Спеціально для Крим.Реалії
Неприємним відкриттям для мене стало те, що певна частина українців (із тих, хто вважає себе «свідомими» та «патріотичними») і зараз із великою осторогою ставиться до визнання за кримськими татарами права мати свою національно-територіальну автономію, а дехто й прямо виступає проти цього. Причому виступає активно, публічно, не соромлячись висловлювати різного ґатунку звинувачення на адресу Меджлісу й усієї спільноти кримців.
М’яко кажучи, це надзвичайно дивно. Не дивно те, що так налаштовані різні «ватники» - мовляв, ми будемо їх утримувати, а ще й зайвий раз посваримося з Росією. Не дивно те, що проти кримськотатарської автономії «ідейні» виборці Януковича – один із таких персонажів (в минулому – випускник Київського університету імені Шевченка, між іншим) заявив авторові цих рядків: «Пусть они садятся на лошадок и убираются обратно в Монголию». Для таких «інтелігентів» такий рівень знань і розуміння проблем – цілком нормально, якщо згадати рівень самого «проффесора» Януковича. Але чому частина української патріотичної спільноти у питанні про кримськотатарську автономію змикається з «корисними ідіотами Москви» і просто ідіотами?
Кримські татари заграють з Україною, а самі тишком-нишком змовляються з Кремлем
Що ж, звернімося до аргументів тих, хто «в ім’я цілісності України» та «подолання загрози сепаратизму» заперечує право кримців на автономію. Чи не найголовнішим серед них є твердження, що кримські татари споконвічно були супротивниками українців, і тільки дай їм трохи волі та можливостей, протиставлять себе Українській державі задля того, щоб від неї відділитися. З ним змикається інше твердження – що кримські татари були і залишаються орієнтованими на Туреччину, що з останньою у неї сьогодні є тісні зв’язки, налагоджені після 1990 року. До цього додається, що кримці – мусульмани, а українці – християни, тож вони не компліментарні, а там, де мусульманам у Європі надали занадто багато прав, там самі-знаєте-що-робиться. І, нарешті, найбільш несподіваний аргумент – що кримські татари заграють з Україною, а самі тишком-нишком змовляються з Кремлем, тобто вірити їм не можна.
Ну, а про аргумент, що Крим, мовляв, це споконвічна українська земля, думаю, і згадувати не дуже варто – все, перераховане вище, помножується на нього та посилюється невідпорною тезою: «Я їм не вірю!»
Загальна освіченість спільноти з кримськотатарської історії майже нульового рівня
Можна, звісно, відмахнутися від усього цього, проте, як на мене, не варто. Бо ж попри відверту слабкість такої «аргументації» (інакше, ніж у лапки, її не поставиш), ідеться про людей «з українського боку». А тому слід знаходити вагомі аргументи – можливо, у частини вдасться похитнути хибні уявлення, зруйнувати наявні у них ментальні міфологеми. Ну, а що стосується затятих і «невиліковних»… Потрібна їхня соціальна нейтралізація, яку не сформуєш, допоки загальна освіченість спільноти з кримськотатарської історії – давньої та модерної – не підніметься вище нинішнього майже нульового рівня. Бо ж про що відомо практично всім? Депортація… Боротьба за повернення… Меджліс… А тепер іще – Курултай і Кримська Народна Республіка. Ну, а про те, що відбувалося раніше, ніж за останні сто років, мало хто щось знає, той період оповитий головним чином міфами часів Російської імперії…
Нам завжди необхідна сусідська дружба з Кримською державоюз Конституції Пилипа Орлика,1710 рік
Найпростіше, мабуть, зі «споконвічними ворогами». Так, в історії двох народів було різне. Проте навряд чи випадковою є третя стаття Конституції Пилипа Орлика 1710 року (наводжу її повністю за текстом, вміщеним на сайті Верховної Ради): «Оскільки нам завжди необхідна сусідська дружба з Кримською державою, до чиєї допомоги Військо Запорізьке для оборони своєї не раз вдавалося, то, на скільки на цей час це можливо буде, Ясновельможний гетьман через послів своїх до Найяснішої Його Милості Хана Кримського має дбати про відновлення давнього з Кримською державою братерства та єднання військового і підтвердження вічної приязні, дивлячись на яку сусідні держави не відважилися б прагнути поневолити Україну чи коли-небудь чинити над нею ґвалт. Після закінчення війни, коли Бог допоможе, при бажаному й очікуваному нами мирі, новообраний гетьман, осівши у своїй резиденції, має неухильно пильнувати, зобов’язавши до цього і уряд свій, аби ні в чому з державою Кримською дружба і побратимство не порушилися через наших свавільних та легковажних людей, які звикли не тільки сусідську згоду та приязнь, а й союзи мирні руйнувати».
