(Попередній блог ‒ тут)
Дорога довжиною в кілька нестерпних місяців нарешті підходить до свого завершального етапу. Мене зустрічає слідчий ізолятор незнайомого міста Бутово, засіяного пухнастим вересневим снігом далекої та нещадної Республіки Комі. Шлях привів до рідної станиці гулагівських таборів, на землю, що зберігає кістки сотень тисяч ні в чому не винних жертв. Тут знайшли свій останній притулок мільйони закатованих російськими карателями українців.
Нещадний холод проникає вглиб камер транспортника, який везе нас розбитими дорогами цього далекого й усіма забутого місця. Знову доведеться віддати тижні свого життя черговий халупі на шляху до зони, що чекає на мене зі своїми кривавими обіймами. Кілька годин виснажливої дороги, і ми приїхали. Під істеричний гавкіт собак починається вивантаження живого товару. Всіх збирають на майданчику розміром менш ніж баскетбольне поле, обтягнутому металевою сіткою упереміш із колючим дротом. На вулиці неймовірно холодно. Тут ні в кого немає теплого одягу, більшість із доставлених одягнені в легкі майки й шорти – своєрідну уніформу, що допомагає вижити в пеклі столипінських вагонів. Чекати на куртки і шапки марно. Це знання і зла погода сковує та зганяє арештантів, змушуючи триматися разом. Безупинно куримо, щоб їдкий гарячий дим зігрівав зсередини.
Із Ярославля виїжджали, будучи ще в епіцентрі спекотного літа, а в підсумку приїхали в справжню люту зиму. За відгуками вертухаїв ставало ясно, що тут у людей відсутнє почуття гумору. Це суворий і нещадний Сибір, що живе виключно за своїми правилами і не залишає тим, хто хоче вижити, права на сентименти.
Різні долі й однакове майбутнє – адже на кожного чекає болісне покарання серед цих вкритих снігом полів
За іменем і прізвищем по черзі заходимо на приймальний обшук, а звідти шеренгою крокуємо до камери – «вокзалу», для очікування подальшого розподілу. У ній, як зазвичай, неймовірно брудно і від усього навколо так і віє Радянським Союзом. Побудований із дерева ще в тридцяті роки, барак жалісливо скрипить і в деяких місцях відверто розвалюється. Єдине вікно, і те без скла, від крижаного протягу прикривають лише фіранки з поліетилену. Давно вирваний туалетний бачок відгукується нескінченним хлюпанням десь у кутку камери. Тут зараз зібралася всіляко намішана солянка з засуджених різних режимів – загального, суворого, особливого. Різні долі й однакове майбутнє – адже на кожного чекає болісне покарання серед цих вкритих снігом полів.
Це місце дуже швидко перетворюється в разі потреби на концтабір і за своєю суттю нічим від нього не відрізняється
Територія цього слідчого ізолятора ні на що не схожа з усього раніше мною побаченого. В ряд стоять близнюки прямокутників-бараків, розділених доглянутими городами, де місцеві робітники «козли» вирощували картоплю, капусту та іншу поживну їжу. Тут цивілізація опинилася вивернутою навиворіт. Легко можна заглянути в минуле й дізнатися, як воно там було нашим древнім предкам. Це місце дуже швидко перетворюється в разі потреби на концтабір і за своєю суттю нічим від нього не відрізняється. Дерев'яні будівлі, забиті біомасою, по периметру огороджені парканом, дозорними вишками і нескінченним снігом. Біжи не біжи, а повернешся назад або помреш від холоду в білосніжній пустелі.
Улюбленим заняттям місцевих вертухаїв виявився щурячий футбол, який я зміг спостерігати всю першу ніч дня приїзду. Десь близько півночі почулося з-за дверей дике іржання і важкий тупіт у коридорі. Не складно здогадатися, що крім людей у погонах там не могло бути більше нікого. Слідом за гуркотом почулися удари й дикий оглушливий звіриний писк. Цікавість потягнула нас до дверей, за якими просували «мавпу» – дзеркальце, примотане на паличку й повернене на сорок п'ять градусів, щоб оглядатися під кутом. Виявилося, що четверо п'яних охоронців, розділившись на дві команди, використовуючи свої поліцейські кийки, ганяли очманілого щура з одного кута в інший. Голом вважається, якщо одна зі сторін пропустить тварину в свої імпровізовані ворота. Знущання тривало досить-таки довго, поки наповнені алкоголем істоти не втомилися і не забили щура на смерть. Закривавлений, розмазаний на підлозі труп, можна було спостерігати ще через кілька днів при виході на прогулянку.
