Закони про декомунізацію України, підписані президентом Петром Порошенком улітку 2015 року, передбачають не лише заборону на публічне використання радянської символіки та перейменування міст і вулиць. Важлива частина їх – відкриття для всіх охочих доступу до архівів радянських спецслужб, у тому числі – до документів ВНК-ГПУ-НКВС і МДБ-КДБ СРСР, що зараз зберігаються в архівах МВС і СБУ України. На прохання Радіо Свобода про свій досвід роботи з розсекреченими документами з архівів Служби безпеки України і про те, яким постає з них Великий терор в Україні, розповідає російський дослідник із Санкт-Петербурга Костянтин Богуславський.
– Як давно у вас виник інтерес до роботи в архівах, в тому числі, в архіві СБУ?
– У мене давній інтерес до історії, і займаюся я цим досить давно. Я відвідував і наші, російські архіви, але в них зараз не дуже просто працювати. СБУ ж відкрила архів ВНК-ГПУ-НКВС для вільного доступу, можна фотографувати все, що хочеш, отримувати практично будь-які документи, що запитуються. Такого обсягу інформації у справах НКВС, який є там, у відкритому доступі зараз, напевно, немає ніде.
– Багато людей, із якими я розмовляв про відкриття архівів СБУ, зазначали, що повинна бути проведена величезна робота для їхньої каталогізації та систематизації. Як, на ваш погляд, вона просувається? Ви заздалегідь з’ясовуєте, які саме документи вам потрібні, або можете шукати нові напрямки для ваших досліджень вже в процесі роботи в архіві?
– Заздалегідь треба зробити запит на певні типи документів, які тобі потрібні. У процесі підносять іще якісь, якщо встигають їх знайти. Каталогізація, напевно, відбувається не так швидко, як хотілося б. Я розумію, що вони зашиваються і кількість людей, які над цим працюють, а також технічні можливості не безмежні. Я бачу, що вони стараються, але це відбувається не швидко. Вони молодці, роблять важливу і важку справу.
– Чи виникають у співробітників архіву СБУ до вас якісь питання у зв’язку з тим, що ви – громадянин Росії, приїжджаєте працювати туди з Росії?
– Узгодження відбувається трохи довше, ніж якби я був громадянином Білорусі чи України, але загалом питань немає. Всі мої заявки задовольняються.
– Які документи вас перш за все цікавили під час останніх візитів до архів СБУ і що зі знайденого справило на вас найбільше враження?
– Мене найбільше цікавлять статистичні питання, тобто облік, дані щодо кількості засуджених, розстріляних. Дані щодо різних регіонів України, в основному, за 1937–38 роки. Також я запитував документи щодо роботи кримської НК (рос. ЧК – КР) в 1920–21 роках. Цих справ там не дуже багато, але це досить цікаво: розстріляні князі, княгині, генерали, матеріали надзвичайних комісій. Мені трапився список так званого Особливого відділу Чорноазморів (Чорного і Азовського морів) – він на 42 сторінках, там прізвища величезної кількості розстріляних у Криму. Серед них я знайшов прізвища персоналу санаторію № 10 Червоного Хреста в Лівадії: була розстріляна княгиня Трубецька, яка працювала сестрою милосердя, княгиня Барятинська, якій на момент розстрілу було вже 75 років. Разом із ними в Багріївському лісі страчена 53-річна Ірина Луківна Булгакова, вдова брата Михайла Булгакова, сестра милосердя.
Один із найбільш інформативних і рідкісних документів, який мені вдалося знайти, – це документальна довідка КДБ УРСР про масові репресії в Україні в 1937–38 роках, підготована восени 1964 року. Це 90-сторінковий абсолютно секретний документ. Зараз від цієї доповіді залишився тільки один примірник, який зберігається в 42-му статистичному фонді архіву СБУ. На теці навіть написано: «Видавати тільки з особистого дозволу голови КДБ УРСР». Усі копії цієї доповіді були знищені спеціальними актами. Вона залишилася в єдиному примірнику й ніколи не публікувалася.
– Ваші дослідження сфокусовані лише на 1937–38 роках?
