Сьогодні, 26 травня, минає рівно чотири роки з того дня, коли підтримувані Росією сепаратисти вперше зайняли новий термінал Донецького аеропорту імені Сергія Прокоф’єва. Саме цю дату прийнято вважати початком оборони летовища. Тоді сепаратистам за допомогою співробітника місцевого СБУ без бою вдалось взяти під контроль будівлю.
Однак уже за лічені години бойовики змушені були поспіхом залишати територію аеропорту. Сепаратисти не змогли розвинути успіх, зазнавши численних втрат. За словами опитаних Радіо Свобода військових, які 26 травня 2014 року були в аеропорту, під час боїв були вбиті близько сотні бойовиків. Такі ж дані наводять лідери угруповання «ДНР», щоправда, за їхньою версією, серед загиблих є і мирні мешканці Донецька.
Українські силовики натомість вийшли з бою без втрат, надовго закріпившись на стратегічно важливому об’єкті. Таким був результат операції, яку за підтримки штурмової авіації та бойових гелікоптерів здійснили українські силовики. Щоб відтворити хід операції, Радіо Свобода поспілкувалось із безпосередніми учасниками тих подій – бійцями 3-го окремого полку спеціального призначення з Кіровограду. Тоді саме вони складали кістяк оборони летовища і брали участь в операції, що стала початком тривалих та кровопролитних боїв за Донецький аеропорт.
Андрій Б., командир оборони аеропорту, полковник 3-го окремого полку спеціального призначення:
«Ще 24 травня ввечері була спроба блокувати старий термінал, де перебувала більша частина нашого підрозділу, який тоді здійснював охорону та оборону Донецького аеропорту. Під’їхала машина, в ній близько 30-40 людей зі зброєю. Всі були в однаковій чорній формі. Вони спробували блокувати в’їзди до старого терміналу. Була оголошена тривога. Оскільки вони підійшли на достатньо близьку дистанцію, я дав команду зробити попереджувальну чергу. Після цього, через декілька хвилин, вони поїхали. 25 травня, а це саме були вибори президента, все було спокійно. А вже десь о третій годині ночі 26-го черговий офіцер розбудив мене і доповів, що до нового терміналу почали під’їжджати вантажівки, автобуси, мікроавтобуси з озброєними людьми. На той час ми тримали всі основні об’єкти аеропорту, крім нового терміналу, оскільки аеропорт ще працював у штатному режимі: здійснювались вильоти літаків, посадка пасажирів. Саме в той момент до зльоту були готові два літаки. Пасажири вже пройшли всі процедури і сиділи в залі очікування.
Представник СБУ, який постійно здійснював контроль в новому терміналі, мав електронні ключі від усіх приміщень. Він міг увімкнути ліфт, піднятись на будь-який поверх, відкрити будь-який кабінет. Після того, як бій закінчився, ми передивлялись дані відеоспостереження, і там були кадри, як цей представник СБУ здійснив допуск бойовиків на поверхи. І прикордонники, які на той час були в терміналі, теж вели відеоконтроль і в телефонному режимі мені доповідали про пересування бойовиків. До моменту, коли їх викрили, вони мені говорили те ж саме.
Коли ми ще задовго до 26 травня запропонували керівництву аеропорту виставити патрулі, щоб вони бодай перебували в приміщенні, вони відмовились. Вони сказали, що аеропорт міжнародний, постійно прилітають іноземці, і ми своїм виглядом будемо їх лякати. І навіть коли я запропонував пустити патрулі в цивільному одязі, мені відповіли, що у цьому немає потреби, що аеропорт під контролем прикордонників і служби безпеки аеропорту. Тому нас там навіть не було, що бойовики згодом і використали на свою користь».
Перший постріл у Донецькому аеропорту зробив кіровоградський снайпер
«Терористи зайшли до нового терміналу, захопили поверхи і вийшли на дах терміналу. О 3:30 на мій мобільний подзвонив Ходаковський – колишній командир донецької «Альфи» (зараз – командир угруповання «Восток» – КР) і запропонував зустрітися на нейтральній території, щоб обговорити ситуацію. Ми зустрілись біля старого терміналу. Нам в ультимативній формі поставили вимогу, що ми повинні негайно звільнити територію аеропорту. Нам гарантували коридор для безперешкодного виходу. Вони знали про кількість особового складу, про кількість нашої техніки і навіть розташування постів. Про це я доповів командуванню і отримав вказівку: якомога довше тягнути час, щоб встигла прибути підтримка. Після цього я вийшов на зв’язок із бойовиками, сказав, що нам потрібен час, щоб зібратись, познімати пости і таке інше. Тобто ми блефували і заявляли про готовність вийти з аеропорту.
На той час два літаки вилетіли з аеропорту, пасажирів у новому терміналі вже не було. Ми знову зустрілись із бойовиками й поставили вимогу: щоб не було непорозумінь під час нашого виходу, особовий склад, який обслуговував аеропорт, теж мав бути евакуйований. Десь через півтори години вони залишили територію. Адміністрація аеропорту нам доповіла, що всі цивільні працівники виїхали. Але ми продовжували тягнути час, бо вже знали, що десант готується до вильоту на допомогу нам. Тим складом, який був в аеропорту, ми б не змогли утримувати його, хоча б тому, що кількість бойовиків була втричі більша, ніж нас на момент захоплення нового терміналу.