Відносини з Османською імперією у кримців завжди були дуже складними
Так само навряд чи випадково в мові кримських татар з’являється поняття «Kardaş Kazağı», тобто «козаки-побратими». Що ж стосується з «орієнтацією на Туреччину», то варто зауважити, що чверть століття тому то була відчутно інша країна, де панували традиції Ататюрка і не було засилля ісламістських фундаменталістів. Нині ж певні кола Туреччини відверто прагнуть відродити османські традиції, а відносини з Османською імперією у кримців завжди були дуже складними. Втім, це окрема тема, тут же зазначу, що суть справи в тому, що у Туреччині живе від 4 до 6 мільйонів осіб, чиї предки в різний час змушені були емігрувати сюди; абсолютна більшість із них асимілювалися та вважають себе не кримцями, а турками кримського походження. Водночас, за різними даними, досі сотні тисяч громадян Туреччини ототожнюють себе з кримськими татарами. Цей чинник неможливо ігнорувати, а тому будь-яка влада Туреччини так чи інакше виявлятиме зацікавленість у нормальній долі кримців у Криму, і будь-яка відповідальна кримськотатарська організація не відмовиться від тісних контактів із діаспорою в Туреччині.
Що ж стосується взаємин мусульман із християнами, то є приклади цілком нормального, компліментарного співжиття представників цих двох релігій в межах одних держав. Скажімо, в Албанії близько третини населення – християни, близько двох третин – мусульмани. У Грузії в автономній Аджарії живе 30% мусульман, 60% християн, натомість на всій іншій території країни – абсолютна більшість християн. Є й інші приклади такого ж ґатунку. Що цікаво: ніхто в таких країнах не надавав мусульманам «більше прав», вони виборювали їх самі, разом із християнами виступаючи проти іноземних загарбників і «своїх» диктаторів. Кримці цілком «уписуються» в такий ряд…
В середовищі кримців наростають пасивність і розчарування
А от щодо «загравання з Кремлем» справа серйозніша. І не тому, що дехто справді заграє (до речі, це здебільшого персонажі, які непогано почувалися і при Кучмі, і при Ющенкові, і при Януковичі); Мова про інше: про те, що в середовищі кримців наростають пасивність і розчарування (як, до речі, в усіх українських громадян), тоді як офіційний Київ все тягне з конституційним визнанням права кримських татар на національно-територіальну автономію. Нехай це поки що буде символічний крок – але ж він буде! А його все немає, як немає й належних програм допомоги біженцям з Криму. За цих обставин все більша частина тих кримських татар, хто залишився на півострові, буде погоджуватися на компроміс: ви нам певні блага, ми вам лояльність, нехай і не надто щиру. А чи можна повністю виключати – нехай це і малоймовірно – ініціативу Кремля зі створення позірного, суто декоративного автономного кримськотатарського району? Слід розуміти: не кримські татари заграють із Кремлем, а Кремль заграє з частиною кримських татар, намагаючись здобути їхню лояльність і тим до певної міри легалізувати окупацію півострова, – а водночас піддає репресіям тих, хто для нього бодай потенційно небезпечний.
Офіційний Київ все тягне з конституційним визнанням права кримських татар на національно-територіальну автономію
І, нарешті, з поняттям «споконвічні території» щодо зон історично мінливого та дифузного розселення варто бути вкрай обережним…
Утім, час підбивати підсумки. До 2014 року в українських патріотичних колах вистачало тих, хто беззаперечно прорікав: на півострові має існувати звичайна область, кримським татарам не можна надавати особливих прав, бо в підсумку вони чи не вони, а Крим відірвуть від України. Результат? Крим «відхопили» зовсім не кримці; саме вони були найнадійнішою опорою тих українських військових частин на півострові, які були обложені навесні 2014 року росіянами та кинуті офіційним Києвом напризволяще. Якби ж існувала кримськотатарська автономія у тому чи іншому вигляді, у тих чи інших масштабах, Кремлю було би куди складніше реалізувати свої плани. З того часу «обережних патріотів», які перманентно бояться кримських татар, в Україні стало менше. Проте вони існують і намагаються вплинути на все суспільство – мовляв, не треба поспішати, можемо втрапити в халепу… Цим самим вони де-факто підіграють колабораціоністам із кримськотатарського середовища і посилюють позиції Кремля, який намагається подачками купити лояльність кримців. І яка то халепа може бути більшою за нинішню?
Не забуваймо, що кримські татари – це державна нація, яка розвинулася на основі провідного корінного етносу Криму. Потрібні підтримка кримців, офіційне визнання їхнього права на національно-територіальну автономію, закріплення цього права у Конституції України, і не лише з прагматичних міркувань (щоб повернути півострів), а і з міркувань морально-етичних.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції