Нещодавнє опитування, проведене соціологічною групою «Рейтинг» усередині квітня, засвідчує небувалий запит серед українців на нові імена в політиці. Кількість тих, хто воліє шукати альтернативу серед нових партій, вперше з 2012 року перевищила кількість охочих віддати свій голос за політсили, представлені в парламенті – 46 відсотків проти 30. А ще два місяці тому все було навпаки – 37 відсотків проти 39.
Це демонструє небувалу втому українців від політиків старої генерації та тієї якості політики, точніше її неякості, з котрою асоціюється життя народу та політична сцена. Тих негараздів, конфліктів, війни та божевільних вистав, що розігруються перед людьми.
Це також великий запит на рішучі перетворення в країні – 69 відсотків опитаних хочуть радикальних змін.
Є попит, нема пропозиції
Проте не все так веселково для кандидатів-новачків. Ще навіть не оголосивши про свої політичні амбіції, вони мають негативний баланс довіри-недовіри. Найкращі показники у Святослава Вакарчука, в якого – на 14 відсотків більше тих, хто не довіряє йому, ніж тих, що довіряють, а у Володимира Зеленського – на 17 відсотків більше тих, що не довіряють.
Саме ці двоє і є найпопулярнішими кандидатами серед нових облич. І якщо тема участі лідера гурту «Океан Ельзи» у виборах вже давно мусолиться у вітчизняному інформаційному просторі, то різкий злет до 8 відсотків особистого рейтингу шоумена Зеленського може трохи здивувати.
Готовність голосувати за нього – це бажання віддати свій голос за абикого, лиш би не за старих кандидатів. Існує брак нових облич та свіжих ідей в українській політиці. Ті, хто з’явився в ній під час або після Майдану, вже неодноразово встигли втрапити в різноманітні скандали та неприємні ситуації. Стара гвардія змогла втягнути їх у своє болото, аби здавалося, що вони є її плоттю од плоті.
Пересічному виборцю про Зеленського та його позиції невідомо по суті нічого, крім того, що він багато світиться в телевізорі і може відпускати масні жарти. Це, власне, і дозволяє його рейтингові зростати.
Але поки що це порожнеча та бульбашка, за якою не стоїть нічого реального. По-перше, Зеленський не так давно взявся за реєстрацію власної партії, й дуже не розводиться про свої політичні амбіції.
По-друге, серед потенційних виборців «Слуги народу» (так називається його політсила) майже третина тих, хто обирає цю партію через ім’я її лідера. Така позиція цілком зрозуміла, бо про таку політсилу ще нічого невідомо. Хоча більш ніж половина її можливих виборців заявляють, що причиною готовності голосувати за Слуги народу» є її соціально-економічна програма. А ще 10 відсотків підтримують ідеологічні засади.
Мабуть, усі знання про ідеологію партії Зеленського глядачі почерпнули з однойменного серіалу, в якому кварталець виступає у ролі вчителя історії, котрий завдяки нецензурній критиці влади стає президентом.
По-третє, із того, куди перетікають голоси від Зеленського, якщо він не братиме участі в виборах – 32 відсотків відправляються до Святослава Вакарчука як іншого кандидата з-поза системи. Натомість наступні, хто отримав би частку голосів квартальця – Олег Тягнибок та Юрій Бойко – по 11 відсотків.
Відсотки, котрі можуть отримати позапарламентські сили сумарно є меншими за тих 46 відсотків, котрі висловили власну готовність голосувати за свіжі обличчя. Попит поки що випереджає пропозицію. Але слід очікувати, що й цю нішу незабаром займуть нові кандидати.
Жодної конкретики
Нарешті українці потрохи доходять до усвідомлення, що пора змінювати людей у владі. Наступним етапом має стати поява розуміння, що слід ще й змінити засади і цінності, а не лише одну фінансово-промислову групу на іншу, одне обличчя на йому подібне. Вітчизняні виборці чомусь не цікавляться тим, хто стоїть за новими персонами на політичному небосхилі, як у випадку із Зеленським. Схоже, не хочуть вчитися на власних же помилках.
Цю потребу в нових обличчях варто було задовольнити одразу після Євромайдану. Коли нові політики могли змінити систему, оздоровивши її зсередини, поки налякані чиновники зі старої гвардії не оговталися та не ризикували чинити спротив. Коли соціум виявляв готовність до найрішучіших змін та реформ.
Тепер усе триватиме значно довше й складніше. Але українці не шукають легких шляхів. Головне, аби ті шляхи приводили до потрібної цілі, а не збивали постійно на манівці. Проте й невідомо, куди саме зараз рухається Україна. В суспільстві існує умовний консенсус про рух в напрямку ЄС та НАТО. Але нічого конкретного, навіть, як цього досягнути. Й поки не почнеться відповідного діалогу в суспільстві – сумнівно, що до котроїсь із цілей вдасться наблизитись.
Назарій Заноз, політичний оглядач, публіцист
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода
