У Росії неймовірно мало людей здатні вийти за рамки звичного інформаційного поля. Іноді виникає відчуття, що тебе оточують ходячі мерці, керовані інстинктами. Зомбіленд. Всесвіт кремлівської пропаганди. Уособлення картини з трьома мавпами: глухий, сліпий і німий. У бараку з суворими умовами утримання я переконався в цьому остаточно. Побачив силу рабського мислення.
У кімнаті внутрішнього розпорядку був телевізор, який співробітники адміністрації вмикали винятково в певний час. З нього, звісно, звучала пропаганда. Кисельовщина. Соловйовщина. ОРТ. НТВ. Завжди одне й те саме: «укропи», «фашисти», «хунта», «Європа розвалюється на частини», «герої ополчення», «ІДІЛ» та інша маячня.
Одне з таких включень заповнили сенсаційні заяви про те, що в період опалювального сезону Україні вимкнуть постачання газу. Я був у шоці. Вимкнуть. Газ. В опалювальний сезон. За вікном було -45 за Цельсієм. Снігу стільки, що можна було заживо поховати Титанік.
У телевізійній кімнаті зібрався весь загін ‒ майже сто людей. Вони жадібно слухали зомбоящик. Я завжди сидів попереду ‒ там можна було сховатися й ліпити карти для азартних ігор. Так ось у той момент я повернувся... Свідки Єгови? Сеанси Кашпіровського? Дурниці! Російські ЗМІ ‒ ось це справжнє пекло.
Кожен, по ідеї, мав би ненавидіти Путіна й весь його проклятий режим, але ж ні...
Вся ця сотня складалася з постраждалих від російського режиму людей: хтось отримав термін ні за що, а хтось отримав його надмірно суворим. Усі платили гігантську ціну. Вони віддавали своє життя, кожного дня перебуваючи в умовах тортур. Кожен, по ідеї, мав би ненавидіти Путіна й весь його проклятий режим, але ж ні...
Більшість сиділи з відкритими ротами, в їхніх очах горіло полум'я ‒ вони пишалися своєю країною й зловтішалися над горем інших. Вони були раді тому, що в холодну зиму українські жінки й діти залишаться без тепла. Що мерзнутимуть і помиратимуть люди похилого віку, поки в Республіці Комі цей газ роками просто-напросто горить ‒ його так багато, що нікому навіть не цікаво його гасити. Вони самі мені про це розповідали й сміялися! Пропаганда тримала в узді очманілих, обдурених солдатів. Ходячих мерців, чия філософія була до смішного проста: добре все те, що робить нам добре, а якщо хтось через це страждає, плаче, помирає ‒ плювати, адже нам від того добре.
...Але були серед цього стада й винятки. В очах деяких читалася ненависть. Обурення. Вони не показували своїх почуттів. Але, як то кажуть, «рибалка рибалку бачить здалеку». Чеченці й грузини поділяли мої почуття. Вони пройшли такий же шлях, такі ж випробування. Їхні народи відчули опіку «старшого брата», кров на губах і сльози на щоках. І головне ‒ вони знали правду. Ту гірку правду, яку розум росіянина відмовляється сприймати: що весь народ, вся історія ‒ це вбивства, пограбування, насильство, окупація й геноцид усіх інших. Отруйна змія, що поїдає все навколо, а потім ‒ і власний хвіст.
Усе таки, той, хто знав, куди й на що дивитися, міг легко розгледіти всі ці почуття обурення й ненависті, навіть незважаючи на те, що більшість із цієї масті носили на собі маски. Очі видавали. Саме тому федеральна служба безпеки «Великої держави» не давала спуску нікому з них, ганяла всіма найжорсткішими етапами й холодними регіонами «неосяжної», щоб позбутися тих, хто був загрозою «непорушним духовним скріпам».
Кожен із нас перебував у центрі «мордора», й імовірність того, що орки когось відпустять, була незначною
День за днем нас перевіряли на міцність. Такий собі іспит на ватостійкість. Той, хто був проти самого буття Росії, перебував у ворожому оточенні, шанси вижити в нього були мінімальними. Кожен із нас перебував у центрі «мордора», й імовірність того, що орки когось відпустять, була незначною. Це був кінець. Справді. Я весь час повторював, що коли почнеться повномасштабна війна, нас виведуть на вулицю й розстріляють. Але при всій очевидній агресії серед нас були й звичайні люди. В очах у них був пил атомної зими запущених у їхню голову ядерних ракет.
Ми були левами, оточеними гієнами. Більшість співкамерників були здоровими й порядними хлопцями, поки справа не доходила до політики. Отримавши чергову дозу з телеекранів, вони спрямовувалися до жертви. У моїх правилах було не розмовляти на тему Криму та України взагалі, адже я знав, що все, що відбувається ‒ це провокація. Спроба зрозуміти, що я думаю насправді, кого я підтримую, на чиїй я стороні, наскільки я небезпечний. Я знав, що все, що вони говорять, ‒ це брехня й абсурд. Я витримував натиск. Але для багатьох дикий наклеп на їхню країну й націю був дуже болючим, вони не витримували ‒ і тоді, відчуваючи кров, накидалися шакали...
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Всі блоги Геннадія Афанасьєва читайте тут
