(Попередній блог ‒ тут)
Черговий етап. Місто Ярославль. Виходимо з автозака, що транспортував нас від тюремного купе старого столипінського вагона. Повітря насичене ранковою свіжістю та холодом. Приємно розім'яти кісточки після такого тривалого переїзду.
Багатоденний переїзд у камері з дванадцятьма чоловіками, які, як мавпи, звисають над головами один одного. Можна тільки лежати. Пити лежачи, їсти лежачи й лише тільки всього раз о п'ятій годині сходити в туалет. Бігом, бігом... Коли катування закінчується, починається наступне. Тут важливо встигнути насолодитися моментом ‒ щасливим проміжком між стратами.
Те місце, куди нас привезли, було руїнами: старі царські казарми, зруйновані часом, зневагою і головне ‒ російськими крадіжками, корупцією
Те місце, куди нас привезли, було руїнами: старі царські казарми, зруйновані часом, зневагою і головне ‒ російськими крадіжками, корупцією. Червоні камені цегли справляли враження колишньої величі, покритої брудом і пилом.
Після перерахунку нас почали заводити до якогось хліва, де кілька співробітників місцевої, правоохоронної служби, що доживає свої дні, робили обшук. Нічого незвичайного. В сотий раз догори дном перевертають речі, розривають, розсипають усе, що ще не було розсипане, те, що ще не було відібране на попередніх обшуків. Поліцейська багаторівнева фільтрація, відсіваються час, майно, здоров'я та життя.
Після обшуку часто шлях один ‒ до камери тимчасового утримання. Але яким був цей шлях! Стелі не менш ніж чотири метри в висоту, мало не мармурові гвинтові сходи, червона цегла, помпезність. І все б нічого, тільки до помпезності не додавалася столітня руїна, кіптява та імперія цвілі, яка панувала в цій обителі. Ми йшли тонкими дошками, які були укладені мостом над місцевим потопом, який заповнив усі коридори. Стрибок через невелике озеро ‒ і ось ти вже в камері. Хоча про те, що це камера, говорили тільки двоярусні нари та решітки на вікнах, а насправді це був гігантський ангар, розрахований одночасно на п'ятдесят-шістдесят арештантів, які мали лежати в два яруси, як консерви. Стеля досягала восьми метрів. Про перебування тут людей свідчило лише сміття, а все решта було поглинуте водою, кіптявою, пилом, обвалами стін і потоком.
Ми знали, що будемо тут недовго, але це слово у в'язниці набуває зовсім інших рамок
Ми знали, що будемо тут недовго, але це слово у в'язниці набуває зовсім інших рамок. Хтось кип'ятить воду, хтось порається в пошуках солодкого, а хтось курить і мовчки дивиться в розбите вікно, що виходило на інші тюремні корпуси. Кожен займався своєю справою. Почали знайомитися та розташовуватися.
Залишатися в таких умовах нестерпно, вони були занадто огидні навіть для арештанта, і, на щастя, до вечора за нами все-таки прийшли.
Залишили свої баули в місцевій камері схову та вирушили на оглядову екскурсію місцевими визначними пам'ятками. У підсумку, не показавши нічого нового, мене привели до моєї камери-халупи. Двері відчинилися, і я ступив у галасливий гул натовпу арештантів.
Це було горищне приміщення з напівкруглою стелею. Уздовж стін стояли нари, а в центрі красувався вмонтований в підлогу обідній стіл. Вінцем був телевізор, елегантно піднятий на імпровізовану тумбу між двох вікон.
Камера була переповнена. Майже скрізь лежали сумки, куртки, коробки з сухим пайком. Близько тридцяти людей роїлися в цьому бджолиному вулику.
Ми пройшли до столу, де за традицією був чифир. Це була котельна «хата», тобто в ній збиралося і спрямовувалося всією в'язницею «загальне». У камері була людина за «загальним», «людина за грою», «наглядач за хатою». Одним словом, на той момент я взагалі не розумів, що це все означає.
