Прага – 25 лютого минає 70 років від дня, коли комуністи захопили владу в повоєнній Чехословаччині. Кілька днів цього так званого «переможного лютого» докорінним шляхом змінили життя мільйонів чехів і словаків у Чехословаччині, до цього часу – однієї з найрозвинутіших демократичних країн Європи. Згадуючи жертви комуністичного режиму, чехи водночас шукають відповідь, чому й нині Комуністична партія Чехії має підтримку серед певного кола громадян і навіть увійшла до парламенту під час виборів у жовтні 2017 року? На думку чеського історика, керівника відділу воєнних ветеранів Міністерства оборони Чехії полковника Едуард Стегліка, події лютого 1948 року треба розглядати не як переворот чи зміну влади, а як путч.
«Мова йде про путч, тому що це на відстані, чи на вигляд лише здавалось як якесь мирне захоплення влади», – наголосив Едуард Стеглік у розмові з Радіо Свобода.
Комуністична партія Чехословаччини створювала агентурну мережу і в середині інших політичних партій, мала свою мережу донощиків та інформаторів
На його думку, «Комуністична партія Чехословаччини вже від кінця Другої світової війни, можливо, навіть перед її завершенням готувала чіткі кроки для того, щоб оволодіти ситуацією в Чехословаччині. Вона створювала агентурну мережу й у середині інших політичних партій, мала свою мережу донощиків та інформаторів, готувала також речі, які стосувались озброєного захоплення влади, поступово заміняла в рамках поліції надійних поліцейських чи членів інших політичних партій комуністами. Як наслідок це призвело до лютневої кризи. Було зроблено все для того, щоб із усіх подій усунути армію».
Це все речі, які мають характер антидержавний, захоплення влади в державі формою путчу
– Високі чини командування були скликані на визначені місця в рамках немов би проведення навчань, зроблено це було для того, щоб їх відділити від частин, щоб армія була використана шляхом, який не має нічого спільного з демократією. І не в останню чергу тиск чинився на президента Едварда Бенеша в ситуації, коли комуністи однозначно бачили, що йдеться про тяжко хворого чоловіка. Це теж речі, які входять до не зовсім стандартного проведення політки. Я вже не згадую про народну міліцію, про унеможливлення передач чи інфільтрацію роботи радіо, блокаду друкарень інших політичних партій. Це все речі, які мають характер антидержавний, захоплення влади в державі формою путчу»
– Якщо дивитись на ці події з доволі великої часової перспективи, адже минає 70 рокі від так званого «переможного лютого», на Вашу думку, якою була роль СРСР у цих подіях? Йдеться про сотні, навіть тисячі осіб із СРСР, які в’їхали до Чехословаччини. Чи відбулась би зміна влади без цієї підтримки?
Потрібно однозначно говорити, що кроки, які здійснила Компартія Чехословаччини мали чітку підтримку Москви
– Я припускаю, що потрібно однозначно говорити про те, що кроки, які здійснила Компартія Чехословаччини під керівництвом Клемента Ґотвальда і Рудольфа Сламського, мали чітку підтримку Москви. Не тільки присутність їхніх радників, потрібно також усвідомити, що свою роль відіграв і посол Валеріан Зорін, який приїхав до Праги і проводив консультації. Потрібно ще сказати одну річ, цілком цікаву: комуністи офіційно звернулись до Москви з листом, в якому вони зондували можливість у разі, якщо б для них ситуація ускладнилась, введення частин Червоної Армії, яка тоді розміщалась на теренах Австрії і в окупованій зоні Німеччини – пізнішої НДР. Вони вивчали можливість, чи не могли б ці частини приєднатись до певних акцій.