Дочекавшись загального протверезіння і призначення перекладів, мені «пощастило» потрапити до туберкульозного блоку, звичайно ж, не до камери з хворими, але тими, хто повертався в виправні колонії після тривалого лікування. Я, звичайно, нічого не мав проти, але все ж приємного мало. Все-таки страшно захворіти на туберкульоз. Через розбиті й вирвані з петель вікна стояв неймовірний холод, що посилюється з кожним днем через нескінченний снігопаду. Один із арештантів, дивлячись на мене, сказав, що його звільнення відбудеться вже через місяць, тому я можу забрати його куртку та іншу статутну уніформу собі. Напевно, це мене і врятувало від захворювання в ті дні.
У моїй новій камері вже були свої власні довгожителі, хлопці з місцевих, які жили в транзитній камері і забезпечували її всім найнеобхіднішим. Щоб це зробити, потрібно дуже постаратися. Бараки стояли на відстані не менш ніж сто метрів один від одного, і треба було знайти спосіб встановити контакт між ними, іншими словами «пійматися». Допомогти в цій ситуації міг лише один пристрій – «рушниця». Для його виготовлення відбувався пошук пластикових пакетів, та чим більше, тим краще. Їх випрямляли й розстеляли на підлозі. У той же час із альбомних листків скручувалися рівномірні трубки невеликого діаметру, які служили качалкою. Пакети необхідно нагрівати і тут же миттєво розгортати паперовим згортком, від чого вони намотувалися на нього, перетворюючись на справжню пластикову трубку. Після такої нехитрої процедури паперова серцевина дістається назовні. Коли елементів рушниці набирається достатньо багато, залишається лише їх з'єднати. Вуаля – готово.
Кожен знає, що для будь-якої рушниці потрібна своя власна куля і таким снарядом часто служить хлібна м'якоть, замотана в пакет і підв'язана на довгу мотузку. З протилежного боку мисливець також має подібний інструмент із однією лише відмінністю, що той втиканий загостреними сірниками. За командою два бараки починають стріляти в один і той же бік. «Кулі» повинні зустрітися й переплутатися між собою застреленими нитками. Одна зі сторін затягує до себе іншу і прив'язує вже дійсно міцний канат, який і стане мостом між двома цими континентами. Так і встановлюється дорога.
Мої співкамерники починали варити самогон, який слід було переслати голодним на алкоголь баракам
Після праці мої співкамерники, виставивши дозорного, починали варити самогон, який слід було переслати голодним на алкоголь баракам. Процес варіння не складний, але вимагає досвіду і вміння. В першу чергу готується брага з хліба, що забродлив, змішаного з цукром і дріжджами, а в другу – це вариво необхідно відцідити шляхом тривалого нагрівання. У кожного в тюрмі є кип'ятильник, тому особливо великих проблем у фінальній стадії не було. Тут швидше проблематичніше знайти дріжджі й цукор для браги. Нюансом є лише смердючий запах, який раз у раз прагне вирватися в коридор і своєю присутністю повідомити охоронцям про те, що в камері відбувається щось заборонене. Для цього ми натирали дезодорантом туалетний папір, скручували і підпалювали її як паличку пахощі, тим самим тримаючи маскування.
Після закінчення кулінарії приготований товар поширювався хатами, а залишки допивалися. Я ніколи не пив у в'язниці, щоб тримати себе під контролем і тверезо оцінювати ситуацію, а хлопці, що любили схибити, дуже часто потрапляли в халепу, від чого випивання частенько закінчувалося грандіозним «кіпішем», бійками і взаємними образами. Але, принаймні, було не нудно.
Все це дуже відволікало від майбутнього.
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Всі блоги Геннадія Афанасьєва читайте тут
