Кримський вимір суду над Януковичем: попередні висновки

Повідомлення про допити свідків в Оболонському суді Києва, де слухається справа про державну зраду Віктора Януковича, читаються як справжній детектив. І не дивно: в останні дні там під присягою дають покази силовики та керівники державних структур, безпосередньо причетні до подій початку 2014-го. Йдеться не лише про розстріли на київському Майдані та участь – пряму та непряму – в цьому російських урядовців, генералів і молодших офіцерів, а й про підготовку та здійснення Кремлем і Луб’янкою силової окупації Криму, або, як назвав її Путін у фільмі «Путь на Родину» (березень 2015-го), «специальной операции по возвращению Крыма в состав РФ».

І коли щодо подій у Києві покази свідків в основному збігаються, то щодо подій, пов’язаних із Кримом і, головне, можливістю його захистити, істотно розходяться. Разом із тим спливає чимало надзвичайно цікавих і важливих для розуміння не лише минулого, а й сьогодення деталей і подробиць. Ба більше: з цих деталей і подробиць постають загальники, вимальовуються речі концептуальні, по-засадничому важливі для розуміння української політики, для її прогнозування і для недопущення у майбутньому в разі виникнення кризових ситуацій того, що відбулося у лютому-березні 2014-го у Криму.

Не стану зараз оцінювати правдивість і точність показів конкретних свідків в адміральських і генеральських погонах чи зовсім без погонів, їхнє бажання чи небажання або зняти з себе провину, або перекласти більшу її частину на інших. Зрештою, особисті відносини, хоча і грають значну роль, не повинні закривати від нас головне. А це головне можна звести до кількох моментів, які стосуються як минущого, так й українського політичного життя взагалі.

По-перше, попри розходження в деяких деталях, свідки єдині в тому, що РФ готувала анексію Автономної Республіки Крим і Севастополя заздалегідь. І сигнали про цю небезпеку постійно йшли до Києва, проте за президентства Ющенка на них не звертали особливої уваги, а за президентства Януковича від них просто відмахувалися. Не випадково: у той час якщо не всі силові структури, то більшість із них перебували під контролем якщо не громадян РФ (які, відповідно, реально служили своїй державі, а не України), то агентів Кремля та Луб’янки.

​Взагалі, складається враження, що офіційний Київ тоді спокійно ставився до перспектив переходу Севастополя до складу Російської держави та до встановлення подвійного підпорядкування (кондомініуму) Кримської автономії. Принаймні, нічим іншим Віктор Янукович не міг би розплатитися за сумнозвісний російський кредит у 15 мільярдів доларів, угода про який була досягнута восени 2013-го, бо ж золотовалютні запаси України стрімко зменшувалися внаслідок цілої суми причин, головною з яких була економічна політика тодішньої влади. Тож не випадково не було реакції на повідомлення, які йшли до Києва наприкінці 2013-го стосовно того, що до Севастополя й АРК терміново перекидаються додаткові російські ударні сили.

​Видається, саме тоді Москва ухвалила рішення про окупацію Кримського півострова найближчим часом, не чекаючи, поки у Києві та по всій Україні вирішиться питання, хто кого переможе. Ці свідчення, до речі, мають велике значення для відсічі намаганням різномастих опозиціонерів у РФ де-факто легітимізувати окупацію Криму: мовляв, так, було порушення норм міжнародного права, проте слід зважати на прагнення значної частини жителів Криму жити в Росії… Було не просто порушення, а заздалегідь спланована та підготовлена збройна агресія, і за це РФ треба розплачуватися, так само, як тим, хто волав: «Путин, приди!» розплачуватися за колаборацію.

