Херсонська область України ‒ найближча до Кримського півострова. Півстоліття тому почалося активне заселення тутешніх місць новими жителями. Це були кримські татари, які незабаром після ухвалення Указу вищого органу радянської влади «Про громадян татарської національності, які живали в Криму» так і не змогли повернутися на свою історичну батьківщину ‒ до Криму, звідки їх знову виганяли, як і в 1944 році...
Місцевість ця має тривалу історію, вона була заселена здавна. У першому тисячолітті до нашої ери тут жили повнокровним життям міста-колонії Приазов'я. Грецькі поселення північно-західного узбережжя Азовського моря розташовувалися по сусідству з сучасним Генічеськом. Історія Генічеська сягає до назви поселення Саліне. Свої назви затока та розташоване на ній місто Генічеськ отримали від тюркського «дженіче» (тонкий). Спочатку село називалося Єніч, Дженіче, Геніч. Існує версія, що назва ця пов'язана з періодом панування в Східному Криму генуезців.
Віддалік від міста існувало військове укріплення часів Кримського ханства. Легендарний турецький мандрівник Евлія Челебі в своїй «Книзі подорожей» («Сейяхатнаме») присвятив фортеці Генічеська главу під назвою «Похвала прекрасного замку Ченішке», маючи на увазі збудовану кримським ханом у 1640 році на північній частині Арабатської стрілки фортечну споруду.
На початку ХХ століття Генічеськ ‒ місто Мелітопольського повіту Таврійської губернії. Воно славилося рибо-, соле- та хліботоргівлею, тут вирощувалася знаменита пшениця «арнаутка». Як і в сусідній Запорізькій області, чимало географічних назв краю мають тюркське походження.
Генічеськ, Новоолексіївка, інші населені пункти Херсонської області увійдуть до новітньої історії кримськотатарського народу як місця, де після депортації та указу вищого органу влади «Про громадян татарської національності, які жили в Криму» від 5 вересня 1967 року знайшли притулок вигнані з рідного Криму вже вдруге кримські татари. Указ хоч і декларував право кримських татар жити на батьківщині, але насправді це була чергова законодавча фікція, обман цілого народу.
Сьогодні в Генічеському районі живе близько 7 тисяч кримських татар, з них приблизно половина ‒ в селищі Новоолексіївка. Ті, про кого ми розповімо в цій статті, ‒ старожили тутешніх місць, вони прожили в цих краях півстоліття.
Шевкет Зіадінов живе в селищі Новоолексіївка Херсонської області рівно півстоліття. Після вересневого указу 1967 року, як і багато кримських татар, його сім'я вирішила переїхати до Криму. Але безуспішно: прописатися в Криму було неможливо навіть батькові Шевкета ‒ ветерану, інваліду Другої світової війни. Вони зупинилися на близьких підступах до Криму ‒ тут, у Новоолексіївці. Тут їх теж не прописували цілий рік, ще багато років вони прожили в землянці.
Шевкет аг'а показує мені численні старі фотографії, документи національного руху й розповідає про те, як складалася та чим жила громада кримських татар Генічеського району. Багато хто брав участь у національному русі, розповідає він, а політичними лідерами у важкі радянські часи були Енвер Сеферов, Ленур Фетієв та Енвер Аметов.\
Уже в 1987 році, коли почалися резонансні акції кримських татар у Москві, Шевкет разом із земляками вирушив туди. Тоді він працював на автобазі. Незважаючи на погрози («Якщо поїдете до Москви ‒ звільнимо за статтею»), люди їхали до Москви, де в той час відбувалися демонстрації кримських татар з усіх місць їхнього післядепортаційного проживання.
Хоча московські демонстрації 1987 року завершилися на перший погляд безрезультатно, але все одно це була перемога ‒ кримські татари привселюдно заговорили про свою національну проблему, про яку дізналася не тільки вся країна, а й весь світ...
Аділе Меджитова народилася в місцях вигнання в узбекистанському Гулістані. Привітна, усміхнена Аділе ханум показує мені сімейні фотографії, численні старі зошити із записами, зробленими синім чорнилом рівним гарним почерком.
Ці зошити вів її батько Умер оджа ‒ вчитель та активний учасник національного руху, який ще на початку 1960-х років приєднався до кримськотатарського національного руху.
Умер оджа в 1966 році двічі був у складі делегації «ініціативників», яка їздила до Москви для зустрічі з вищим керівництвом країни. У такій атмосфері росла Аділе...
Вона розповіла про те, що трапилося у Ташкенті в 1967 році під час першотравневої демонстрації за участі перших осіб республіки ‒ першого секретаря ЦК КП Узбекистану Шарафа Рашидова та голови Президії Верховної Ради Ядгар Насріддінової. Прямо перед урядовою трибуною група кримських татар розгорнула транспарант «Поверніть кримським татарам Крим!». А потім заграла кримськотатарська музика, молодь почала танцювати Хайтарму ‒ національний танець кримських татар...
Одного разу батька викликали в КДБ і пригрозили: «Їдь із Середньої Азії ‒ інакше посадимо. Їдь ‒ але не до Криму».
У серпні 1968 року сім'я вчителя Умера приїхала до Криму. Але всі спроби прописатися на батьківщині були безрезультатні. Так вони опинилися в Новоолексіївці, де вже утворилася громада кримських татар з таких же не прописаних у Криму кримських татар. Почали шукати будинок, нарешті, купили один будиночок на дві родини. Але й тут їх два роки відмовлялися прописувати...
У 1979 році Аділе вийшла заміж у Криму... Це були дуже важкі роки. У Білогірському районі їх з чоловіком Ваїтом категорично відмовлялися прописувати, за порушення паспортних правил притягнули до суду. Аділе ханум розповідає: «Ваїту дали рік за порушення паспортного режиму. Пам'ятаю, зима, січень ‒ він зібрав речі, я його провела. Відбував рік у Новомосковську Тульської області. З двома маленькими дітьми я була змушена повернутися до Новоолексіївки до батьків».
Коли Ваїт відбув термін, начальник паспортного столу сказав йому, що якщо він не поїде з Криму, його посадять вже на три роки. Довелося їхати з Криму. Так вони залишилися в Новоолексіївці тепер уже, можливо, назавжди... Втім, думками вони завжди в Криму...
(Далі буде)
