«Це війна за свободу України, а свобода ніколи не дається легко» – свідчення звільненого з полону «ДНР»

Чому пішов добровольцем на фронт, як потрапив у полон до російських військових у Іловайському котлі, про катування і нелюдські умови тримання бойовиками угруповання «ДНР» – розповів Радіо Свобода колишній боєць батальйону «Донбас» Віталій Фоменко.

– Коли і за яких обставин ви пішли на фронт? Чому Ви це зробили?

– Я не був на Майдані, але все відстежував, переживав і підтримував. А тоді, як полізла ця «чума» – «русская весна», то я пішов у самооборону і почав вартувати на блокпосту при в’їзді у Дніпро.

Остання крапля – мій внутрішній перелом настав тоді, коли я побачив, як на виїзді з Донецька розстріляли родину, бо вони не зупинилися на блокпосту. Виїздила родина: батько, мати і донька 13-річна. Казали, що не зупинилися, бо мали чималу суму грошей, побоялися кадировців… І їх розстріляли. Вижила тільки донька, з кулею в голові її в Одесу направили до лікарні.

І тоді я вже не зміг. Якщо вже діти почали страждати від бойовиків, то як всидиш. І я об 11-й ночі прибіг на блокпост і записався в самооборону.

Ми біженців пропускали через блокпост. Потік починався з 30 машин, а в останній мій день варти – це було 500 машин на добу. Допит, обшук…і якщо люди не знали, куди їм приткнутися, то ми їх розселяли по гуртожитках у Дніпрі. Я бачив цих людей, в якому стані вони тікали зі своїх будинків.

Через два місяці я пішов у батальйон «Донбас». Ми спочатку освоювали ази тактичної медицини при шпиталі у Дніпрі, потім тренувалися у батальйоні, а тоді вже поїхали на війну.

– Розкажіть про те, як ви збиралися на передову: форма, взуття, зброя, тренування; як і з ким їхали, хто став вашим першим командиром?

– Хтось пошив форму в Києві, передали у Дніпро самооборонівцям, а потім уже волонтери нам допомагали закривати проблеми. Привозили й бронежилети, але вони тоді усі прострілювалися.

Їхав я з хлопцем із позивним «Заєць». Він теж у полоні був і доля його склалася дуже тяжко, бо не витримав. Він живий, але контузії і полон на ньому не дуже добре позначилися – на здоров’ї і на всьому.

Мій позивний «Касатка». Так от, спочатку я потрапив в «учєбку», а потім вже нас тренували ті, хто хоч якийсь досвід у Петрівцях отримав (тепер полігон Нацгвардії – ред.). Першим командиром для мене був «Яцик». Це ми уже в зоні АТО були. Нами поповнювали втрати, тоді вже «двохсоті» були після Карлівки і Лисичанська.

– Розкажіть все, що пам’ятаєте у хронологічному порядку – що за чим відбувалося?

– Ми просто намагалися контролювати території, щоб та «чума» не розповзалася. Спочатку без боїв.

Десь 10 серпня, якщо не помиляюся, я був у групі прикриття, коли наші спробували зайти в Іловайськ. Тоді були перші втрати. А 17 серпня підняли нас о першій ночі по тривозі, сказали брати сухпайків на добу і йти в Іловайськ. Пам’ятаю, була така гроза, блискавки, що на заправках боялися заправляти нас. Якось так воно було, що нічого хорошого й не можна було чекати.

Ми зайшли 18 серпня в Іловайськ без бою. Нас запустили, я так вважаю. А 19-го – це вже був Спас (релігійне свято, православні відзначають Преображення Господнє – ред.). Пам’ятаю цей день. У школі побачив десь 50 мирних жителів з дітьми, переховувалися…

Іловайськ був вже такий трохи «підрушений», а село – Грабське, через яке ми заходили, воно взагалі було зруйноване «градами».

Отак, почалася для мене війна штурмом і утримуванням Іловайська, а потім був полон.

Після полону я вже воював у Широкині.

– Коли, де і за яких обставин ви потрапили в полон?