По-друге, вимальовується невтішна картина щодо позиції західних партнерів України, в тому числі урядів гарантів її цілісності згідно з Будапештським меморандумом. Схоже, вони ніяк не могли повірити в те, що Росія справді наважилася окупувати Кримський півострів, і тому постійно закликали Київ (уже після втечі Януковича та зміни уряду) до стриманості та недопущення силових зіткнень. Утім, це не стільки українська (хоча й українська також – потрібно керуватися передусім національними інтересами), скільки західна проблема; йдеться про «кремлівські окуляри», через які традиційно бачить Україну більшість дипломатів і журналістів, акредитованих у Москві, а серед них – і працівників різноманітних розвідувальних відомств й аналітичних центрів. Мова не про «штатних» агентів Путіна (втім, де їх немає?), а про тих осіб, які, скажімо, можуть бути щиросердно закохані у «велику російську культуру», не помічаючи потужну імперську складову цієї культури…

По-третє (і це, мабуть, головне з огляду на перспективу), покази засвідчили вкрай небезпечний рівень самозакоханості та користолюбства багатьох із тих політичних діячів України, які висунулися на перші ролі внаслідок Революції гідності. За обставин, коли відлік часу йшов не на дні, а на години, ці діячі зайнялися поділом владних портфелів за партійними квотами (які далеко не завжди гарантували належний рівень професіоналізму і патріотизму тих чи інших висуванців від фракцій Верховної Ради). Наслідком цього стало те, що важливі рішення або взагалі не ухвалювалися (бо висуванці різних партій тягли кожен у свій бік), або ухвалювалися з великим запізненням, або на якомусь із щаблів виконання блокувалися (бо «внизу» добре відчували відсутність одностайності «нагорі»).

​За обставин, коли слід було розподілити посади, затвердити їх у Верховній Раді й ухвалити найважливіші рішення буквально за декілька годин, українські політичні лідери та їхнє оточення декілька діб демонстрували щось на кшталт ритуальних танців, а в підсумку критично важливий час був утрачений, ба більше – навіть готові виконувати накази командири українських силових структур на півострові не були впевнені, хто саме має право ці накази віддавати. Ну, а коли факт російської агресії став уже очевидним, самолюбства політичних лідерів і їхня нездатність діяти як єдина команда стали однією з головних причин практично безперешкодних дій російських військовиків і спецназівців. Іншими словами, те «велике мискоборство», про яке з гіркотою писала Ліна Костенко, значною мірою зумовило те, що ми маємо сьогодні – не просто російську окупацію Криму, а ще й утрату колосальних ресурсів, які можна було вивести з півострова на «материк» у разі, якщо справді не було сил для відбиття агресії (були вони чи не були – то інше питання, в цьому покази свідків істотно розходяться, проте не станемо на цьому зациклюватися). Мільярди готівкових гривень, численні золоті зливки у банках, транспортні засоби, військові літаки та кораблі, танки та бронетранспортери – багато чого з названого та неназваного тут можна і треба було евакуювати, якщо ситуація видавалася безнадійною. Проте навіть це не було зроблено, і тут, як на мене, потрібне спеціальне розслідування – з чиєї конкретно провини. Потрібне ще й тому, що, схоже, відсутність такого розслідування стала одним із головних чинників, які гальмують отримання Україною летальної зброї від західних держав – мовляв, а якщо ви в кризовій ситуації все полишите росіянам, і ніхто за це навіть не буде покараний?

Утім, певне (і серйозне!) покарання у цьому плані вже стало фактом – варто поглянути, якими мізерними є показники громадської довіри до тих, хто мав безпосереднє відношення до ухвалення рішень щодо протидії агресії РФ у Криму; але ж хіба цього достатньо з огляду на цілком імовірні за чинної геополітичної ситуації майбутні кризові ситуації?

Насамкінець зауважу, що справа про державну зраду Віктора Януковича й далі слухається в Оболонському суді Києва, допитані мають бути нові й нові свідки, тож можуть відкритися й нові обставини, пов’язані з Кримом, на підставі яких можна буде зробити нові висновки й узагальнення, а тому, мабуть, не варто ставити тут крапку, ліпше – три крапки…