У Севастополі 2 серпня почався розгляд по суті справи Володимира Дудки і Олексія Бессарабова, яких звинувачують у підготовці диверсій на території Криму. Їх разом із Дмитром Штибліковим затримали 9 листопада 2016 року.
16 листопада 2017 року підконтрольний Росії Севастопольський міський суд засудив Штиблікова до п'яти років колонії суворого режиму і до штрафу в розмірі 200 тисяч рублів (95 тисяч гривень).
У Службі безпеки України заявили, що затримані в Криму громадяни України не є ні співробітниками, ні контактерами з боку СБУ.
Кореспонденту Крим.Реалії вдалося поспілкуватися з сином Володимира Дудки Іллею Каверніковим.
– Чим ваш батько займався до подій весни 2014 року?
– Був капітаном корабля радіоелектронної розвідки в період з 1997 по 2001 рік. Спочатку його корабель перебував у Новоозерному, потім перевели до Севастополя, ще пізніше – в Балаклаву. Після цього він був оперативним черговим у штабі. Пішов на пенсію за станом здоров'я, по-моєму, 2009 року, але продовжував працювати. Влаштувався працювати в МНС, із часом потрапив у спеціалізований загін, що займався розмінуванням Інкерманських штолень. Вони в цих скелях шукали снаряди, що там залишилися з часів Другої світової війни. Потім ці снаряди передавали на утилізацію. Кілька років він цим займався.
Переломний 2014-й він сприйняв дуже болісно: у нього вся рідня залишилася на материковій частині України
Після 2014-го виявився в підвішеному стані. За трудовим договором залишився працювати в цьому ж загоні як найманий робітник. Програму штолень закрили, і почалася робота накшталт кущі підстригти або почергувати. Переломний 2014-й він сприйняв дуже болісно: у нього вся рідня залишилася на материковій частині України.
– Можете пригадати події того дня, коли був обшук?
– Це як ніби вчора відбулося. З ранку подзвонив татів колега, каже: «Ми з Володею повинні йти до лікаря, а його немає, і на дзвінки він не відповідає». Цей колега поїхав до дому батька, знову передзвонив і каже: «Ілля, там на балконі стоять якісь люди». Я приїхав, дивлюся – на балконі дивний рух. Почав стукати в двері, а мені у відповідь: «Вали звідси, тут відбуваються слідчі заходи». Я почав вимагати, щоб мені дали поговорити з татом. Його підвели до вхідних дверей, і він сказав: «Ілля, все нормально, йди». От і все. Після цього я не бачився зі своїм батьком два місяці.
– Наскільки я пам'ятаю, після затримання ви з адвокатами ще два тижні не могли його знайти ...
Я дивився і не міг повірити: це не мій батько
– Так. Наступного дня, 10 листопада, я стояв під Ленінським судом у Севастополі і не розумів, що відбувається. Дивлюся: з суду виводять Дмитра Анатолійовича [Штиблікова], потім з мікроавтобуса в суд Олексія Бессарабова, і тата – накинувши йому на голову куртку. Я тільки по цій куртці й зрозумів, що це мій батько. Дивно: як у зал заводили їх – пам'ятаю, а як все закінчилося – чомусь ні. Я тоді під судом простояв годин п'ять. І ось після цього суду ми його втратили на два тижні. Тобто взагалі не знали, де він, чи живий. Напевно, у силовиків була вказівка зверху: не говорити, де він. Потім з'ясувалося, що в цей проміжок його катували, в тому числі струмом. Як виявилося, тримали його чомусь в ІТТ Бахчисарая. У ті ж дні я побачив відео, де Дмитро Штибліков і Олексій Бессарабов дають свідчення. А через якийсь час з'явилося відео і з моїм батьком. На тих оперативних відео вони всі на себе не схожі. Я дивився і не міг повірити: це не мій батько. Не його манера спілкування, не його манера триматися, весь пом'ятий.
– Як ви дізналися про те, що до нього застосовувалися тортури на допитах?
– Він писав заяву в Слідком Криму за цим фактом. Але перевірка закінчилася нічим, довести застосування тортур так і не вдалося.
– У Дмитра Штиблікова під час обшуку нібито знайшли зброю. У результаті виявилося, що це страйкбольні автомати. У вашого батька знаходили подібні «заборонені предмети»?
– У Дмитра Анатолійовича, по суті, знайшли іграшки, а обставили все так, ніби там був схрон із бойовою зброєю. У тата чомусь вилучили старі саперні лопатки, зразка 1940-х років, і великі такі гільзи, з яких він робив попільнички. У результаті і лопатки, і гільзи мені повернули. Мабуть, пришити їх нікуди.
До речі, не знайшли, але зате підкинули. У батька був один телефон – чорний Iphone 5S, який я йому подарував. А під час обшуку знайшли ще Samsung, з якого нібито велося таємне листування і здійснювалися дзвінки з іншими фігурантами справи. До речі, зарядки до цього телефону не було, тобто, навіть виходячи з версії слідства, виникає питання: як він його заряджав? Та й про яке листування може йтися, якщо він із будь-якого приводу біг до мене: то звук пропав у телефоні, то налаштування якісь збилися.
– Коли ви знову змогли побачити батька?
– Це вже було якесь продовження запобіжного заходу, десь через два місяці. А в той період його змогла відвідати адвокат Оксана Железняк. Я уклав з нею досудову угоду, і їй вдалося потрапити до батька в ІТТ. Вони поспілкувалися хвилин 10-15. Оксана розповідала, що він взагалі був у неадекватному і заляканому стані, казав: що вам від мене потрібно, я все сказав. Тобто він навіть не розумів, що це адвокат за угодою. І тільки коли Оксана показала йому фотографію внучки, він зрозумів, що перед ним людина від мене.
– На оперативному відео всі троє обвинувачених дають свідчення. Ви не думали, що ваш батько дійсно міг працювати на українську розвідку і ретельно це приховувати від рідних?
Що-небудь задумувати – це не про мого батька
– Я думаю, що якщо зв'язки з українськими військовими і були, то максимум на рівні колишніх товаришів по службі, з якими він спілкувався як із друзями. Що-небудь задумувати – це не про мого батька. У цьому місті живу я, його улюблена внучка, з якою він встиг побути лише дев'ять місяців, його рідні та друзі. З огляду на все це, уявити, що він міг щось задумувати? Він мухи не скривдить.
– Ви припускаєте, що військове минуле батька стало приводом для звинувачення в диверсіях?
– Я думаю, свою роль зіграли два чинники. По-перше, військове минуле: він закінчив факультет радіоелектронної розвідки, потім був оперативним черговим у штабі. Другий фактор – він все ж числиться як сапер. А це як ніби бонус для спецслужб.
– Він виїжджав на територію материкової частини України?
– Звісно. До брата їздив. До 2014-го року регулярно, після – раз на рік. До рідні ж потрібно їздити. Тим більше, вони вже боялися сюди приїжджати.
– Батько казав, що за ним може вестися стеження?
– Ні, нічого такого не було. Він навіть не замислювався про це. Все було спокійно, нічого не віщувало біди.
– Як він сприйняв звинувачення в підготовці диверсій?
На нашому першому побаченні він мені сказав: «Ілля, я до цього часу думав, що це якийсь жарт, розіграш»
– На нашому першому побаченні він мені сказав: «Ілля, я до цього часу думав, що це якийсь жарт, розіграш». Він довго не вірив у те, що це сталося з ним, що таке може бути. Зараз він говорить, що просто втомився від брехні. Скрізь брехня.
– А як ви сприйняли тоді звинувачення на адресу батька? Я пам'ятаю, писав вам у перші дні, що мені вдалося ідентифікувати вашого батька, оскільки співробітники ФСБ спочатку приховували його особистість. Ви тоді відмовилися спілкуватися.