Постілі мені ніякої не видали, тому мене чекав верхній ярус наполовину розірваної пружинної нари. Я застелив все це добро куртками та іншими речами, що я прихопив із собою, ‒ вийшло те, що можна було назвати ліжком.
Незабаром принесли обід. Це було дивно й несподівано ‒ домашня їжа. Справжня домашня їжа! Принадність царства цвілі, руїни, відсутніх санітарних умов у тому, що це порушення прав ув'язнених, що гроші на усунення порушень виділяються, але кудись зникають. Усі знають куди. Щоб ув'язнені мовчали з цього приводу, нікуди не скаржилися, не голодували і не різали вени, адміністрація чудесного закладу йде на поступки. Телевізор, дороги, телефони, хороша їжа.
Я запам'ятав той раз, тому що він був останнім, коли я смачно їв у в'язниці. Мій організм настільки звик до отрути сухих пайків, до отруйних хлібців, сирого хліба, смердючої капусти, що доза раю підірвала мій шлунок, а це в тюрмі досить страшна й незручна подія. В результаті більшу частину часу я спав, лежав і намагався впоратися зі своїм організмом. Розслабитися в таких камерах складно, постійно горить світло, постійно увімкнений телевізор, постійні пересування та розмови.
Карелія ‒ місце, де людей перетворюють на худобу при потуранні влади Росії
Коли мені стало краще, я спускався зі своєю «пальми», дивився телевізор або спостерігав за грою. Палили. Спілкувалися. Мені запам'ятався один арештант, що їхав етапом із Карелії. Він відсидів лише п'ять років, але був пошматований з голови до ніг. Усе тіло в шрамах, які він наносив власними руками, щоб захистити честь і гідність. На вигляд ‒ шістдесятирічний старий, насправді ‒ тридцятирічний чоловік. Очі наповнені холодом, рішучістю та безнадією. Його чекав шлях назад, у пекло на землі. Він розповідав про те, що, коли люди потрапляють до карельських СІЗО, їм примусово голять голову станком. Одним на всіх, без води та піни. Зрізають волосся разом зі шкірою. Про те, що спеціально сформовані загони з ув'язнених нещадно б'ють тих, хто чинить спротив хоч найменшим вимогам керівництва виправного закладу. Зґвалтування, травми, вбивства ‒ це норма. Карелія ‒ місце, де людей перетворюють на худобу при потуранні влади Росії.
Насправді, незважаючи на всі неприємності, був час відпочити та перевести дух. У цілому всі етапники були нормальними хлопцями.
Було комфортно навіть у цьому переповненому мурашнику. Винятком були лише авторитети. Всі, хто був «за загальним», «за хатою» та їхні наближені. Цілий день вони не думали ні про що, окрім вечора. Їх не цікавили події в камері. У світі їм потрібна була лише доза. Шприців у в'язниці немає. Або в нас їх не було, тому в усіх, хто вступав до камери, відразу просили ручки, що містять гелієві пасти, так би мовити, на «загальні потреби». Я щиро не очікував підступу. Виявляється, якщо з ручки дістати пасту, а з пасти вилити фарбу, то, якщо замінити кульку на голку, виходить непоганий шприц, ін'єкція з якого має впорскуватися за допомогою імпровізованого поршня. Після настання ночі блатні купували наркотики, які їм передавали з волі. Приготувавши зілля, вони по черзі кололи один одному його в пахву й починали веселитися, відчуваючи себе королями світу, хоча для всіх у камері були простими наркоманами, які обмінюють інтереси спільні на ширево.
Я з дитинства з величезною настороженістю ставився до наркотиків, особливо пов'язаних зі шприцами. Жити в камері, де це вариться та колеться, було огидним почуттям. Тому я був невимовно радий, коли мене замовили з речами на етап.
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Всі блоги Геннадія Афанасьєва читайте тут