– Радше, на роках із 1937-го по 1940-й. Я переглядав дуже багато справ, коли почали судити й розстрілювати співробітників НКВС, які проводили репресії, це, в основному, справи 1939–1940 років.
– Яким постає з цих документів сам процес переходу від перших масових репресій до репресій тих, хто їх здійснював?
– Справа в тому, що в Україні змінилося кілька наркомів внутрішніх справ. Спочатку розстріляли одного, всю його команду. Потім іншого й всю його команду. І так, загалом, усе це і відбувалося кожного разу. Спочатку був [Ізраїль Мойсейович] Леплевський, потім був [Олександр Іванович] Успенський. До речі, Успенський передбачив, що його скоро заарештують, і втік. Він залишив записку: «Прощайте, дорогі товариші, шукайте моє тіло у Дніпрі» – і нібито втопився. Насправді він утік і переховувався в різних місцях (у квітні 1939 року Успенський був заарештований, а 27 січня 1940-го розстріляний – КР). Цю справу я теж переглядав, там навіть є ця рукописна записка – її можна спокійно отримати, вам її видадуть, її можна побачити і помацати своїми руками.
– У чому, на ваш погляд, основні відмінності між тим, як здійснювався Великий терор в Росії і Україні?
– Кардинальна різниця, звісно, в національному складі. В Україні першими за кількістю розстріляних були українці, не тому, що розстрілювали спеціально їх, просто їх було найбільше. Другими йшли поляки й німці. Якщо брати соціальні групи, то більшість розстріляних – це куркулі й так звані «колишні люди», наприклад, колишні поміщики.
– Ви опублікували пронизливий лист одного з ув’язнених Лук’янівської в’язниці Сталіну. Чи багато таких листів ви знайшли в архівах СБУ?
– Так, дуже багато. Практично всі заарештовані писали листи Сталіну, Калініну й говорили: «Як же так? Чому з нами так вчинили? Ми весь час були за партію, а тут таке». Вони, як правило, не здогадувалися, що їхня рідна партія все це з ними і зробила. Вони думали, що це якісь вороги народу, що засіли в НКВС.
– Чи намагалися ви протягнути якісь ниточки від архівних документів до сьогоднішнього дня, знайти когось із родичів репресованих, про яких ви дізналися в архіві?
– Ні, не намагався. Їх забагато. Це списки на тисячі людей. Хоча недавно я опублікував документ кримської НК, і його прочитав родич одного з розстріляних. Він попросив у мене кілька сторінок цього списку і там, дійсно, знайшов свого прадідуся.
– Це був той же список, у якому ви побачили ім’я княгині Барятинської?
– Так. Він знав, що його родичів розстріляли разом із цією княгинею.
– Багато документів зберігаються в регіональних архівах СБУ. Чи намагалися ви працювати з ними?
– Зазвичай київський архів запитує ці справи у регіональних відділень, тому що в деяких із них навіть немає читальних залів. Вони їх надсилають до Києва. Я так отримав документи з харківського архіву.
– Ви намагалися аналогічним чином працювати з документами, які зберігаються в архівах Федеральної служби безпеки Росії?
– Так, але для цього бажано бути родичем людини, інформацію про яку ти намагаєшся дізнатися. Інакше отримати інформацію набагато складніше. У Києві відкрито практично все, крім того, що було засекречене вже в часи Януковича. Вони відкрили весь архів НКВС, але були якісь документи, які в сучасні українські часи були ще раз засекречені. Для того, щоб розсекретити й ці документи, вони періодично збирають спеціальні комісії.
– Напевно, йдеться про документи пізнішої епохи, наприклад, про 50–60-і роки?
– Ні, в архіві мені сказали, що це стосувалося і деяких документів 37–38 років.
– Чи вивчали ви документи, в яких є цікаві історії не жертв терору, а їхніх катів?
– Так, там багато документів про виконавців розстрілів. Наприклад, про таку людину, як Артем Петрович Зелений. Про нього відомо небагато: він був комендантом Харківського УНКВС і водночас основним виконавцем вироків. Я бачив своїми очима й гортав 15 томів, в яких самі лише акти про розстріли, підписані цим Артемом Петровичем Зеленим. Це 15 товстих томів, у яких немає нічого, крім цих актів розміром у чверть листочка паперу. «Такий-то розстріляний, комендант харківського УНКВС Зелений», і його підпис.
