Киянка Наталя Бабенко уже 11 років живе у США, з яких 5 останніх навчається у школі мистецтв Нью-Йоркського університету Tisch. У творчому доробку режисерки – наразі 9 стрічок, багато з яких вже отримали відзнаки та нагороди міжнародних кінофестивалів. Під час роботи над останньою дівчині вдалося зробити справжній прорив у кіноіндустрії. У чому він полягає та над чим вона працює ще, Наталя Бабенко розповіла Радіо Свобода.
Про шлях до кіно
Вступ до школи мистецтв Нью-Йоркського університету Tisch був довгим процесом, який зайняв у мене близько двох років. Я подивилася, що необхідно для вступу, і подала свої документу одразу приблизно до 16 шкіл по всьому світу. Потім були відбори, було багато етапів.
Зараз за три роки навчання я не бачила у цьому навчальному закладі українців, не знаю про тих, хто б вчився одночасно зі мною. Водночас я знаю, що 3 чи 4 роки тому до мене вони були. Але зараз я – єдина українка, яка тут навчається.
Про перші успіхи
Моєю першою короткометражною картиною стала стрічка «Народження митця» про дівчинку Дашу Безкосту, яка має ДЦП, але, попри свій діагноз, навчилась малювати ніжками картини і навіть має персональні виставки.
Насправді це було домашнє завдання: нас попросили зробити п’ятихвилинний фільм про те, як ми за кимось спостерігаємо. Я, звісно ж, поїхала додому, тому що відчувала, що повинна це робити саме тут. Дуже довго шукала Дашу, але знайшла саме ту героїню, про яку мені захотілось розповісти світу.
Якщо чесно, я ніколи не зустрічалась з такими людьми до цього. Але буквально за годину знайомства вона настільки розкрилася, у неї було стільки радості і стільки щирого позитиву, що особисто у мене як у режисера змінився світогляд.
Із Дашею ми спілкуємось і донині. За цей час фільм взяв участь у багатьох фестивалях, ми перемагали, звісно ж, я завжди повідомляю їй про це хороші новини, а вона мені завжди надсилає свої світлини.
На момент зйомок фільму в Даші було 6 персональних виставок, а наразі їх у неї 17! Я спілкуюся з її мамою і чим можу, тим допомагаю. Зокрема, я взяла всі її картини, які її мама передала мені поштою, і через друзів продавала, тому що знаю, наскільки цій родині необхідні гроші. І я знаю, наскільки люди, які купували її картини, цінують її працю і її саму як людину, яка долає складнощі.
Про прорив у кіновиробництві
У рамках навчання ми з моєю міні-командою придумали фільм (він має назву Normal Day («Звичайний день»), під час перегляду якого людина на певному етапі може змінити перебіг його історії завдяки дотику до модератора. Тобто від того, наскільки сильним буде дотик чи взагалі його не буде, вирішується доля фільму. Це новаторство, такого ще не було зроблено. Ми дуже сподіваємось, що нас придбають цю технологію компанії, які безпосередньо займаються віртуальною реальністю (наприклад, Facebook чи Google).
Як працює ця технологія? Вона прошивається безпосередньо в апарат віртуальної реальності: це можуть бути Oculus Rift чи будь-які інші віртуальні окуляри. Одягаючи їх, глядач стає частиною електричного струму, агентом, через якого кондуктивно проводиться сигнал. А через дотик до іншої людини дає комп’ютеру сигнал.
Про кіновитрати
У фільм Normal Day вкладено не більше за 10 тисяч доларів. Я – людина, вже навчена досвідом, тож знаю, що не завжди необхідно знімати на якійсь конкретній локації, яка може коштувати 10 тисяч доларів за годину. Я завжди впевнена, що можна знайти гарну альтернативу. Так, це буде важче зробити і більше праці вимагатиме, але все це можна буде зробити безкоштовно.
Ми придумали, що наша героїня в одній зі сцен повинна бути у чорній кімнаті і немов літатиме. У Нью-Йорку локації дуже дорогі. Мабуть, найбільша частина твого бюджету завжди іде на них. Тож ми зняли це у гуртожитку при нашому університеті у launge area, де студенти відпочивають та їдять. Цю кімнату ми обклеїли чорним кольором за допомогою скотчу, поставили 360 камери та звук.
Нас дуже часто запитують про цю сцену. Коли ти дивишся її в окулярах, вона – нереальна: люди не можуть зрозуміти, як це зроблено, як це працює, але насправді на цю сцену було витрачено день роботи, три людини і нуль доларів (камеру нам дала школа).
Тож з власного досвіду можу сказати: для того, щоб зробити якісний медійний продукт (віртуальну реальність чи звичайне кіно), потрібні абсолютно не гроші, найголовніше – твоя команда, тобто люди з ентузіазмом, знаннями та бажанням розвиватись.