Низка комуністичних діячів вже в передвоєнний період проходила партійні навчання в Москві
Наразі ми ще не маємо про це достатньо архівних матеріалів, але можна припустити, що до цього рівня участі Москва, мабуть, бажання не мала. Вони вважали, що це чехословацькі комуністи мають вирішувати самі. Але сценарій, моніторинг, допомога у формі радників були великого масштабу. При цьому не можемо забути і те, що низка комуністичних діячів уже в передвоєнний період проходила партійні навчання в Москві, ще перед Другою світовою війною. Не даремно Клемент Ґотвальд у чехословацькому парламенті хвалився тим, що у 1920-х роках їздив до Москви навчатись як чехословацьким демократам скрутити шию. Тобто я б на це дивився як на однозначну річ: так, підтримка тут була однозначна і співпраця таких людей, яким був тодішній керівний розвідки полковник Бедржіх Райцін, із радянськими органами була дуже тісна і почерк тут видно не лише в період взяття влади, але й безпосередньо після цього.
– Відомо, що Ян Масарик – син засновника і першого президента Чехословаччини Томаша Масарика загинув невдовзі після лютневих подій. 10 березня 1948 року при досі не до кінця з’ясованих обставинах: чи то випав випадково з вікна, чи вистрибнув свідомо, або ж падінню передували інші події. Чи можна пов’язувати цю трагічну смерть відомої людини зі встановленням нового комуністичного режиму в Чехословаччині?
– Знаєте, мене як історика, так само, як низку інших істориків, які займаються новітньою чехословацькою історією, особа Яна Масарика, його трагічна смерть, звичайно, цікавить. Адже це не є звичною подією, щоби чоловік такого внутрішнього характеру, чоловік, який любив життя, який належав до безсумнівних авторитетів Чехословаччини, і не тому, що носив прізвище свого славного батька-засновника нашої республіки. Він був дуже популярний в час своєї праці в лондонському вигнанні під час Другої світової війни. Ним захоплювались за його вміння по-товариськи спілкуватись з людьми, не ставитись до них зверхньо. Водночас він мав політичний кругозір. І щоб така людина закінчила життя самогубством? Особисто я припускаю, що Яна Масарика вбили. Оскільки займаюсь історією вже багато років, я мав можливість розмовляти з великою низкою людей з його близького оточення, наприклад, з його секретарем Антоніном Cумом, який однозначно був проти того, щоб смерть Яна Масарика називали вбивством. Він говорив, що міністр закордонних справ Чехословаччини Ян Масарик покінчив життя самогубством, це було таке підсумкове самогубство, щоб показати світу, що у нас закінчується демократія. У нас немає достатньо матеріалів, але з цього, що я мав можливість бачити, і також з реконструкції, яка була проведена – демонстрація падіння манекена, куди і як би він упав, якби людина сама стрибала, чи її викинули з вікна, я припускаю, що дійшло до вбивства міністра. Сподіваюсь, що ще колись, якщо вони існують, то ми побачимо архівні документи, які цю версію підтвердять.
– Чи існує статистика, яка свідчить про наслідки політичних процесів і розправ після встановлення комуністичного режиму в Чехословаччині? Відомо, що сотні людей були ув’язнені, дійшло й до розстрілів, а також великої хвилі еміграції чехів і словаків за кордон.
В Чехословаччині у зв’язку з політичними процесами було понад 200 людей страчено, а засуджених – десятки тисяч. Що стосується тих, хто емігрував, то найчастіше говориться про чверть мільйона громадян, 220–250 тисяч
– Є точні числа, але в цю мить я б не хотів бути не точним. Якщо говорити про загальну кількість, то в Чехословаччині у зв’язку з політичними процесами було понад 200 людей страчено, а засуджених і тих, хто відсидів довгі роки в тюрмі, – це десятки тисяч. Що стосується тих, хто емігрував, то найчастіше говориться про чверть мільйона громадян, 220–250 тисяч. Якщо говорити про тих, кого ув’язнили, чи тих, хто був змушений до еміграції, то це саме ті люди, яких ми повинні поважати і пам’ятати. Це була еліта народу з погляду освіти, йшлося про університетську професуру, лікарів, учених, викладачів вишів, людей, які часто були самі учасниками руху опору проти нацизму. Це справді були герої, чи то військові, які воювали на східному чи західному фронтах, чи вдома проти нацизму, тобто це втрати не тільки тому, що їх ув’язнили, розстріляли, або їх змусили емігрувати. З їхньою втратою втратили ми всі, втратив чеський народ, тому що ці люди могли тут розвивати освіту, їх тут бракувало, і я гадаю, що нам їх не вистарчає й сьогодні.
– На Вашу думку, чи достатньо сьогодні висвітлюють ці події, зокрема, про роль, яку відіграла Компартія Чехословаччини? Адже сьогодні Комуністична партія в Чехії входить до парламенту країни.
Є проблемою, що чеська партія, яка до того ж не відмежувалась від своєї попередниці – Комуністичної партії Чехословаччини, і окремі члени якої ще й досі легковажать злочини комунізму, що ця партія входить до парламенту
– Знаєте, є речі, які людина не зовсім розуміє. Для мене справді є проблемою те, що чеська політична партія, яка до того ж не відмежувалась від своєї попередниці – Комуністичної партії Чехословаччини, і окремі члени якої ще й досі легковажать злочини комунізму, що ця партія входить до парламенту і все ще є люди, які цю політичну партію обирають, це для мене болісно. Мені здавалось, що більше, ніж чверть століття після листопаду 1989-го – Оксамитної революції – ми цією проблемою не будемо займатись. Що стосується тих злочинів комунізму, всього того, що цей режим тут накоїв, думаю, що можна говорити про те, що існує низка істориків, людей, які займаються цією темою. Є також багато молодих людей, яких цією темою займаються і ставлять запитання, на які часто і історикам тяжко відповісти.
Мало б бути цих розповідей набагато більше. Ми й досі маємо проблеми з колишніми агентами держбезпеки
З іншого боку, вважаю, що тут мало би бути цих розповідей набагато більше, щоб ми не прикидались, що це минуле на нас не впливає. Ми й досі маємо проблеми з колишніми агентами держбезпеки. Хотів би зазначити, що в нас є закон про протиправність комуністичного режиму і було б добре, щоб цей закон справді виконувався. Уявімо собі: якби десь з’явився хтось, хто би ніс прапор зі свастикою, його б, звичайно, поліція негайно затримала. Але якщо би хтось тут з червоним прапором зі серпом і молотом і з портретами комуністичних вождів, незважаючи на те, що це є пропагандою злочинного комуністичного режиму, проти них ніхто не втручається, тому що не знає, що має з тим робити.
– Чому так відбувається?
– Гадаю, це через те, що низка людей бачить, що частину цих символів і нині використовує Компартія. Комуністи в нас все ще входять до парламенту. Тобто якби хтось хотів мати проблеми, його могли б звинуватити в тому, що виступає певним чином проти політичної партії, яка постійно бере участь у виборах і все ще має підтримку, якою не можна знехтувати, хоча і з втратами під час останніх виборів.
– Чи не потрібно, на Вашу думку, більше й активніше розповідати про злочини комуністичного режиму, особливо зараз, коли виповнюється 70 років від насильницької зміни влади в Чехословаччині?
– Я не знаю, які заходи буде проводити уряд, але з іншого боку мене дуже приємно здивувало Чеське громадське телебачення, яке в ці дні ввело до своєї програми цикл під назвою «Червоні президенти» – від Клемента Ґотвальда до Ґустава Гусака, тобто про президентів, які стояли на чолі нашої країни в час комуністичного тоталітаризму.
Також 25 лютого, тобто в день, коли комуністи шляхом путчу захопили владу в Чехословаччині, телебачення вестиме цілоденну «живу» програму про події, які того дня відбулись у Чехословаччині. Я братиму участь у цій програмі і мушу сказати, що в мене аж мурашки бігають по шкірі, коли ви дивитесь на окремі відтворення цих події. Виглядає може й невинно: ось там когось затримали на вулиці, трохи далі якісь робітники відмовились друкувати газету, тому що немов би вона поширює неправдиві інформації, а ще десь надійний армійський командир передає склад зброї «народній міліції», а там поліцейські частини перекривають вхід на празький Град, щоб туди не дістались демонстранти і ті, хто хотів би поговорити з президентом, починаються арешти демократичних політиків, захоплюються канцелярії політичних партій... Ви несподівано бачите детально підготовлену акцію, яка смертельним способом охопить всю країну по всій території. Протягом кількох годин все вирішено і влада переходить до рук комуністів та їхніх союзників.