– Обстрілювали нас, «крили» нас щодня. Поранених багато було, вивозили кожного дня їх, і коли вивозили – потрапляли у засади. І 28 серпня вже вирішили виходити. Вранці 29-го отримали наказ виходити з батальйоном «Дніпро-1» однією колоною через Многопілля. Дивувало, що ми не тією дорогою виходимо, якою заходили. Перші «попереджувальні» міни до нас прилетіли 29 вранці під Многопіллям. Також я бачив, як горить танк, але колона розділилася: в одному напрямку за ними поїхали танки, а нас направили другою дорогою. «Кіпіш» незрозумілий такий був.

Ми почали рух колоною і буквально через 3-4 хвилини по нас почали вести щільний вогонь з танків і кулеметів. Фактично впритул. Машини одна за одною почала вибухати на моїх очах разом із хлопцями. Потім, уже в полоні, ми нарахували 35 машин, які вибухнули і згоріли. Це були не бойові машини, а звичайні цивільні автомобілі. Я їхав в автобусі «Еталон», це щось типу «Богдана» і навколо мене хлопці падали від куль прямо в автобусі.

Ми прийняли бій. Підбили їм там 2 танки, 2 БМД, взяли в полон з одного танку танкістів. Є флешка, яка зберіглася весь полон у хлопця зашита в резинку спіднього. Потім це відео виклали.

Спочатку у нас були росіяни в полоні – молоді хлопці по 19 років. І добу ми трималися, були тільки короткі перерви в обстрілах. У нас було багато «двохсотих». Десь 76 хлопців загинуло, якщо не помиляюся. Досі є ще ті, хто зник безвісти.

І коли у нас уже поранених було більше 40 і росіяни підтягнули техніку, ми зрозуміли, що ми зі своїми автоматами вже нічого не зробимо. У нас вибір був простий: або усім разом загинути, або спробувати врятувати і хлопців поранених, і себе.

Вирішили піти на переговори. Пішов мій командир, але вони відключили рацію і взяли його в полон. Потім вони (люди, яких учасники подій ідентифікують як військовослужбовців Росії – ред.) під’їхали і почали перемовини, щоб вивезти поранених. Вони дали слово, що поранених передадуть нашим, а нашу долю вирішуватимуть по обміну. І «слово офіцера» дали, що нас не віддадуть «ДНР». Ми б і не здавалися б ніколи, якби знали, що вони слово порушать, бо потрапити до «деенерівців» – це ж через такі катування пройти.

Наступного дня нас повели колоною в полон. Усі поля навколо і посадки були «забиті» російською технікою росіян. Ми зрозуміли, що ми в якомусь котлі, в якомусь подвійному чи потрійному кільці. Реальних шансів прорватися з боями у нас не було.

У полі нас потримали ніч і наступного дня під’їжджає колона, звідти вистрибують у «георгіївських лєнтах» сепаратисти і перші їхні слова були: «Встать твари!». Ми зрозуміли – росіяни слова не тримають, віддають нас «деенерівцям».

Єдине що, поранені наші хлопці через два дні були в лікарні Дніпра. Тож, людську свою місію ми виконали.

І почався полон з усіма знущаннями: і голодом морили, і били, і ребра ламали. Таке було, що краще не згадувати. Вони хотіли, щоб ми пішли проти своїх на Донецький аеропорт. Ніхто на це, навіть під тортурами, не погодився.

– Хто були ті бойовики, які Вас утримували?

– Нас тримали у полоні місцеві колишні співробітники міліції та СБУ. Поверхом вище сиділи наші хлопці з ЗСУ, дуже багато наших полонених.

На допитах, як я думаю, з нами працювали і представники контррозвідки Росії. Вони вирізнялися своїм особливим «психологічним підходом» і акцентом, якого немає у російськомовних українців.

– Про що вас запитували на допитах?

– Яка наша задача була в Іловайську. Ми, звісно, розповідали щось, що ми водії, кухарі і тому подібне, що наше завдання було контролювати Іловайськ, а не стріляти. А вони весь час нас запитували і казали, що «вы убиваете мирное население». Питали, хто такий «Семен Семенченко».

Я можу сказати про себе: я весь час повторював, що я водій і нічого не знаю, «виляв» як міг.

