Спеціально для Крим.Реалії
У Криму після анексії незалежна преса як соціальний інститут перестала існувати. Працівники ЗМІ змушені обслуговувати російську владу, кожен день доводячи начальству й колегам власну лояльність ідеалам «Кримнаша».
За останні дні в Криму відбулися дві події, за якими можна оцінити стан регіональної преси. Точніше, стан того, що раніше називалося кримською журналістикою. Перша ‒ нагородження переможців регіонального конкурсу «Журналіст року». Працівників ЗМІ заохочували за телепроекти про російського президента Володимира Путіна, передачі про Керченський міст, інтерв'ю з дружиною кримського голови Сергія Аксенова та інший «паркет». Друга подія ‒ рішення підконтрольного Кремлю Верховного суду Криму, який частково пом'якшив вирок відомому кримському журналісту Миколі Семені. Йому «великодушно» скоротили термін заборони на публічну діяльність з трьох років до двох. В іншому вирок залишився без змін ‒ два з половиною роки умовно. Микола Семена зазнав політичного переслідування тільки тому, що не відмовився (на відміну від багатьох) від професійних стандартів.
Залишилося тільки назвати Путіна «улюбленим президентом», а Аксенова ‒ «шановним керівником»
Навіть поверховий аналіз нагород конкурсу «Журналіст року» показує, що кримська журналістика після 2014 року «еволюціонувала» від звичайної пропаганди до майже північнокорейського чиношанування. Залишилося тільки назвати Володимира Путіна «улюбленим президентом», а Сергія Аксенова ‒ «шановним керівником». Нічого спільного з професією репортера це не має. Класичне визначення журналістики ‒ збір, аналіз і поширення соціально значимої інформації, яка дозволяє людям краще розуміти сьогодення й планувати майбутнє. Професійні ЗМІ ‒ один з невід'ємних елементів демократичного суспільства або, якщо хочете, «нервова система» соціуму, зобов'язана реагувати на найменші подразники. У «російському» Криму преса як соціальний інститут геть відсутня.
До 2014 року кримська журналістика була однією з найбільш якісних в Україні на тлі інших регіонів
До 2014 року кримська журналістика була однією з найбільш якісних в Україні на тлі інших регіонів. Окремі кримські видання чи професіонали могли конкурувати з київськими колегами. З цієї причини багато журналістів перебиралися до столиці й знаходили собі непогану роботу за профілем. Навіть «паркетні» ЗМІ (преса й ТБ), що працювали на владу в особі Партії регіонів, мали поле для маневру, могли «хуліганити», зачіпаючи гострі теми: розбазарювання землі, корупція, погана робота чиновників, національні проблеми й багато іншого. Важливо, що в цих редакціях не було повальних українофобських або антидержавних настроїв. Навпаки, журналісти з ДТРК «Крим» або комунальних видань у приватних розмовах висміювали місцевих «професійних росіян» і деяких колег, які поливали брудом Україну та провокували міжнаціональні конфлікти.
«Будь-яка інформація, окрім некролога, ‒ це піар»Василь Джарти
За часів прем'єрства Василя Джарти серед казенних ЗМІ діяло негласне правило: можна критикувати чиновників і владу, окрім «першої особи» ‒ тобто самого Джарти. Нині покійний екс-прем'єр Криму на робочих нарадах, коли мова заходила про роботу ЗМІ, любив повторювати таку фразу: «Будь-яка інформація, окрім некролога, ‒ це піар». Редактори й журналісти, що працювали на ЗМІ, підконтрольні Партії регіонів, залишалися внутрішньо вільними людьми. Навіть більше ‒ деякі з них, обслуговуючи республіканську владу, в глибині душі відверто її зневажали. Вони бачили начальство таким, яким воно було насправді: слабким, непрофесійним і з купою особистих комплексів.
У приватних ЗМІ свободи дій було ще більше. Одним з гучних скандалів була публікація журналістки Анни Андрієвської про те, як «макіївський» віце-прем'єр Криму Павло Бурлаков прописався в гуртожитку в Сімферополі. Чиновнику потрібна була кримська реєстрація для отримання квартири за рахунок держави. Бурлаков судився з редакцією видання «Аргументи тижня ‒ Крим» і з журналісткою, вимагаючи публічних вибачень і відшкодування «збитків».
Раніше колеги могли собі дозволити писати колючі тексти з приводу незграбних висловлювань кримського спікера Володимира Константинова або колишнього прем'єра Анатолія Могильова. У травні 2012 року він зганьбився, назвавши кримських татар «діаспорою». Колеги описували в найдрібніших подробицях особливості роботи парламенту та уряду, задавали чиновникам незручні питання. Могли, наприклад, поцікавитися, якими професійними критеріями керувалися в апараті Верховної Ради Криму при підборі нового прес-секретаря для спікера Константинова.
У травні 2012 року він зганьбився, назвавши кримських татар «діаспорою»
В умовно проросійських видань журналісти не завжди були прихильниками «русского мира». Один з нинішніх лауреатів «Журналіста року» взимку 2004-2005 років ходив у помаранчевому шарфі. Він щиро підтримував обрання Віктора Ющенка президентом України, був проти затягування країни в російське «болото». Після цього журналіст, як і багато хто, критикував його політику, але факт залишається фактом: нинішній полум'яний патріот Росії ще десять років тому не здогадувався, наскільки йому дорогий президент Володимир Путін.
Микола Семена ‒ «останній з могікан» тієї кримської журналістики
Тепер виявилося, що Микола Семена ‒ «останній з могікан» тієї кримської журналістики. Решта незгодні з анексією або виїхали з Криму, або пішли з професії. Невже ті, хто залишився, швидко «перекувалися»? Ні, це не зовсім так. Тільки частина щиро підтримує Росію та ліпить фейки про Україну. В основному журналісти, що працюють у Криму на владу (інших зараз немає), діють зі страху. Вони бояться, що їх в будь-який момент викриють в нелояльності, запідозрять у роботі на «хунту» або звинуватять у підготовці матеріалів для українських ЗМІ. Їм доводиться, немов у КНДР, кожен день доводити начальству та колегам власну відданість.
Звідси всі ці пафосні передачі про Керченський міст або про президента Путіна, який «робить добре» кримчан. З цієї причини працівники місцевих ЗМІ активно цікавляться політичними скандалами в Києві, нібито «утисками» свободи слова в Євросоюзі й небажанням Заходу «знати правду» про півострів. Про те, що насправді відбувається в Криму, колишні колеги можуть лише «голосно» мовчати.
Сергій Стельмах, кримський політоглядач (ім'я та прізвище автора змінені з міркувань безпеки)
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
