Історія з імперського листа: нові кримські пам'ятники як частина російської політики колонізації

У листопаді 2017 року президент Росії Володимир Путін особисто відкрив пам'ятник імператору Олександру Третьому в Ялті. Після анексії півострова російська влада Криму почала активно споруджувати пам'ятники як російським монархам, так і радянським діячам. За останні три роки вона встановила понад 15 монументів, серед яких пам'ятник радянському актору Михайлу Пуговкіну, бюсти космонавта Юрія Гагаріна, вченого-конструктора Сергія Корольова й навіть меморіальна дошка на честь Йосипа Сталіна. Разом з тим, біля входу до Лівадійського палацу ще 2015 року розмістили бюст останнього російського імператора Миколи Другого.

На головні питання про російську кампанію зі встановлення пам'ятників на півострові в ефірі Радіо Крим.Реалії відповідають кримський історик, координатор Таврійської гуманітарної платформи Андрій Іванець й український історик, співробітник науково-дослідної частини історичного факультету Київського національного університету Василь Павлов.

– Чи можна говорити, що Російська Федерація проводить у Криму політику заміщення історичної пам'яті? Чи це все – розрізнені явища?

Іванець: Те, що ми спостерігаємо, це однозначно експеримент щодо переформатування людини демократичної української культури в людину неоімперської Росії з авторитарною свідомістю. Адже йдеться не лише про пам'ятки – таку політику проводять і в освітній сфері, і в ЗМІ. Мені здається, особливу тривогу в окупантів викликає молодь, яка повністю сформувалася як громадяни України.

​

​Павлов: Одним із найактивніших промоутерів історії Росії, так би мовити, є Російське військово-історичне товариство. Більшість пам'яток у Криму якраз воно й спорудило, виходячи зі своєї ідеології. Очолює його міністр культури Володимир Мединський, патрон – Володимир Путін. Таким чином, російську політику щодо пам'ятників ніяк не можна назвати хаотичною. Тому ми й бачимо засилля монументів на честь мілітаристських діячів, а не культурних. Потрібен не Олександр Пушкін, а Олександр Третій.

Президент Росії Володимир Путін на листопадовому відкритті пам'ятника Олександру Третьому виголосив натхненну патріотичну промову:

«Сьогодні тут, у Криму, в знаменитому Лівадійському палаці ми відкриваємо пам'ятник імператору Олександру Третьому – видатному державному діячеві й патріоту. При Олександрі Третьому почалося і якісне переозброєння армії. Були реалізовані масштабні кораблебудівні проекти, в тому числі, для Чорноморського флоту. При цьому він вважав, що сильна, суверенна, самостійна держава повинна спиратися не тільки на економічну й військову міць, а й на традиції; що великому народу важливо зберігати самобутність, а рух уперед неможливий без поваги до своєї історії, культури та духовних цінностей».

– Тобто акцент відбувається на військових діячах, тому що й сьогодні Росія хоче представити себе як військова держава?

​Іванець: Безумовно. Більше того, Володимиру Путіну, очевидно, хочеться заморозити стан справ у країні. У Кремля є серйозні побоювання, що почнуться хвилювання. Встановлення пам'ятника Олександру Третьому в Криму – це такий посил, що правлячому режиму дуже хотілося б зберегти статус-кво й свою владу. Окрім того, Росія намагається компенсувати міжнародно-визнану незаконність її перебування в Криму ідеологічно – тими ж пам'ятниками.

Павлов: Історію Росії можна умовно розділити на періоди, коли вона вела переможні війни, і періоди, коли її оточувало «кільце ворогів» і вона шукала вихід з нього. Останнє якраз можна зіставити з правлінням Володимира Путіна.

Український політолог Микола Давидюк висловив думку, що, звеличуючи російських правителів минулого, російський президент намагається потрапити в один ряд із ними:

«Володимиру Путіну хочеться бути схожим на Йосипа Сталіна з його методами управління і зовнішньою політикою, або ж на Олександра Третього, але, на мій погляд, російський лідер стане черговим Михайлом Горбачовим чи Миколою Другим, кожен з яких розвалив імперію. Але в хворій уяві російського президента це, звісно, не так. Цікаво, що сторіччя революції в Росії ознаменувалося відбілюванням образу Володимира Леніна. Володимир Путін теж хотів би згодом провернути це: мовляв, треба було воювати з Заходом в Україні, збивати літак і так далі, тобто в білих рукавичках залишатися було не можна. Однак він не дотягує до рівня історичних особистостей. Російський президент хоче бути збирачем земель, але здатний лише на тимчасову окупацію».

– Чи немає тут глибинного протиріччя: царі поруч з генсеками?

Іванець: Насправді немає. Сучасний політичний режим у Росії звертає увагу лише на імперськість правителів минулого. До речі, Володимир Ленін залишається суперечливою фігурою для путінської Росії, оскільки вона побудована на корупції і крадіжці, а революціонер саме це й прагнув усунути. Володимира Путіна особисто більше цікавлять охоронці й імперці.