– Розкажіть про своє перебування у полоні?

– Вижити мені допомогла молитва. В мене був молитовник, ним користувалися усі полонені, окрім двох, бо не віруючі були. Молитва якось вселяла у нас віру, надихала.

Нас тримали у підвалі СБУ Донецька. Туди загнали 112 осіб. Це все були бійці батальйону «Донбас». Нас тримали окремо від усіх. «Карательный батальон», як вони казали. А над нами – ЗСУ, але до них лояльніше ставилися, наскільки я знаю, не били.

Спали ми, хто де міг: на підлозі, на тумбочках. Ми дуже схудли. Я на 16 кілограм схуднув за ті півтора місяця у підвалі. Потім, коли нас перевезли як рабів до Іловайська на роботу, або як їхня пропаганда казала: «Каратели в фуфайках восстанавливают то, что разрушили», то було трохи легше.

А там у підвалі було важко. Ми схудли так, що ребра стирчали, і спати більше 30 хвилин не могли. Або постійно заходять нас бити, або треба перевернутися, щоб ребра не набрякали й хоч трохи менше боліли.

Одного разу я прокинувся від того, що кричав уві сні. Я проспав більше ніж півгодини, ребра набрякли і такий біль був, що я не міг перевернутися.

Увесь цей час ми не милися, бо не було де митися. Можна було умитися трохи, там був кран з водою. Годували нас двічі на день: десь о 9-й ранку ложка каші і шматочок маленький хліба, і ввечері так само. Каша була самого низького сорту, з камінцями, що хрустіли на зубах. Ми додавали води до тієї ложки каші, щоб хоч трохи більше було, і ті камінці на дні лишалися. Я з того шматочка хліба катав кульки і посеред дня тримав їх у роті, а потім ковтав, щоб якось голод «задурити». Так ці кульки з хліба – це найсмачніше, що я їв у житті. Зараз, коли залишаєтся хліб, або черствіє, я його віддаю птахам...

Їли ми з плафонів, якими накривають лампочки, жодного посуду у нас не було.

За півтора місяця суп давали тільки двічі. І у нього «сєпари» додали солярки. Я не їв, а хтось не втримався і спробував. Голод був страшний. Я якось себе у дзеркалі побачив, то злякався. Я тільки по телевізору такі обличчя на хроніці з концтаборів бачив. У тому підвалі ми зеленіли і худнули прямо на очах.

Коли нас перевозили до Іловайська, вивели з підвалу й сказали всім побритися і й помитися у льодяній воді. Я тільки волосся трохи помочив, зробив вигляд, що мився, бо до бронхіту підвального додалося б ще запалення легень.

– Вас особисто, чи інших людей біля вас принижували, били, катували, убивали?

– Усі бачили: хлопця виводять на допит, а назад ми його вже заносимо напівживого. Тобто, були постійні знущання.

Били не всіх, а тих, кого вони вважали снайперами чи мінометниками, били за Майдан і за патріотичні татуювання.

Постійно щось вишукували у соціальних мережах і потім тикали тими фотографіями чи дописами на допитах.

Я теж ось знайшов фотографії тих, хто нас бив. Перший – це «Адреналін», був тюремником у в’язниці, що на території Донецька, другий мав позивний «Сокіл» – якийсь місцевий ображений на життя, а третій «Батон» – дуже йому подобалося знущатися над хлопцями.

Ми розповіли про них СБУ, коли нас нашвидку опитували в Києві після звільнення.

Одного разу я бачив, як били інших, коли вивели нас на вулицю. Бо, зазвичай, вони виводили нас по одному, рідше по двох, і били до втрати свідомості.

А тих, хто вже не ходив, ми їх у туалет носили, вони били лежачих. Людина ні їсти сама не може, ні ходити… І ми кажемо, що він «не ходячий». А вони кажуть: «выносите» і знову б’ють людину, яка вже не ходить. Там нелюдські тортури були.

– Чи отримували полонені медичну допомогу?

– Жодної медичної допомоги нам не надавали. У декого з нас були легкі поранення, то у тих антисанітарних умовах, у тому бруді – все гнило і дуже тяжко заживало.

