(Попередній блог ‒ тут)
Дорога виявилася не довгою. Всього через кілька годин столипінський потяг опинився на вокзальній станції міста Мікунь, де вже персонально на мене чекав пошарпаний автозак із пригнаною ротою спеціальної охорони. Яка честь... Потрапив із корабля на бал ‒ почалися нові години тряски горбами місцевих вічно недобудованих доріг. Шлях до жіночої виправної колонії досить близький, але охорона чомусь намотувала кола, мабуть когось чекаючи. Зі мною ніхто не хотів розмовляти й від того весь процес відбувався у гробовому відчаю.
В єдиних приміщеннях камерного типу в принципі мало хто з арештантів бував, тому й розповісти мало що міг. З тих досить-таки кривавих історій, що я наслухався на етапах і транзитах, у моїй уяві малювалося щось дуже моторошне. Як незабаром з'ясувалося, все насправді саме так і виглядало.
Дочекавшись поки зберуться зустрічальники, мене вивели на подвір'я. Мені відкрився вид на позбавлену смаку, сувору, страхітливу фортецю
Наручний годинник конвоїра-охоронця показував приблизно північ, коли тюремний транспортний засіб зупинився біля пункту свого кінцевого призначення. Дочекавшись поки зберуться зустрічальники, мене вивели на подвір'я. Мені відкрився вид на позбавлену смаку, сувору, страхітливу фортецю. Безглузда двоповерхова цегляна будівля, немов вирізаний і викинутий в утилізацію апендикс, стояла на віддалі від усього живого, обмотана кілометрами колючого дроту. Вікна наглухо затемнені, а під ними гігантські, написані білою фарбою, номери від одного до двадцяти двох. Сюди дуже часто підганяють брандспойт для заспокоєння непокірних холодною водою, а щоб ненароком не промазати, вирішили все кругом підписати. На відстані тридцяти метрів від самої будівлі стоїть паркан із сітки з натягнутою колючкою та підведеним струмом, а через додаткові двадцять розташований ще один такий же, але вже з каменю та з наглядовими вежами. Ласкаво просимо до концтабору.
Кругом подвійні захисні двері, періодичні клацання при пересуванні, навішені на кожному розі камери відеоспостереження
У цьому місці все тхнуло Лефортовським слідчим ізолятором, його наочною правильністю та одночасно прихованою жорстокістю. Кругом подвійні захисні двері, періодичні клацання при пересуванні, навішені на кожному розі камери відеоспостереження. При пересуванні руки потрібно тримати тільки за спиною. Якщо арештант почне зиркати в усі боки, то попереджувальне рикання не змусить себе чекати, адже дивитися можна тільки перед собою або туди, куди буде наказано.
У першу чергу, звісно ж, «шмон», де вертухаї починають переривати все те, що оглядали всього кілька годин тому в виправній колонії номер двадцять п'ять. Уся процедура відбувається згідно зі списком, складеним раніше. З'ясувалося, що крім віджатих у мене речей, половина з наявних не була внесена до опису. Місцеві охоронці з азартом вилучали все так важко нажите барахло. Звісно, я нервував і тим самим заводив усіх інших. Розмови не виходило й ставало зрозуміло, що ніякого легкого життя для мене не очікується.
В єдиних приміщеннях камерного типу при собі дозволено мати тільки деякі речі персональної гігієни, кілька журналів, книг і газет. Письмове приладдя в камері зберігати не можна, воно видаються раз на день і всього лише на годину. З продуктами та сама біда. Все інше вилучається та відсилається на склад для довготривалої консервації. Задовольнятися доводиться мінімумом.
Персональний обшук проводять регулярно й при цьому обов'язково потрібно роздягатися догола. Звісно, що контингент, який тут зібрався, змусити зняти труси без примусу неможливо, тому на цей момент все-таки адміністрація установи закривала очі. Поки арештант роздягається, його робу забирають, а натомість видають місцеву, з особливими нагрудними знаками, написами на спині й додатковими світловідбивачами.
Після закінчення чекає чергова розмова з місцевим «безпечником». Перевірка на міцність і вошивість. Мене провокували, а я огризався. Побачивши, що діалогу не вийде, громадянин начальник просить своїх бійців вимкнути нагрудні відеореєстратори й підійшовши впритул, вдивляючись в очі, каже: «Будь обережнішим, бо можеш легко впасти, спускаючись сходами. Нікому потім нічого не доведеш. Пам'ятай, що на шляху вниз сходинок може виявитися дуже багато!».
Відеореєстратори знову вмикаються й запускається звичайний процес показного правомірного спілкування між ув'язненими та їхнім наглядачем
Коли всі крапки над «i» розставлені, відеореєстратори знову вмикаються й запускається звичайний процес показного правомірного спілкування між ув'язненими та їхнім наглядачем. У підсумку всі планові заходи завершені, я перестаю бути кому-небудь потрібним. Час досить пізній і загальне бажання спати відверто відображається на обличчях вертухаїв. Більше зі мною возитися немає бажання нікому, тому в терміновому порядку відводять до карантинного відділення. Дорогою кричу що є сили, це зобов'язаний зробити будь-який новоприбулий в'язень: «Здорові були! Заїхав Геша «Волчара» з двадцять п'ятої колонії. Іду в карантин!». А натомість чується буря відповідних привітань, побажань та питань. Плюс прилітає й кілька діб штрафного ізолятора. Непоганий старт.
Моя камера виявилася розташованою досить далеко від загального комплексу, через це неможливо було розчути, що ж ще запитують місцеві постояльці. Так я опинився замурованим та ізольованим на п'ятнадцять діб. Камера більше нагадувала показний лазарет, яким вона, як пізніше виявилося, і була. Стіни, підлога й мало не стелі покриті плиткою. Величезне вікно відкриває вид на засніжений степ аж до обрію. Підхід до нього за метр перегороджений металевим парканом. Поруч невеликий столик і окрема огороджена туалетна кімната. Ось власне й усе задоволення на найближчий рік. Тонка роба, собачий холод, дві «шконки» прибиті до підлоги та кілька відеокамер. Експеримент почався.
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Всі блоги Геннадія Афанасьєва читайте тут