Ним було підписано понад шість тисяч таких актів, тобто він з 1937 по 1938 рік сам розстріляв понад шість тисяч осіб. 1942 року він загинув на фронті. Я думаю, що на пострадянському просторі, якщо брати підтверджені документально дані, він особисто здійснив найбільше розстрілів. Називалися прізвища [Василя Михайловича] Блохіна, [Петра Івановича] Магго, цифри чи то 10, чи то 20 тисяч розстріляних, але ці цифри радше гіпотетичні, ніхто не знає точно. Відомо, що багато, але ніхто з істориків не знає точно, скільки людей розстріляв Василь Блохін, головний виконавець у Москві. У випадку з Зеленим це можна підтвердити цифрами. У нього нарахували понад 6200 розстрілів.
– Що вас найбільше вражало, коли ви гортали ці справи, ці томи зі списками розстріляних? Холодна систематичність? Масштаб?
– Обсяги, звісно, вражають. Але при цьому виникає запитання: а навіщо все це було потрібно? Я читав величезну кількість матеріалів допитів, де люди зізнаються в якихось неймовірно жахливих злочинах, які просто неможливо було зробити. Кожен день арештовувалися якісь «члени бойових груп», які повинні були підривати бензоколонки, палити колгоспи. Починаєш розуміти, що це був просто якийсь театр абсурду. Не розумієш, чи вірили вони самі в те, що писали.
– Зараз ви це розумієте? Чи стало для вас ясніше, навіщо взагалі знадобився Великий терор?
– Сталін, із його погляду, хотів убезпечити країну, знищивши в ній внутрішню контрреволюцію. Хто були ці внутрішні контрреволюціонери? В основному, колишні куркулі, поміщики, жандарми. Вони всі перебували на обліку в НКВС, і за наказом № 00447 їх вирішили знищити, а разом з ними – ще й кримінальників. Потім почалися «національні операції», коли масово арештовували представників тієї чи іншої національності та походження, в основному, з ворожих країн, які оточували СРСР. Це Польща, Японія, Румунія і до того ж, звісно, Німеччина, яка хоч і не межувала з СРСР, але там при владі були нацисти.
Спочатку було заплановано певну кількість, але коли людей стали викликати на допити й катувати, коли одна людина стала здавати п’ятьох, а ті п’ятеро – ще 20 людей, усе це стало розростатися. В якийсь момент, як мені здається, влада навіть втратила контроль над цим. Звісно, з десяти осіб дев'ять не витримували тортур, обмовляли своїх знайомих, тих брали, долучали до цих міфічних організацій з ворожих країн, так само катували, і в підсумку все це розрослося до таких жахливих масштабів.
– Чи можете ви порівняти, як зберігають пам’ять про жертви Великого терору в Росії і в Україні? Чи багато таких же дослідників, як ви, працюють із цими документами? Чи цікава суспільству ця тема, чи багато публікацій про репресії?
– Публікацій (в Україні – КР) набагато більше, ніж у Росії. Тут працює над цим набагато більше дослідників, і працюють дуже щільно. При цьому треба розуміти, що у них все-таки є для цього благодатний ґрунт. Ти записався в архів, прийшов, знайшов усе, що тобі треба. Ти не чекаєш роками якусь одну виписку. Просто приходиш, як у бібліотеку, і шукаєш те, що тобі потрібно. А справ там – мільйон. І, звісно, все це виливається в дуже велику кількість праць, які видаються.
За період Великого терору на території України, за оцінками істориків, було засуджено майже 200 тисяч людей. Точне число розстріляних невідоме – за приблизними оцінками, «найвища міра покарання» застосовувалася у двох третинах випадків. Багато заарештованих загинули в засланні і таборах. Загалом, за різними оцінками, протягом 1937–38 років в СРСР були заарештовані й засуджені до розстрілу від 700 тисяч до півтора мільйона людей.
