Потяг покидає ужгородський вокзал. У сутінках вагона провідник розносить постіль.
– Будьте люб’язні чаю, – звертається до нього одна з моїх сусідок по плацкарту, коли він проходить повз нас.
– А он у вас в билете указан?
– Я не заказывала, – відповідає пані, а тоді додає в планшет, по якому розмовляла, доки не помітила провідника, – мамо, я зайнята, передзвоню.
– Тогда с вас 7 гривен.
Коли провідник зникає за лаштунками плацкарту, в сюжетну лінію, мов амбітний герой другого чи третього плану, вклинюється чоловік із бокового місця:
– А вы проверьте в билете. Они так включают, не спрашивая.
– Но я не просила.
– А надо отказываться. Тогда не будет. Проверьте-проверьте.
Провідник приносить чай, жінка розраховується, а тоді знову кумедно прикладає до голови завеликий для розмов планшет:
– Алло, мамо…
В чоловіка з бокової полиці через кілька хвилин дзвонить телефон. Він бере слухавку й посеред розмови переходить на українську.
Історія настільки банальна, що давно переросла в стереотип: коли до групи україномовних доєднається хтось, хто вперто розмовлятиме російською, то невдовзі уся компанія защебече російською. Мовляв, українці не тримаються свого й легко асимілюються.
Либонь, у всіх є знайомі, україномовні від народження, котрі під впливом оточення чи з інших причин, переходили на російську. Проте щоразу, коли чую подібні історії чи вони розгортаються прямо на моїх очах, то мимоволі згадую книжку «Теребовлянський повіт» Яна Байґера (в оригіналі – Powiat trembowelski: szkic geograficzno-historyczny i etnograficzny), в котрій автор описав становище в рідному краю на зламі XIX та XX століть. Час, коли Теребовлянщина, разом з усією Галичиною, входила до складу Австро-Угорщини.
Так-от, автор сієї істерико-краєзнавчої розвідки писав про рутенізацію, себто українізацію, місцевих поляків в сільській місцевості. І йшлося не лише про ті населені пункти, де поляки перебували в явній меншості.
Як приклад Байґер наводить село Боричівку, де всі родини, окрім однієї української та кількох єврейських, мали польське походження, а проте важко було почути, щоб селяни розмовляли між собою по-польськи. А навіть шляхта в Застіночу (сусідньому до міста селі, відомому видобутком там теребовлянського пісковика) та інших маєтках теж послуговувалася українською.
Польською ж розмовляли лише в трьох селах, де більшість мешканців походили з мазурів. Проте й їхня польська зазнала чималого впливу української. На підтвердження своїх слів автор книжки додає короткий словник впливів української та німецької мов на польську на Теребовлянщині.
Ян Байґер був шкільним учителем із Теребовлі, поляком за національністю, тому його важко запідозрити в якихось маніпуляціях. Він не приховував розпачу з того приводу, що поляки цураються рідної мови, вважаючи її «панською», й розмовляють нею лише з необхідності. Проте автор книжки висловлював сподівання, що прийде час і буде так, щоб з українцями розмовляти українською, а з поляками – польською.
Тож на межі ХІХ та ХХ століть в підавстро-угорській Галичині, попри те, що влада на місцях здебільшого була в руках поляків, відбувалася поступова, проте впевнена українізація населення, переважно в сільській місцевості. Без жодного примусу. От вам і асиміляція. І неконкурентність мови.
Назарій Заноз, політичний оглядач, публіцист
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода
