З Аліє Дегерменджі ми зустрілися біля сімферопольської міської лікарні №7. Вона вийшла з відділення реанімації, в якому перебуває її чоловік Бекір: потрібно встигнути в аптеку, потім ‒ знову до відділення, а після цього ‒ на судове засідання у «справі 26 лютого», в якій один з обвинувачених ‒ її син Мустафа. «Останнім часом я не буваю вдома навіть у неділю» ‒ сумно посміхається Аліє.
Мустафу Дегерменджі затримали російські силовики в травні 2015 року ‒ за «участь у масових заворушеннях». Він є одним з фігурантів так званої «справи 26 лютого». Після двох років у СІЗО Мустафу перевели під домашній арешт.
Після затримання Мустафи Бекір Дегерменджі регулярно брав участь у різних правозахисних конференціях
«Йому не можна користуватися телефоном, соціальними мережами, спілкуватися з журналістами, давати інтерв'ю, ‒ розповідає Аліє. Йому навіть на подвір'я вийти не можна. Але ми так зраділи, що він удома, хоч і в дуже обмежених умовах. І були впевнені, що найгірше, що могло статися з нами ‒ сталося. Виявилося, що ні. Те, що чоловік й інші наші чоловіки (Асан Чапух, Кязим Аметов і Руслан Трубач ‒ КР) хотіли допомогти легендарній Веджіє Кашка ‒ це було абсолютно щире бажання. Надалі [російські силовики] все настільки перевернули, оголосивши їх вимагачами, говорячи, що у них є всі докази, аж до аудіозаписів розмов, що я вже зараз розумію ‒ ця «справа» готувалася давно. Раніше я думала, що два затримання в одній родині ‒ трагічний збіг обставин».
Після затримання Мустафи Бекір Дегерменджі регулярно брав участь у різних правозахисних конференціях ‒ і в Україні, й в інших європейських країнах. Він говорив, що звинувачення щодо його сина абсурдні, а «справа 26 лютого» має політичний характер.
«Мені здається, саме його публічні заяви на конференціях і стали основною причиною затримання, ‒ каже Аліє. ‒ Бекір і решта затриманих були просто неугодними для російської влади. Адже вони розповідали про те, що відбувається тут, у Криму».
Бекір Дегерменджі передав дочці листа, в якому пояснив, що сталося перед тим, як затримали його та інших фігурантів «справи вимагачів». Ми публікуємо текст його листа.
Аліє перебирає медичні виписки й довідки, що підтверджують погіршення стану здоров'я Бекіра Дегерменджі. У пухкій теці з документами ‒ численні скарги, спрямовані в СІЗО про те, що йому не надається необхідна медична допомога.
«Іноді я лягаю ввечері спати ‒ й мені здається, що з ранку я вже не встану. А потім настає новий день, навалюється ще більше турбот, і доводиться вставати та йти. Мені дуже важко без Бекіра. Він завжди був моєю стовідсотковою підтримкою, ми ділили з ним навпіл всі проблеми. Коли забрали нашого сина, я готова була, немов шуліка, захищати свою дитину. Коли забрали чоловіка ‒ забрали половину мене. Сподіваюся, це тимчасово», ‒ каже Аліє.
«Я не здивуюся, якщо завтра нас розстріляють прямо в залі суду»
Аліє Дегерменджі народилася вже після депортації 1944 року, але історію переселення в Узбекистан теж пережила.
Мабуть, моя особиста провина була вже в тому, що я народилася кримською татаркою
«Коли тато в 1975 році перевіз нас до Криму, ми прожили рівно п'ять років, без прописки без нічого. Потім в один день приїхали машини, повні солдатів, почали вантажити наші меблі, всіма силами намагалися витіснити нас з дому. Аж до того, що засівали наші городи пшеницею, щоб там більше нічого не росло й «відрізали» нам у будинку світло. Виходить мої батьки пережили виселення, я пережила, й зараз діти проходять через це. Чоловіка та сина виставляють якимись монстрами. Мабуть, моя особиста провина була вже в тому, що я народилася кримською татаркою.
Нещодавно розмовляла з адвокатами, питала про прогнози щодо «справи» Мустафи, а один з них мені спокійно так відповідає: «Я не здивуюся, якщо завтра нас всіх розстріляють прямо в залі суду».