– Перші дні, а то й місяці, було повне нерозуміння, що відбувається і що потрібно робити. Просто суцільний шок. Ось перед тобою начебто стоїть адвокат, а ти думаєш: можна йому вірити чи ні? Потім, слава Богу, вдалося виявити Оксану Железняк і Сергія Легостова. З ними стало спокійніше.
Так, було дуже багато дзвінків. Я пам'ятаю, що ви мені писали: не ваш це батько? А я написав, що не мій. Тому що я просто не знав і не розумів, що робити, чи варто якось заявляти про це. Вдома я сидіти не міг, приходив на роботу, а мої колеги всім, хто мене шукав, відповідали, що мене немає. І тільки набагато пізніше я почав розуміти, як працюють спецслужби. Що простіше когось призначити винним у чомусь абсолютно неймовірному, ніж дійсно знайти винного.
– Дмитро Штибліков пішов на угоду зі слідством, отримав п'ять років колонії суворого режиму і вже відбуває покарання. Чому ваш батько не зважився на такий же варіант?
Він мені відразу сказав: «Ілля, я ні в чому не винен і визнавати нічого не буду». Це була його принципова позиція
– Він мені відразу сказав: «Ілля, я ні в чому не винен і визнавати нічого не буду». Це була його принципова позиція. Батько розуміє, що отримає великий термін. Ось Євгену Панову дали вісім років – це дуже багато і фактично ні за ніщо. Та й пізно вже щось змінювати. А якби і можна було повернутися, то я думаю, він все одно не погодився б співпрацювати.
– Після арешту батька родичі і друзі спілкуються з вами та вашою родиною?
– Я зрозумів, що у тата дуже багато друзів, які, незважаючи ні на що, живуть тут і його підтримують. Деякі з них приходять на суд, не бояться. Навіть на апеляції приходять, коли відеозв'язок, і вони знають, що тата не привезуть. Колишні товариші по службі теж підтримують. Бажають здоров'я, витримки і якнайшвидшого звільнення. Ніхто від тата не відмовився, крім однієї сім'ї. Я не буду їх називати. Може, вони прочитають це інтерв'ю, і я сподіваюся, їм стане соромно. Вони єдині, хто не зателефонував мені жодного разу. А до цього я думав, що це найкращі друзі батька.
– Є надія на обмін після вироку?
Залишається сподіватися тільки на обмін. У справедливість правосуддя я не вірю
– Я знаю, що їх у будь-якому випадку засудять. Припускаю, термін буде, як у Панова – років вісім. Потім буде апеляція, що зніме пару місяців. Далі їх відправлять етапом. Залишається сподіватися тільки на обмін. Що влада Росії та України домовиться. У справедливість правосуддя я не вірю. Я не хочу, щоб він сидів. Він мені якось сказав: «Якщо мене засудять – це буде квиток в один кінець». Здоров'я у тата вже не дуже. Йому через два місяці буде 54 роки, другий день народження у в'язниці.
– Розкажіть про стан його здоров'я.
– У нього болі по чоловічій лінії. Постійно просить уколи від цього. Виразка шлунка, хронічні головні болі, проблеми з хребтом. Часто просить передати валідол, бо ще до всієї цієї історії він скаржився на болі в серці.
Періодично це все вдається залікувати. Хоча в СІЗО ніяке обстеження не проводиться. Він сильно схуд, і так все життя був худий, тільки на пенсії почав набирати вагу. А після арешту – шкіра та кістки.
– Що він розповідає про умови утримання в СІЗО?
– На умови в СІЗО скаржитися не прийнято. Там такий принцип: поскаржишся – буде гірше. Зараз у нього двомісна камера – людей небагато. Нещодавно дозволили телевізор, хоча б якусь інформацію отримує. Розповідає, що сильно втомився від перебування в закритому просторі. Скучив за роботою. Каже: іноді просто хочеться взяти в руки лопату і копати. У СІЗО тато сильно увірував у Бога. Раніше просто до церкви ходив, а зараз сподівається тільки на допомогу Бога. Він вважає, що в'язниця – це випробування за його гріхи в житті, і він повинен це пройти. Можливо, це дійсно його шлях до Бога.