– Чи отримали Ви можливість дати знати, що живий і в полоні? Яким чином?

– Дати першу звістку батькові, що я живий, я зміг десь після місяця полону. Один «деенерівець», який охороняв нас, повів себе по-людськи. Він якось вивів нас на вулицю, а напарників його не було, і він дав десь трьом десяткам з нас можливість зробити короткий дзвінок і сказати, що ми живі.

І потім, за те, що він таке зробив – дав нам можливість подзвонити рідним – його відправили на передову під Донецький аеропорт. Так його покарали.

Тоді я взяв телефон, подзвонив і сказав батькові: «Папа, я живой». У відповідь почув: «Слава Богу!». Далі я передав трубку наступному хлопцеві.

​

Коли уже перевезли нас в Іловайськ і ганяли на роботи, то часто приїжджали російські пропагандистські канали LIFE NEWS, «Россия-24», і одного разу я там «засвітився» у якомусь сюжеті. І батько побачив, що я живий.

– Що, на Вашу думку, дозволяє людині залишатися людиною у нелюдських умовах?

– Я думав про це. Мабуть, від виховання все йде. Якщо тобі батьки дали таке виховання, якщо вони тебе виховали людиною, то ти постійно нею залишаєшся. І у полоні, навіть у нелюдських умовах, ти все одно людиною залишишся.

Віра в Бога, в батьків, в дитину… такими я думками в полоні мотивувався.

Серед усіх нас – 112, було два хлопця, які демонстративно пішли з «сєпарами» на співпрацю. Один навіть сказав: «Служу Росії, ДНР!». Це було жахливо…

Жахливо, що люди зламалися. Їх навіть не били, але вони зламалися морально відразу. Страх, мабуть, свою роль відіграв, не знаю. Ну, але я їх за людей уже не вважаю.

– Як Вас звільнили?

– Звільнили нас 26 грудня 2014 року. Спочатку перевезли назад з Іловайська в Донецьк у те приміщення СБУ, де нас тримали півтора місяця. Додали до нас ще бійців із ЗСУ. Це був великий обмін 145 на 225, якщо я не помиляюся. Мало бути 150 полонених з нашого боку, але 5 відмовилося від обміну і залишилися на боці «ДНР».

І вночі наше СБУ на одному з блокпостів у полях «прийняло» автобуси з нами. Один до двох «деенерівців» міняли. Прийняли, дуже швидко повезли, у Чугуєві посадили на літак і привезли до Києва. Там нас уже зустрічав президент, і потім нас по частинах розвезли.

Це такий стан: ми просто не розуміли, що ми на свободі. Ми були у прострації. А потім находить така ейфорія. Я навіть не знаю, як це описати. Бо ніяк не могли повірити, що ми вижили у тому пеклі, що ми на свободі, і що ми їдемо потягом додому.

– Що потрібно робити, на Вашу думку, щоб звільнити людей з полону?

– Бачте, тут важко, бо вони ведуть свою гру на полонених. Все, що потрібно робити – люди роблять: вони знають інформацію, хто сидить у полоні, вони переговори ведуть. Але постійно іде гра з їхнього боку, вони постійно щось для себе вимагають в обмін на звільнення полонених. Тоді казали: «Отдайте нам аеропорт, и мы отпустим пленных». І при цьому постійно кажуть полоненим, і нам теж постійно казали, що, мовляв, «Украина вас забыла. Украина не хочет вас менять. Переходите на нашу сторону».

Це така дуже підла гра зі сторони Росії та «ДНР».

Але ми якось вірили, що про нас пам’ятають, моляться за нас і хочуть звільнити.

Що з цим робити? Домовлятися якось треба про обміни, але не піддаватися на цей їхній шантаж

​– Що Ви думаєте про цю війну? З ким вона? За що вона?

– Це війна за свободу України, а свобода ніколи не дається легко. І це дуже підла війна. Дуже підла війна за уми людей. Я не знаю, коли це закінчиться, але хочу вірити, що вона таки скінчиться тим, що Україна стане вільною від інших впливів. Віримо і будемо боротися.