Тридцять два роки тому, 26 квітня 1986 року, стався вибух на четвертому блоці Чорнобильської атомної електростанції. Ця аварія спричинила безліч наслідків. Один із них торкнувся атомної станції в кримському місті Щолкіне ‒ там, в 1072 км від ЧАЕС, припинилося будівництво. Зараз на 80% готова будівля, в яку вклали десятки мільйонів радянських рублів, стоїть занедбаною.
Юрій приїхав до Щолкіного 1984 року, він був одним зі співробітників Щолкінської атомної станції. Вранці 26 квітня, коли сталася аварія в Чорнобилі, він як завжди приїхав на роботу.
«Наше будівництво стали потихеньку гальмувати. Спочатку начебто так швидко будували, а потім помітно темп зменшили. Все повільніше й повільніше почали робити, поки не зупинилися зовсім», ‒ каже Юрій.
Були б гроші ‒ вони б майже готовий об'єкт з асфальтом зрівнялиЮрій
Остаточно будівництво АЕС у Щолкіному припинилося 1987 року. Юрій згадує, як вони з колегами вивозили та знищували документацію зі станції.
«Це було наказом згори, ми навіть архів потім спалили. Взагалі, мені здається, вони хотіли максимально показати, що тут нічого не було. Були б гроші на той момент ‒ вони б майже готовий об'єкт з асфальтом зрівняли».
Зараз будівля реактора стоїть занедбаною. Єдина ознака охоронюваності ‒ напис «об'єкт під охороною» на вході до реактора, а всередині ‒ нікого.
Видно, що тут часто бувають гості. Ще один місцевий житель Василь, теж екс-співробітник станції, розповідає, що тут навіть проводили дискотеки. На стінах будівлі є написи. Багато з них, схоже, зроблені порівняно недавно.
Зараз будівля реактора нагадує декорації до фільму про останніх, хто вижив. Величезні приміщення, завалені бетонними блоками, переходять у вузькі коридори, кожен із них веде до темної кімнати. Сонячне світло через непокритий дах проникає лише в окремі частини споруди. Куполом реактор накрити не встигли.
Три місяці на рік живемо завдяки відпочивальникам, інші ‒ виживаємоВасиль
Василь працює таксистом. Після зупинки будівництва він так і не поїхав зі Щолкіного: «Ми приїхали всі в дев'яностих, швидко пустили тут коріння, отримали квартири». Каже, що молодь у місті майже не затримується: «Зараз усі їдуть звідси, як тільки стають старшими. В основному, їдуть працювати або на Керченський міст, або на будівництво траси «Таврида». Але це зараз. А раніше й зовсім із Криму їхали. Місто, що було збудоване для енергетиків, зараз перетворилося на туристичну провінцію. Три місяці на рік живемо завдяки відпочивальникам, інші ‒ виживаємо».
Єдині оголошення про роботу, що ми побачили, прогулюючись містом, ‒ про пошук персоналу в кафе та ресторани. Ці заклади працюють тільки в літній період.
Місто Щолкіне немов збудоване «на швидку руку». Інакше, як пояснити той факт, що тут немає жодної назви вулиці, а по сусідству з будинком №33 запросто може виявитися будинок під номером 89? Дорогою зустрічаємо приїжджу, вона вже три роки перебуває тут, але на питання про відсутність назв і плутанини в нумерації посміхається:
«Ось я живу три роки, наприклад, в 51 будинку. Запитайте мене, де 29 ‒ я ні за що не відповім».
Місцеві жителі кажуть, що представники міської адміністрації обіцяли дати назви вулицям, але коли це трапиться ‒ невідомо. Хаотичність та алогічність проекту міста можна пояснити тим, з якою швидкістю його будували. Щолкіне мало стати містом для атомників та їхніх сімей. Але перетворилося на місто зруйнованих надій.