Павлов: Більше того, російський президент кілька разів піднімав питання про віддання тіла вождя революції землі. Йосип Сталін, звісно, більше його приваблює як історичний персонаж. Володимир Путін так само хотів поділити світ на власній Ялтинської конференції. Тут важливо зрозуміти, що, як не парадоксально, він не ототожнює себе з воїнами – він ототожнює себе зі збирачами. Ставка на російську армію в ідеологічному плані робиться, але правителів, які дійсно вели переможні війни, на перший план не виводять. Наприклад, Петро Перший, Олександр Перший – їх начебто немає.

Російський філософ і публіцист Максим Горюнов висловив думку, що росіяни самі жадають жити під керівництвом імператора:

«Росіяни самі хочуть імперію. Після анексії Криму 2014 року письменник Едуард Лимонов писав, що, на його думку, імператор повернувся до Кремля в особі Володимира Путіна. Так що російський президент скоріше виступає на замовлення, за запитом суспільства. У випадку з Володимиром Путіним потрібно виходити не з презумпції божевілля, а з презумпції цинічного розрахунку. Якби народ захотів Леніна, то російський президент полисів би й борідку б собі відростив, фігурально висловлюючись. Але народу потрібен швидше Олександр Третій».

​– Чи згодні ви з такою тезою про те, що росіяни хочуть імперію?

​Павлов: Не згоден: росіяни хочуть царя-батюшку. Римська імперія будувалася на сильних свідомих громадянах, які брали участь у політиці, а росіяни в масі своїй зовсім не такі. Їм потрібен монарх, який би все вирішував за них, холопів. За імператором стоять громадяни, за царем стоять піддані. Це зовсім різні речі. До слова, останній російський імператор Микола Другий дарував Росії перші громадянські свободи, і його за це ненавидять.

Іванець: Так сталося, що авторитарний реваншизм, який залишався в російському суспільстві після 1991 року, зімкнувся з потребами режиму. Результат ми побачили 2014 року з анексією Криму.

​– Окрім пам'ятників авторитарним правителям, у Криму ще встановили монумент «ввічливим людям», тобто, як там вважається, народним ополченцям. Чи не дивно це, з огляду на те, що вони свого часу виступили проти чинної влади?

Павлов: Цікаво, що традиційно народні ополчення в Росії з'являлися після того, як в країні наступав крах. Кримське ополчення 1854-1856 років – це поразка регулярної армії. 1941-го – те ж саме. На той факт, що події 2014 року з «Самообороною Криму» не вкладаються в цю канву, адептів режиму не бентежить – їм просто не важливі подібні протиріччя. Треба насправді віддати їм належне: ці люди йдуть до своєї мети, переформатовують історичний простір і створюють абсолютно новий конструкт.

​Іванець: Безумовно, «ополченці» зразка 2014 року були учасниками російської спецоперації або їхніми кримськими колаборантами. З Кузьмою Мініним і Дмитром Пожарським їх порівнювати недоречно. Однак російська ідеологічна машина, по своїй суті, шизофренічна й дає посили абсолютно різного змісту, працюючи на різні аудиторії, а іноді на одну і ту ж. Спроба максимально охопити всі верстви населення здійснюється не перший рік і буде здійснюватися далі. Так що червоні відзначать сторіччя Червоної армії 23 лютого 2018 року в обіймах із білими.

– Усі ці суперечливі ідеї Росія ще й намагається нав'язати молоді в школах і так далі. Наскільки це небезпечно?

Іванець: Більше, ніж ми можемо собі уявити. Дійсно, Кремль намагається повністю ізолювати Крим від української культури та інформаційного простору, і діти, які тільки зараз йдуть до школи, будуть особливо схильні до освітньої пропаганди. Інша справа – підлітки, які починали вчитися як громадяни України й тепер стали жертвами риторики ненависті до всього українського. Це психологічно небезпечний розрив. Потрібно відкривати кримчанам канали взаємодії з материковою частиною України, робити доступною дистанційну освіту, тим більше, що, з огляду на західних санкцій, це досить затребувано в Криму.

Павлов: Україні, безумовно, слід готуватися до реабілітації та «перепрошивки» майже всього населення. Нехай це дивно звучить, але в цьому немає нічого поганого. Росія дозволяє собі агресивну пропаганду в Криму, і від неї треба позбавлятися дієвими засобами. Вони створюють «Юнармію» – по суті, аналог «Гітлерюгенд», промивають мізки дітям за допомогою лояльних вчителів. Якщо нічого з цим не зробити після деокупації Криму, анексія може повторитися на черговому імперському витку російської історії. Зараз потрібно всіма доступними засобами доносити до жителів півострова альтернативну інформацію і знайти формулу, яка б знешкодила кремлівську пропагандистську машину. Україна повинна працювати на реінтеграцію Криму набагато ефективніше, ніж Росія зараз.

(Над текстовою версією матеріалу працював Владислав Ленцев)