Моя солідарність з грузином призвела до міцного дружнього союзу. Арештантської поваги, зміцненої міжвіковими площинами. Я намагався порадувати старого, а той вчив мене, молодого й недосвідченого в тюремних справах, мудрою порадою. Вільна духом людина відрізняється від людини невільної. Це видно з її мислення, мовлення, вчинків.
Наш барак був невеликим, лише на триста п'ятдесят квадратних метрів. І це все ‒ на сто осіб. Арифметика не хитра, не важко підрахувати, скільки метрів припадало на кожного... Але в'язниця тим і відрізняється, що завжди умудряється пробити дно... Із загальної кількості двісті метрів були недоступні майже цілий день. Це були спальні секції, і під приводом того, що спати вдень не можна, доступ до них перекривали. Секції закривали через годину після підйому ‒ о сьомій ранку ‒ і відкривали за годину до відбою ‒ о дев'ятій вечора. Ці кілька годин були єдиним часом, який можна було використовувати для відпочинку. Для того, щоб хоч якось побути на самоті, а не тулитися, як баран, у штучно створеному загоні. Кожен проводив цей час по-своєму. Я його використовував для ранкової та вечірньої молитви. Іншого варіанта для здійснення обряду не було. З огляду на територію та площу на людину, спочатку стояло питання: а де помолитися, якщо людей, як мурах? До того ж, через брак стільців більшість нескінченно ходить, шукаючи спокою, намагаючись заспокоїти нерви чи думаючи про своє. І це тільки частина перешкод, що стояли перед віруючою людиною, та й в принципі перед кожним з нас, арештантів, які опинилися в проклятій російській в'язниці сучасного ГУЛАГу.
Загалом, нічні та ранкові години я намагався використовувати раціонально. Спочатку запалював ладан, подарований мені священиком, який приходив раз на два місяці до нас в барак, щоб через ритуал сповіді дізнаватися наші таємниці, щоб потім передати дані у ФСБ. (Це ставало зрозумілим за характером запитань). А після ладану запалював свічку й розставляв зроблені власноруч ікони. Починав читати вечірню. Біля «нар» по сусідству молилися інші арештанти ‒ християни, іудеї, мусульмани. Можна сказати, наставав мир. Але хіба дияволам у погонах потрібний спокій?
Раптово, але зовсім не випадково стали збиратися служиві-охоронці. Їх вів заступник начальника виправної колонії підполковник Колеватов. Колишній собаківник колонії, але зробив кар'єру на своїй озлобленості до людей. Не далеко пішов від підопічних...
Спальних секцій було чотири, але всі лягаві чомусь скупчилися біля мене. Не дивно було здогадатися, що за цирк розгорнеться за мить. Чергова провокація. Примітивна й до смішного принизлива для ініціатора... Колеватов, випинаючи груди вперед, скомандував мені «відбій», не забувши увімкнути нагрудну камеру спостереження. «Негайно припинити молитися й зайняти спальне місце», ‒ додав собаківник. Вимоги були абсурдні ‒ це розумів кожен. Що здорового в цих наказах, чим моя молитва заважає режиму виправної колонії?
Я вирішив йти до останнього й продовжив читати молитву, ігноруючи накази, ‒ і це викликало ще більшу агресію від охорони. Начальник повторив: «Якщо ти не виконаєш команду, то ми застосуємо до тебе фізичну силу та спеціальні засоби! Українцям молитися заборонено!». Але мені не було страшно. Я стояв на колінах перед священними ликами. Завершити розпочате було справою принципу.
Коли я почав читати «Отче Наш», Колеватов дістав із широких штанин службовий ліхтар і посвітив мені їм в очі з метрової відстані. Було неприємно, адреналін розбігався по крові, але не можна було реагувати. Все, як у школі ‒ найбільше кривдника дратує те, коли мовчиш на образи. І моя байдужість на провокацію стала останньою краплею їхнього терпіння. Охоронці схопили мене за плечі й вивернули руки. Абсурд досягав свого апогею.
Вони не очікували, що в зломленому, звичному їм суспільстві знайдеться людина, яка не боїться пожертвувати собою заради правди
Ось тут з мовчазного обурення барака й виник Басилай Карло. Хоробрий грузин став між нами й почав словесно нокаутувати співробітників адміністрації, які перейшли межу. А ті, побиті, не могли знайти відповідей. Вони не очікували, що в зломленому, звичному їм суспільстві знайдеться людина, яка не боїться пожертвувати собою заради правди. І зрештою ця правда перемогла, а вони пішли, затаївши образу.
За весь цей бєспрєдєл адміністрація колонії наклала на нас дисциплінарне стягнення. Для мене ‒ лише попередження, а для старого грузина ‒ десять діб крижаного карцеру. ФСБшники хотіли провчити його за те, що підтримує інших. Так у Росії не прийнято. Але хитрість такого несправедливого покарання була спробою посварити нас. Позбавити дружньої взаємодопомоги та підтримки. Раз і назавжди визначити, що той, хто підтримуватиме мене, буде за це платити ціну. Подіяло це на грузина? Звичайно, ні.
Насправді було смішно, що навіть і покарання правдиво дати не можуть. Суть стягнення була абсолютно брехлива, побоялися написати про молитву та заламування рук, адже розуміли, на чиєму боці правда. Колеватов у своєму рапорті написав, що я та грузин завішували спальні місця (а це суворо заборонено правилами внутрішнього розпорядку) ‒ ну, не боягуз? Собаківник у погонах.
Звичайно, я оскаржив ці доноси та рапорт, вимагаючи відплати за перевищення своїх посадових повноважень. Я прекрасно знав, що все, що відбувається, знімали на реєстратор і камери зовнішнього спостереження, але як водиться в Росії, коли їм треба, то обов'язково щось не працює й матеріали не знаходяться. Мені залишалося лише чекати соратника зі штрафного ізолятора й готувати йому теплу зустріч.
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Усі блоги Геннадія Афанасьєва читайте тут
