Чому на півострові говорять, що Севастополь ‒ не Крим? Яким знають і люблять це місто місцеві жителі? І чому внутрішні протиріччя Севастополя могли стати сприятливим підґрунтям для російської анексії Криму?
Про це в ефірі Радіо Крим.Реалії говорили з севастопольцем, переселенцем, керівником громадської організації «Кримська діаспора» Анатолієм Засобою.
‒ Розкажіть про ваше життя в Севастополі до 2014 року.
‒ Я народився та виріс у Севастополі, родом із Інкермана. Займався бізнесом, громадською діяльністю, молодіжною політикою, вісім років працював у студактиві Севастополя. У Севастополі я зустрів свою любов.
‒ На ваш погляд, наскільки сильно відрізняються Севастополь, який бачать приїжджі, і те місто, яке знають місцеві жителі?
Локальний патріотизм і місцева ментальність, дійсно, робили Севастополь унікальним
‒ Люди, які приїжджають відпочивати, по-іншому бачать Севастополь. Жодного разу не чув негативного відгуку про місто. Тільки захоплення, вдячність за гостинність. Локальний патріотизм і місцева ментальність, дійсно, робили Севастополь унікальним. Я завжди любив своє місто, й зараз залишаюся патріотом Севастополя. Не можна займатися громадською діяльністю, не люблячи місто та суспільство. Це творення, від любові.
Ми жили в приморському місті, але якщо за літо тричі вибралися на море, це було подвигом. Не було такої потреби, як поїхати кудись у відпустку. Навпаки, усі влітку приїжджали до Криму, хотіли побувати в Севастополі. Ми працювали в офісі з видом на море, на Херсонес, і навіть робочі процеси проходили в атмосфері релаксу. Не було такого напруження, стресу, який відчувають жителі міст-мільйонників.
‒ Розкажіть про ваші улюблені місця в Севастополі.
‒ Колись я написав вірш «Коли тобі приснився Крим». Напередодні мені приснився мій рідний дім, мій Інкерман, пагорби, на яких ми жили. Мої діди та прадіди своїми руками вибивали в скелі місце, щоб збудувати там будинок. І коли сниться вид із верхніх терас нашої ділянки на бухту та море, це щось родом із дитинства. Дуже теплі спогади, від яких я, чесно кажучи, відмовлявся впродовж останніх років. Я, як і раніше, відмовляюся ностальгувати, переживати: на мені лежить відповідальність за майбутнє моєї сім'ї.
Севастополь ‒ це місто-пам'ятник, можна тижнями ходити містом і вбирати його атмосферу
Севастополь ‒ це місто-пам'ятник, можна тижнями ходити містом і вбирати його атмосферу. По-своєму пам'ятним для мене є Херсонес. Це, напевно, професійна деформація як громадського активіста. Саме туди ми привозили Раджмохана Ганді, онука Махатми Ганді, під час всеукраїнського «Тижня довіри». Цей епізод зберігся в моїй пам'яті разом із атмосферою Херсонеса.
‒ Як вам жилося біля моря?
‒ Дитинство біля моря дорогого коштує, скільки яскравих спогадів. У дитинстві ми добували під причалами мідій, крабів. Плавали, пірнали з масками. Тут же смажили мідій на бляшанці. Все це збереглося в спогадах ‒ перебування поряд із морем, запах, атмосфера. Нікого не хочу образити, але Дніпро не дає такої сили, енергії. Море всередині мене, воно не відпускає. На жаль, ні одеське, ні херсонське, ніяке інше не замінить нам Чорного моря в Севастополі, в Криму.
‒ Є поширений міф про Севастополь як місто військових моряків. Але там був і цивільний флот, морський та рибний порти, де працювало дуже багато людей. Чи не було внутрішнього конфлікту в Севастополі між військовим і цивільним флотом?
Був внутрішній конфлікт між українськими та російськими військовими. Це й ревнощі, й конкуренція, й образа, й постійний побутовий програш
‒ Ні, такого не спостерігалося. Був певний внутрішній конфлікт між українськими та російськими військовими. Це й ревнощі, й конкуренція, й образа, й постійний побутовий програш, який дійсно демотивував і зіграв основну роль. У результаті 2014 року тільки частина українських військових і правоохоронців зберегли вірність присязі.
А між цивільними та військовими не було такої конкуренції. Моряки відіграють важливу роль в економіці регіону, його культурних особливостях. Зараз ми бачимо, що севастопольські моряки оформляють документи на материковій частині України. Це тому, що й документи дешевші, і на міжнародній арені український моряк котирується в рейтингах вище. Вони все це знають, тому приїжджають до Миколаєва, Запоріжжя, Херсона для переоформлення документів і отримання українського паспорта моряка.
‒ Чим більшою мірою є Севастополь ‒ приморським містом чи військовим портом?
‒ Однозначно, військовим портом. Настільки особлива увага завжди була до Севастополя на геополітичному рівні як до військового міста, що багато в чому це вплинуло на події 2014 року. Ніхто б не боровся за цивільний порт так, як боролися за військовий.
‒ Як це ‒ жити в закритому місті?
Військові складали критичну масу населення. Це вплинуло на особливість регіону
‒ Я знаю це тільки з розповідей моїх близьких. Життя в закритому місті накладає відбиток на локальну ментальність. Військові складали критичну масу населення. Це вплинуло на особливість регіону. Вже після переїзду до Києва ми обговорювали події 2014 року. І в розмові прозвучала думка, що, на жаль, локальний патріотизм ‒ перша ознака сепаратизму. Люди говорили: «У першу чергу ми севастопольці, а вже в другу ‒ українці, громадяни світу». Це одна з найбільших загроз. Якщо підкинути дров, усе спалахне, розгориться полум'ям, що ми й спостерігали. Тому з локальним патріотизмом важливо не переборщити.
Потрібно пишатися, любити своє місто, але й свою ідентичність. Я ‒ українець, це вибір кожного із нас, переселенців. Понад 50 тисяч людей виїхали на материкову частину, я можу з упевненістю сказати, що Севастополь ‒ на першому місці за кількістю переселенців. Це статистика, всупереч поширеній думці, що Севастополь був найбільш проросійським.
‒ Чому на півострові говорять, що Севастополь ‒ це не Крим? Як відчувалася серед місцевих жителів ця інакшість?
Локальний патріотизм ‒ перша ознака сепаратизму. Люди говорили: «У першу чергу ми севастопольці, а вже в другу ‒ українці, громадяни світу». Це одна з найбільших загроз
‒ Севастополь спочатку був особливим, як закрите місто. Потім став окремим регіоном. Звичайно, це накладало відбиток. У Севастополі завжди було своє управління, це місто було привабливим для Криму як бюджетоутворювальне. Бюджет Севастополя був удвічі меншим, ніж бюджет усієї Автономної Республіки Крим. Якби Севастополь вдалося внести до складу Криму, він би на третину зміг збільшити свій бюджет. Тому, звичайно, були й бюджетні баталії, боротьба за ресурси. Це накладає відбиток на взаємини регіонів і до сьогодні.
У Севастополі були несприятливі умови для ведення бізнесу. Політична еліта не сприяла тому, щоб бізнес розвивався. Була корупція, хабарництво, відсутність бажання що-небудь розвивати. Зараз Україна децентралізується, ми бачимо повернення відповідальності на місця. Севастополь від цього б дуже виграв. Активісти Севастополя на хвилі 2014 року намагалися щось відстояти. Вони перебували в некоректному, неправильному, зіпсованому інформаційному полі, але були готові боротися за своє місто.
‒ Що відбувалося в Севастополі 2014 року?
‒ У ті дні було складно об'єктивно оцінити, що відбувається. Зараз відомо, що 20 лютого був даний старт для цієї спецоперації, в ЗМІ багато пишуть, що основною подією стало протистояння під Верховною Радою Криму 26 лютого. Насправді, першою ластівкою стало 23 лютого, коли на площі Нахімова в Севастополі зібрали 30 тисяч «російських туристів». Це була перша подібна подія, і я пам'ятаю, що ми з севастопольською молоддю її ігнорували. Під кінець цього заходу ми приїхали в центр, він був перекритий, і я пам'ятаю донині, як назустріч мені йшов мер Інкермана. Перше питання, яке він мені поставив: «Анатолію, очолиш молодіжне крило «самооборони»?
Після публічних заяв в наш офіс приходила та сама «самооборона», її молодіжне крило, яке я відмовився очолювати
У ті дні було складно зрозуміти, що відбувається. Першого березня ми сиділи в офісі, обговорювали з молоддю, що ми можемо зробити, щоб хоч якось відвоювати інформаційний простір. Вже почалася конфронтація, залякували «поїздом дружби», почали збирати «самооборону». Ми планували стратегію, а наприкінці дня стало відомо, що Держдума Росії дозволила Путіну ввести в Україну війська. Я пам'ятаю страх, який охопив проукраїнськи налаштованих хлопців, усе стало настільки серйозно. Ми розійшлися, але вже в понеділок я зняв відеозвернення до активістів, давав інтерв'ю. Потрібно було знизити градус конфліктності. Після таких публічних заяв в наш офіс приходила та сама «самооборона», її молодіжне крило, яке я відмовився очолювати.
Ми боролися, і я пишаюся, що виграли битву за молодь. Остання будівля, з якої зняли український прапор у місті, ‒ це Севастопольський морський коледж. Є безліч прикладів, як студенти були чи не єдиними противниками того проросійського духу. Битва в цілому програна, але за молодь нам є чим пишатися.
‒ Як змінилася ситуація в Севастополі після 2014 року?
‒ Якщо говорити об'єктивно, жителі стали більше боротися за реалізацію своїх прав і можливостей. Важливо відзначити, що проблем стало більше. Це інфраструктурні проблеми, перенаселення міста ‒ тільки 200 тисяч сімей російських військових привезли туди.
У Севастополя були колосальні можливості для зміни. У мене, як у патріота Севастополя, болить душа за те, що місто могло багато в чому виграти від тих позитивних змін, які, завдяки Майдану, зараз відбуваються в країні.