Про творчі плани
Я завжди відчуваю себе українкою. І мої всі історії повертають мене на ту землю, де я росла. Тому в моїх планах – зняти свій перший повний метр тут, якщо все вдасться. Я над цим дуже сильно працюю. Якщо ж це не вдасться зараз, то у мене є «план Б» – сценарій, адаптований більше під американські реалії і який можна знімати і в Америці, і тут.
Але до фільму, який би я хотіла зняти в Україні, я у будь-якому разі обов’язково повернусь. Він заснований на реальних подіях. Історія, можливо, банальна для нашого середовища: звичайна сім’я, у якої немає ні зв’язків, ні грошей великих, зіткнулася з бюрократичною проблемою – не могла поховати людину там, де її мали поховати. Цей фільм буде взагалі метафорою нашої нинішньої дійсності.
Про конкуренцію на кіноринку
Я зараз читаю одну книгу, і там є рядок: «Коли ти в лісі, дуже легко переплутати камінь з ведмедем, але дуже важко переплутати ведмедя з каменем». І це моя головна порада людям творчої професії (не тільки режисерам) – ніколи не робіть продукт, який можна чимось переплутати, не будьте «каменями», будьте завжди «ведмедями».
Треба не боятися іти своєю власною дорогою. Звісно, це набагато важче на практиці, ніж просто на словах, але я сама собі обрала такий шлях. Це важко, але це дає вам набагато більше задоволення і поступово ти випрацьовуєш рису, коли ти в мистецтві говориш своїм голосом.
Про гендерну нерівність у кіноіндустрії
Ці проблеми існували і раніше, але про них ніхто не говорив, бо, по-перше, не було такої можливості. Зараз з появою соцмереж та інтернету взагалі це вийшло на широкий загал.
Що я можу сказати про себе? Звісно, я це відчуваю, але змушую себе все більше і більше діяти, щоб потихеньку ламати цей стереотип.
Так, є якась несправедливість і в оплаті, і у ставленні. Жінкам справді не доплачують (це – відомий факт, особливо у сфері розваг). В Америці це – велика нагальна проблема. Буває просто катастрофічна різниця, коли у нього 100 відсотків зарплатні, а їй платять 70 відсотків від цих ста, хоча роботу вони виконують абсолютно однакову. І взагалі у плані творчості дуже складно оцінювати, що цей режисер попрацював краще, а цей – гірше, бо це – мистецтво.
Але зараз насправді відбувається революція. Не знаю, чи відчувається це в Україні, але студії починають все більше і більше наймати на роботу режисерок, які будуть робити студійне кіно (а це бюджети понад 20-40 мільйонів доларів).
Про війну в Україні
Зараз західні ЗМІ, на жаль, дуже багато розповідають про військові події в Україні. Але я приїхала сюди. І тут, у Києві, немає відчуття війни. І коли я спілкуюсь з людьми, навіть близькими мені, мене трішки шокує, що вони живуть так не залучено до цього. Як на мене, дуже великий розрив. Чи то через те, що це вже так довго триває і у людей виробився якийсь певний імунітет, чи то це справді якесь ігнорування. Я не кажу про те, що повинна була побачити тут, як всі плачуть чи щось таке, але цей контраст, що буквально за кілька годин їзди звідси гинуть люди, а тут взагалі, взагалі це не відчувається (в повітрі такого навіть немає!)... Поки що я навіть не розібралась з цим відчуттям, не знаю, як на це реагувати.
Про різницю між американським та українським суспільством
Ігнорувати той факт, що ми – частина величезного світу в ХХІ столітті, коли іде тотальна глобалізація завдяки різноманітним технологіям, неправильно. Той факт, що ми, українці, абсолютно не приймаємо всесвіт у всьому його різноманітті, це мене трішки шокує. Якщо ви хочете, щоб про вас дізналися, ви теж повинні навчитися приймати інших людей.
Мене шокувало, що на українському телебаченні досі жартують (дуже грубо і дуже негарно) з приводу сексменшин, і люди ще й над цим сміються. Сексуальне життя – інтимне питання. Про це не треба говорити чи, тим паче, жартувати. Це просто треба залишити і поважати таким, як воно є.
Часто на людей надягають стереотипні шапки, але хтось може бути геєм, але розробити якісь ліки від раку чи мати в тисячу разів більше здобутків і відкриттів у житті, ніж будь-хто інший. Ось це мене дуже сильно ображає. Тому що таким чином можна сказати і про мене, що ой, вона просто блондинка і емігрантка, що вона взагалі тут робить? Тому мені трішки соромно, що таке досі існує в Україні.
