«Воно вже відчувається, що ми живемо в колонії». Цю сакраментальну фразу вимовив не хтось із запеклих українських націоналістів, а проросійський активіст, отаман «Кримського казацтва» Сергій Акімов. І додав: стосується це «не тільки військових»; мовляв, «приїжджають якісь цивільні люди з Росії і починають свій лад встановлювати». Та на цьому Акімов не спинився і завершив свою думку так: «А взагалі, це військова база».
Як на мене, дуже слушне спостереження. І дуже своєчасне. Навряд чи Акімов коли-небудь заглиблювався у тонкощі такої наукової галузі, що зветься Postcolonial Studies. Але і без цього суть проблеми він схопив, як то кажуть, «на льоту». Втім, йому би вистачило і «Советского энциклопедического словаря»: там на 603 сторінці у визначенні колонії наголошено, що це країна чи територія, що перебуває під владою іноземної держави (метрополії), позбавлена політичної та економічної самостійності й керується на основі спеціального режиму. До цього англомовна Вікіпедія додає, що адміністрація верхнього рівня колонії перебуває під прямим контролем метрополії.
Справді: Крим – й історично, і географічно, й етнографічно – це окрема територія, головна специфіка якої полягає в тому, що він є Батьківщиною кримських татар (кримців) та осердям існуючої впродовж кількох століть їхньої держави, спроби відродити яку в тому чи іншому вигляді були у ХХ столітті. Крім того, Крим – це завойована та в кілька етапів колонізована Російською імперією земля, звідки була силоміць виселена і витіснена більшість корінного населення (починаючи з відселення греків і вірменів у Приазов’я в 1778 році та закінчуючи депортацією кримців, греків, вірменів й інших груп корінного населення півострова у 1944 році). Так само силоміць була завезена до Криму на постійне поселення значна частина представників інших етносів (від селян-кріпаків часів Російської імперії до колгоспників СССР сталінської доби). А те, що Крим не був відділений від Росії та Совєтського Союзу морями-океанами, великої ролі не грало: існували переважно континентальні імперії нового часу (Германська, Османська, Російська), які проводили не менш активну колоніальну політику, ніж, скажімо, Англія чи Франція. Просто ця політика мала певну соціальну специфіку та менше расове забарвлення.
І ще одна важлива річ, також щодо спеціального режиму: від самого початку, коли Росія тільки-но приєднала до себе Крим, він розглядався чи не головним чином як військово-морська база, точніше, система військово-морських баз, головною з яких став Ахтіяр-Севастополь. Це продовжилося у совєтські часи – півострів був нашпигований військовими базами, полігонами, ремонтними центрами, складами, заводами з виробництва «спецтехніки» тощо. А люди старшого віку добре пам’ятають, скільки у Криму було «закритих міст»…
Але повернімося до сьогодення.
У складі України АРК мала справжній територіально-автономний статус, який був зневажений хіба що за правління Віктора Януковича. Парадокс, але Партія регіонів на виборах 2012 року одержала в АРК понад 52% голосів, а її партнерка по урядовій коаліції КПУ – майже 20%; у місті Севастополь «регіонали» здобули 47%, комуністи – 29,5%. І це – попри постійні нарікання на те, що Київ, мовляв, утискає права кримчан… Схоже, Партія регіонів переграла сама себе: повністю підпорядкувавши собі півострів в економіці й політиці, вона водночас віддала його на відкуп російській пропаганді, яка змогла вселити в голови більшості жителів ідею, що Київ як такий – це ледь не втілення абсолютного зла, що щастя та свобода чекає на Крим виключно в російських обіймах. Утім, у лавах цієї партії, як показали подальші події, на всіх рівнях вистачало банальних зрадників, які готували ліквідацію всієї Української держави, сподіваючись, говорячи словами народної думи часів Козаччини, «на панства великі, на лакомства нещасні».
Дуже швидко з’ясувалося, що Росія тільки на словах є федерацією, що всім диктує центр
Чи варто переповідати подальші події? Мабуть, що ні. Слід лише відзначити: однією з найголовніших «морквин», якою кремлівські ляльководи спокушали кримчан, була обіцянка надати «республіці Крим» найширші права в усіх можливих сферах (аж до зовнішніх відносин), а разом із тим забезпечити її нагальні потреби, які, мовляв, «зневажалися Україною». Майже неозорі обшири самоврядування обіцяли й «місту російської слави» Севастополю. І взагалі – хіба Росія не федерація, в якій усі її суб’єкти мають значні права?
Але російська дійсність виявилася зовсім не такою, якою вона виглядала у пропагандистських передачах московського телебачення та у незчисленних телесеріалах, значна частина яких, до речі, була знята у Києві чи Харкові. Дуже швидко з’ясувалося, що Росія тільки на словах є федерацією, що всім диктує центр, що кримські «парламент» й «уряд» є декоративними, а особливі права (скажімо, зарубіжних відносин) зводяться до права частувати й розважати тих іноземних політиків, яких до Криму запрошує Москва…
Минув якийсь час – півроку, рік, півтора – і фінансові вливання у Крим, які на початку «возз’єднання» (себто окупації) були досить помітними, перетворилися на жалюгідні струмочки, а потім і зовсім усохли, наслідком чого стала сумнозвісна фраза прем’єра Медвєдєва, адресована кримчанам: «Грошей нема, але ви тримайтеся!». А щоб населення півострова краще «трималося», не виходячи за заведені в путінській Росії межі, були істотно посилені репресивні структури (на це гроші чогось знайшлися). Я вже не кажу про будівництво все нових і нових військових об’єктів, про розгортання нових частин і з’єднань, про підпорядкування життя півострова потребам експансіоністських дій Кремля (один похід у Сирію чого вартий). А разом із тим у «республіці Крим» і Севастополі у населення почали відбирати його власність, законно набуту в минулі десятиліття: «Це вам не Україна, в Росії ваші папірці на право власності нічого не варті!». Нарешті, місцеву чиновну рать почали витісняти (і значною, а, може, й переважною мірою витіснили) посланці «зоресяйної Москви». Те саме сталося і з поліцією та службою безпеки. А разом із чиновниками і силовиками кудись поділася й значна частина кримських бізнесменів (від повного зникнення їх рятують хіба що західні санкції – далеко не всі російські фірми бажають заходити до Криму).
Ясна річ, такі процеси не можуть не включати масового переселення людей з Росії й окупованого Донбасу до «республіки Крим» і Севастополя – Москві потрібна надійна опора на півострові. Число переселенців називають різне – аж до мільйона. Так чи інакше, згаданий уже Сергій Акімов говорить, що, за його спостереженнями, в Криму будують багато житла для російських військових ‒ мікрорайони на кілька десятків тисяч осіб. А на придбання житла для силовиків із Росії, за його інформацією, виділяють по 3,5 мільйона рублів на одного «багнета» з родиною. Інакше кажучи, наразі відновилася практика колонізації Криму останніх двох з половиною століть, тільки ненадійними «тубільцями» зараз є не лише кримські татари, а й суто російськомовне населення півострова, яке має дуже суттєвий – в очах Кремля – недолік: воно надихалося повітря свободи у 1991-2014 роках. І це при тому, що практично все це населення – переселенці з Росії/СССР та їхні нащадки!
Утім, у цьому немає нічого дивного. Іспанська влада вважала нащадків тих, хто завоював для неї велетенські простори Північної та Південної Америки, до яких би аристократичних родів вони не належали, персонажами другого ґатунку, і на керівні посади в колоніях присилала вихідців із метрополії. А місцеві креоли мали вірно служити короні, не вимагаючи якихось прав. Щось схоже робила й Російська імперія: так, у першій половині ХІХ століття були встановлені певні норми, нижче за які не могла опускатися кількість етнічних росіян у містах інкорпорованої України. Типова практика колонізатора! Але ці росіяни також ділилися на два ґатунки. Для тих чиновників-великоросів, які після закінчення терміну служби не поверталися до метрополії, а залишалися на постійне проживання у «благодатній Малоросії», ставши там надійним опертям влади і знаряддям «обрусіння краю», передбачалися вищі, ніж удома, пенсії (але, що показово, за винятком місцевих уродженців).
Що ж стосується економічного розвитку півострова, то – класика Postcolonial Studies! – ринки для Криму примусово встановлюються метрополією, вона забороняє їх вільно обирати, практично вся цінова політика і правила обміну диктуються з Москви. Не в останню чергу це робиться внаслідок впливу західних санкцій, зумовлених окупацією півострова, тобто діями метрополії. Нарешті, чи в інтересах самих кримчан поява все нових і нових хвиль привілейованих переселенців? Риторичне запитання…
Навіть проросійськи налаштовані кримчани починають розуміти, що півострів стає колонією новітньої Російської імперії
І взагалі: для півострова в останні 250 років органічними були передусім економічні зв’язки з українськими землями, коли вони деформувалися (як-от у 1918-му чи 1944-54 роках), наслідком неодмінно ставав занепад півострова. Російська агресія унеможливила такі зв’язки з «материковою» Україною; але хіба колонізатори переймаються добробутом тубільного населення? У них інші цілі – глобально-економічні та геополітичні. Тому зовсім не випадково сьогодні Крим усе більше перетворюється на військовий табір, а самі кримчани – на його обслугу. На це працює і новозбудований Кримський міст (інша його важлива функція – полегшити переселення «надійного» люду).
Що ж, як бачимо, навіть проросійськи налаштовані кримчани починають розуміти, що півострів стає колонією новітньої Російської імперії. Проте чи веде це до масових акцій протесту, до обстоювання своїх прав, зрештою, до боротьби за те, щоб повернути ті вигоди, які існували «за України»? Ні чи майже ні. А ті протести, які все ж відбуваються, ґрунтуються на переконанні, що, мовляв, «Путін хороший, чиновники погані». Це зайвий доказ того, що Крим таки колонія: жителі колоній дивляться на себе очима колонізатора й оцінюють своє життя, виходячи з інтересів метрополії. Втім, як засвідчує історія, таке відбувається тільки до певної межі. Навіть коли колонії етнічно однорідні з метрополіями, як-от США й Англія чи Куба й Іспанія…
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