Тоді вони вже зрозуміли, що ми тягнемо час. Почались спроби через радіостанції залякати нас: нецензурщина, погрози лунали. Вони розуміли, що ми затягли їх у пастку. І коли вже перші гелікоптери з’явились у районі аеропорту, була спроба підбити один із них із переносного зенітно-ракетного комплексу. Тоді й спрацював наш снайпер. І, як тепер уже модно говорити, – це був перший постріл за історію оборони аеропорту. Цей бойовик із ПЗРК стояв на одному з країв даху. Тоді він, навіть не ховаючись, підняв ПЗРК, а гелікоптер саме готувався до посадки. Після цього й пролунав постріл».
Бойовики розстріляли вантажівку з власними пораненими – командир
«Бойовики поводилися дуже зухвало. Махали нам руками, частина навіть порозлягалась на даху нового терміналу. Як мені здалось, вони навіть не очікували, що ми чинитимемо опір. Бойовики розраховували, що здамо аеропорт без бою. Так от, на даху старого терміналу розташовувались наші снайпери, які спостерігали за діями сепаратистів. Командири визначили для них цілі. Тобто кожен із них мав уже по дві-три цілі, по яких він повинен був працювати за командою. Командою якраз і став цей перший постріл.
Спочатку в них була впевненість у собі. Але коли почали працювати бойові вертольоти, зенітні установки, все це змінилось на паніку. Перша ознака: коли вони своїх поранених завантажили на два КамАЗи й розпочали евакуацію через Путилівський міст, а тоді там блок-пости стояли. От перша машина, яка поїхала, то її прийняли за КамАЗ Збройних сил України і знищили. Всі поранені в ньому загинули. У другій машині водій не впорався з керуванням, перевернувся і особовий склад частково теж загинув, а частково зазнав нових травм у результаті ДТП. Ще один КамАЗ так і залишився під старим терміналом.
Але загалом у них був шлях для відступу, кудою вони виносили своїх поранених і вбитих. Ми після повної зачистки знайшли багато місць для надання медичної допомоги: знаходили і медичні препарати, і шприци, перев’язувальний матеріал. Думаю, на той час це були їхні найбільші втрати. У нас був один поранений на даху терміналу – легке поранення осколком в щоку – і дві людини, які були на диспетчерській вежі, але там теж поранення були настільки незначні, що вони повідомили про них тільки на третій день.
Я довгий час стримував хлопців, щоб вони не відкривали вогонь. Вони були настільки впевнені у своїх діях і у своїй підготовці, що декілька разів по радіостанціях запитували про те, щоб я дав дозвіл на відкриття вогню. Вони були готові до бою ще до того, як я закінчив переговори з Ходаковським. І це мені дуже сподобалось. Дехто потім говорив, що ми довго чекали команду. Але те, що ми зробили, було правильно. Бо якби тими силами, що в нас були, ми розпочали бойове зіткнення, я не знаю, як би воно закінчилось».
Євген (ім’я змінене на вимогу військовослужбовця), льотчик штурмового літака Су-25: «Нас одразу попередили, що в бойовиків є ПЗРК»
«Ми вилетіли в Донецький аеропорт із Чугуєва. Треба було відволікати максимальну кількість людей. Уся операція – це цілісний замисел, у якому є головні дійові особи, а є другорядні. Саме такою була роль авіації. Ми мали відволікти частину сил бойовиків від людей, що виконували основні завдання. Також ми прикривали транспортні гелікоптери з особовим складом. Якби нас там не було, то всі бойовики переключилися б на них, тому ми їх постійно смикали, розпорошували їхні зусилля, щоб вони не могли сконцентруватись на основній групі.
На той момент ще не велись повномасштабні бойові дії. Але коли ми летіли в аеропорт, ми знали, що в бойовиків є переносні зенітно-ракетні комплекси (здатні підбивати літаки – КР). Нас про це одразу попередили. Єдиний тактичний прийом, який тоді можна було використати, – це досвід Афганістану. Там для боротьби з ПЗРК використовували атаки з великих висот. Тобто атакувати слід було з висот, на яких самонавідна ракета ПЗРК є малоефективною. Відтак впродовж 95 відсотків усього часу, який ми проводили над аеропортом, ніякої небезпеки не було. До того ж, у другій половині дня над ДАП була сильна хмарність, що допомагало ховатись. Також, судячи з історії експлуатації Су-25 в умовах бойових дій, ракети ПЗРК проти нього не надто ефективні. Було багато випадків, і в Чечні також, коли літаки прилітали із завдань пошкоджені, але таки прилітали. Штурмовик броньований, живучий, міцний, і ракети ПЗРК зазвичай не надто його пошкоджують. Бувають, звісно, випадки, що влучать так влучать. Тому паралельно з плануванням вильоту завжди готується пошуково-рятувальне забезпечення (евакуація льотчика на випадок падіння – КР). І на якийсь певний відсоток льотчик теж вірить, що в разі чого його підберуть свої.
