміж за юнака Мустафу, який був родом із того ж села, що її мама ‒ Стиля Бахчисарайського району. Довгі роки подружжя живе в Новоолексіївці ‒ у них троє дітей, шестеро онуків і онучка. І, як і багато кримських татар тутешніх місць, вони вважають, що там, де вони живуть ‒ теж кримська земля...

Вдалося мені познайомитися також із героїнею, історію якої я знала з численних джерел кримськотатарського та правозахисного самвидаву. Але одна справа ‒ джерела, а зовсім інше ‒ розповідь із перших вуст...

Гульханіє Уста народилась у Криму в селі Ускут. У сім'ї було троє дітей. Гульханіє не запам'ятала, як їх виселяли з Криму ‒ була дуже маленькою. Їх депортували до Узбекистану. Тут 1945 року померли її батько та молодша сестра. Через великі злидні Гульханіє вже в 10 років працювала в полі ‒ допомагала мамі. Коли створили учнівську бригаду, працювала там ‒ хоч і за копійки, але все одно це була допомога родині.

1960 року Гульханіє вийшла заміж, незабаром народилися діти. 1967-го старший брат її чоловіка за оргнабором переїхав на батьківщину, а 10 років після того вона з чоловіком та дітьми також вирішила переїхати до Криму. Це були найскладніші роки, коли прописка в Криму для кримських татар була неможливою. У червні 1978 року запалав вогнем «живий факел» Муса Мамут, якого не прописували в Криму. А восени того ж року спробу повернутися на батьківщину зробили Гульханіє та її чоловік.

У листопаді 1978 року вони купили будинок у Криму. Три місяці зверталися за пропискою. «Будинок не оформляють, тому що немає прописки, прописки немає ‒ будинок не оформляють. Як хочеш ‒ так і розумій», ‒ розповідає Гульханіє ханум.

Подальші події були справді жахливими. Як згадує Гульханіє Уста: «3 лютого 1979 року на вулицю, де ми жили, приїхала ціла армія солдат. Сусіди кричать, хочуть допомогти, не знають чим. Військові вийшли з машин. Мені сказали: збирай речі, поїдете до Узбекистану. У нас вдома були гості, вони всіх оточили, всіх повантажили в машину й «закрили» в тюрму. Чоловіка та мене заштовхали в машину, дитину трирічну прихистили сусіди, а старшого зловили й теж у тюрму відіслали».

Так, серед білого дня в мирний час, на людей, чия провина полягала лише в тому, що вони хотіли жити на батьківщині, почалося справжнє полювання... Близько двохсот солдатів із автоматами та вівчарками оточили село... Гульханіє, її чоловіка та сина заарештували на три доби. А ось ті, хто їх намагався захистити ‒ отримали великі терміни.

Правозахисний бюлетень «Вісті з СРСР», який видавався на Заході дисидентом Кронідом Любарським, повідомляв: «3 лютого 1979 року в селі Некрасове Сімферопольського району Кримської області були заарештовані четверо кримських татар: Лютфі Бекіров, Сейран Хирхара, Якуб Байтуллаєв та Іззет Уста. Усім їм близько 50 років, усі вони прописані в Криму. У день їхнього арешту міліція зробила виселення з Криму брата Іззета Усти та його сім'ї з 5 осіб, які приїхали до Криму в жовтні 1978 року й відтоді безуспішно домагалися прописки. Бекіров і його товариші, які прибули на місце події, були звинувачені в спротиві міліції... Суд, що відбувся 27 березня 1979 року, засудив Бекірова до 4 років таборів, а інших ‒ до 3 років. На наступний після суду день, 28 березня, ще дві сім'ї, загальною кількістю 12 осіб, були виселені з Криму. Будинки їхні були або повністю зруйновані, або опинилися в непридатному стані».

У скрині Гульханіє було три золотих предмети ‒ два кільця та сережки. Нападники зламали замок, інші речі не чіпали, а ці цінні речі забрали. Коли Гульханіє звернулася до прокуратури, їй відповіли, що ці речі вкрали її родичі.

Після трьох діб арешту їх відпустили на свободу. Але до свого кримському дому вони більше не повернулися... У Сімферополі їх посадили на потяг, дітей привезли в Джанкой, і до самого Саратова вони їхали під конвоєм. Після чого сім'ю відіслали до Узбекистану.

Дев'ять місяців вони прожили там. А потім вирішили перебратися ближче до рідного Криму ‒ в Генічеський район Херсонської області.

Доля розпорядилася так, що Гульханіє ханум та її велика родина й донині живуть тут...

(Далі буде)