Чому в Україні феміністки сперечаються через марш «Годі терпіти»? – розмірковує глобальна медіа-платформа оpenDemocracy. Про основні виклики щодо гендерної рівності в Україні пише вебсайт Ради Європи. А в німецькій пресі намагаються зрозуміти: чому російським жінкам подобається, коли до них чіпляються чоловіки?
Незалежна глобальна медіа-платформа openDemocracy розмірковує: «Чому деякі українські феміністки бойкотують марш до Міжнародного жіночого дня в Києві?». У статті порушують проблему, яку називають спільною для більшості феміністських рухів: невідповідність та відмінність різних поглядів на гендерні аспекти, права ЛГБТ, працівниць секс-бізнесу тощо.
На думку автора публікації, для українських феміністок 8 березня особливо важливе тим, що це одна з небагатьох можливостей для громадських дій. Але щорічно перед Міжнародним жіночим днем, коли планується проведення публічної акції з боротьби за права жінок, усі «внутрішні конфлікти українського фемінізму виходять на поверхню», мовиться у статті.
Автор нагадує події 2017 року, коли в Україні спостерігали суперечку (переважно на Facebook) навколо святкування Міжнародного жіночого дня. Це була реакція на новий проект державного календаря, створений Українським інститутом національної пам’яті. Там був перелік тих «комуністичних» святкових днів, які мали бути скасовані як вихідні, і Міжнародний жіночий день був у цьому числі.
Цьогоріч марш у Києві до Міжнародного жіночого дня проходить під гаслом «Годі терпіти». Він не має конкретних політичних цілей, крім ратифікації Стамбульської конвенції про насильство за ознакою статі. Головний організатор (Insight, відома неурядова організація ЛГБТ) заявив, що вони намагаються повторити те, що жінки у Вашингтоні зробили у січні 2017 року у відповідь на інаугурацію президента США Дональда Трампа, і що вони порушуватимуть ті самі питання: «неповага на роботі», «насильство в сім’ї» та «грубе поводження на вулицях».
Проти такого порядку денного виступили інші феміністські групи.
Серед них і Queer Anarcho-Feminism – українська феміністська група у Facebook, яка ставить запитання, чому «бояться говорити про фемінізм, трансфемізм, антирасизм і виникнення національних загонів міліції?»
Консервативним феміністкам – це, головним чином, феміністки з груп Facebook – як FeminismUA, FemUA Nordicmodel та Resistanta – також не подобається те, як організований цьогорічний марш. Для останньої марш означає неправильні цінності, тому що Legalife-Ukraine, організація секс-працівниць входить до списку як організатор.
Згадані групи не хочуть надавати легалізаторам право визначати порядок денний маршу і – замість бойкоту – запланували вийти зі своїми гаслами.
У підсумку автор статті не може дати відповіді на запитання «яка позиція тут більш розумна: чи бойкотувати цей марш, чи навпаки – не відмовлятись від нього, бо інакше це дозволить більшості привласнити собі цей рух?». Однак автор ставить запитання: чи варто очікувати, що український фемінізм у майбутньому буде поляризуватися, як і в інших західних країнах?
На вебсайті Ради Європи розмірковують: Які основні виклики щодо гендерної рівності існують в Україні?
Офіс Ради Європи в Україні, який працює над посиленням гендерної рівності, зауважує, що в питаннях гендерної рівності вже досягнуто прогресу, але багато чого ще потрібно зробити. Наприклад, політична участь жінок є низькою, лише 12% народних депутатів є жінками. З метою посилення рівності між жінками та чоловіками важливо також боротися зі стереотипами, які обмежують повноцінне використання потенціалу жінок та чоловіків – це стосується як професійного життя, так і розподілу обов’язків у домогосподарствах. Ще однією перешкодою для забезпечення гендерної рівності в Україні є насильство щодо жінок – воно негативно впливає не тільки на жінок, а й на дітей, громади та суспільство в цілому.
Важливим інструментом запобігання та боротьби з насильством, зокрема домашнім насильством, є Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами, так звана Стамбульська конвенція. Вона передбачає не тільки запобігання насильству, а й захист жертв насильства, а також притягнення до відповідальності тих, хто вчинив насильство. Україна підписала Конвенцію, але поки що не ратифікувала її.
У Росії прийнято звинувачувати навіть жертву зґвалтування в тому, що її спіткала така доля. Два роки тому домашнє насильство навіть було в значній мірі декриміналізоване, хоча в Росії від насильства в сім’ї щорічно потерпають десятки тисяч жінок. Цю тему порушує німецьке видання Die Welt у статті, під назвою «Чоловікам подобається чіплятися».
Автор статті реагує на повідомлення про сексуальні домагання депутата Держдуми Росії і голови думського комітету з міжнародних справ Леоніда Слуцького, який чіплявся до журналістки. «У подібному кліматі таким політикам, як Слуцький, боятися нема чого, – цитує видання одну з місцевих феміністок. – Насправді, в Росії жоден чоловік не буде нервувати через звинувачення в сексуальних домаганнях. У кримінальному кодексі це не визначається як склад злочину». «У Росії сторонній чоловік може схопити жінку за груди, і якщо вона після цього викличе поліцію, її висміють по телефону».
У Росії і сьогодні про сексуальність говорять інакше, ніж на Заході: часто з використанням термінів із традиційних уявлень про мужність і жіночість. «Чоловік чіпляється, бо в нього така природа» – цитує видання російського соціолога Олену Попову.
Природно, багато російських жінок бачать себе об’єктами чоловічого бажання і виставляють свою жіночність напоказ. Тому багато хто з них сприймають критику сексуальних домагань як напад на їхню жіночу ідентичність, вважає соціолог, тобто шансів на подібну до #MeToo акцію практично ніяких. «Адже навіть наш президент жартує про зґвалтування», – цитує автор співрозмовницю.