В той день ми використовували ракети С-8. У неї відхилення від цілі 25–30 метрів. Ми робили все можливе, щоб це відхилення максимально скоротити. На даху нового терміналу були представники незаконних збройних формувань, які зі стрілецької зброї постійно стріляли по літаку. І також один раз вони пустили ракету, але оскільки в другій половині дня була значна хмарність, ракета полетіла в нікуди. Під час пострілу з ПЗРК я саме працював над аеропортом. Але в той момент був на безпечній висоті. Побачив тільки, що «свічка» пішла вгору. Але це було бездумно. Бо якби вони справді підбили літак і він впав би в центрі Донецька, то там було б багато біди.
Це для всіх був новий досвід. Усі ж були переконані, що ніяких зовнішніх загроз для країни немає. Вперше завжди дуже важко. В декого і руки трясуться, і ноги. А от мені в той день не вистачало таблетки від головного болю – чи то через погоду, чи через сильне емоційне напруження».
Позивний «Ден», старший солдат 3-го окремого полку спеціального призначення: «У нас теж була паніка»
«Вночі 26-го ми були по периметру на постах. О третій я по рації почув, що сепаратисти під’їхали до терміналу і почали його займати. Ніякої команди нам у зв’язку з цим не надійшло. Тобто тоді я навіть не уявляв, що буде така «заворушка». Але в бінокль було видно, що на даху нового терміналу вже хтось ходить, що розставляють людей і пости. А вже о першій дня почали літати Су-25. Кидали теплові пастки. А ми досі не розуміли, що відбувається. У нас на той час ні бронежилетів не було – нічого. Тільки автомат і «розгрузка». Було страшно. Всі з постів підтягувались до терміналів. Більшість тримали оборону там. А я у складі групи з 20 людей – напрямок ймовірного прориву з Путилівського мосту. Вони не змогли нічого зробити на новому терміналі і почали там лізти. До повної зачистки пройшло дві доби. Дві страшні доби.
Тоді з нас ніхто ще не брав участі у бойових діях. Хіба миротворці за кордоном. А більшість не мала жодного досвіду. Тому й у нас було трохи паніки. Але вони, мабуть, думали, що ми здамось. Їхали з надією, що розставлять своїх людей по колу, а ми піднімемо руки і здамось. А коли почались бойові дії, то вони виглядали дуже неграмотно. Почали бігти хто куди, з усіх точок намагались потрапити до нас. Лізли через паркани, через Путилівський міст, котилися тими насипами. У них не було стратегії.
Стрілянина не змовкала фактично цілу добу. Пригадую, ми зайшли вночі до двоповерхової будівлі на території аеропорту, щоб там тримати оборону. Я розклав каремат, просто впав і заснув. А кожні дві години треба було йти чергувати. Це було дуже важко».
У Донецьку нас називали американським спецназом – солдат
«А через п’ять днів в YouTube з’явилось звернення до нас. Записували його в центрі Донецька. Сказали, що кіровоградський спецназ молодці, дали хороший бій, але начебто між нами стояв ще американський спецназ, і це вони спровокували бій. Мовляв, у всьому винні американці. До речі, ми коли тільки прилетіли в Донецьк сьомого квітня, то нас у військкоматі поселили. Там нас хтось сфотографував. Ми потім в інтернеті ці фотографії знайшли.
А підписані вони були, наче це американський спецназ Blackwater (колишня назва однієї з найбільших приватних військових компаній у США – КР) в Донецьку. Потім представник «ДНР» приходив. Нас вивели, ми поспілкувались. А того ж дня ввечері в інтернеті знов з’явилось повідомлення про те, що на зустрічі були присутні тільки найбільш підготовлені американці, які знають російську і українську. Вони потім ще намагались проникнути на територію цього військкомату, паркан ламали. А в нас ще навіть набоїв в автоматах не було.
26-го мене дуже здивувало і втішило, коли прилетіли п’ять Іл-76 вже після закінчення бою. Я подумав: ну все, я лечу додому і більше сюди не повернусь. У мене там кросівки були, то я одразу їх викинув, щоб без зайвих речей летіти. Всіх наших забрали, окрім однієї групи – близько 12 людей. І от всі підходять до нас по черзі і кажуть: «тримайтесь, пацани». А їм на зміну 72-а бригада. У них вже й БМП були. Я тоді взагалі вперше в житті БМП побачив. Думаю: ну що це таке робиться? Я додому хочу, а вони тут на своїх БМП. Нас залишили, і отак ми півроку просиділи – із 7 квітня по 3 жовтня. А одразу після зачистки нам говорили: от, хлопці злітають, ви прикривайте літаки, а вас вночі «вертушка» забере. Чекали день, два, тиждень, а потім почали розпаковувати речі і облаштовуватись. За нами ніхто так і не прилетів. Через півроку пішки вийшли».
