Щоб визнати Голодомор геноцидом, світ має зрозуміти намір Кремля

Ірина Штогрін, Оксана Орсач

Що заважає світові визнати Голодомор 1932–33 років геноцидом українців? На що опираються ті країни, чиї парламенти це зробили? Про це Радіо Свобода розпитало провідних правників у галузі міжнародного права і юристів.

Володимир Точиловський, обвинувач і керівник слідчої групи Міжнародного кримінального трибуналу у справах колишньої Югославії (1994–2010), співкоординатор Асоціації адвокатів Міжнародного кримінального суду по Східній Європі:

– Лемкін (Рафаель Лемкін – КР), автор терміну «геноцид», вважав, що голод, що забрав життя мільйонів українців на початку 30-х, був третім із чотирьох кроків руйнування української нації радянською владою. На його думку, перший удар було завдано по національній інтелігенції («мозку» нації), другий – по церкві («душі»), третій – по незалежному селянству, а четвертий полягав у фрагментації нації.

Щоб сказати, що Голодомор був геноцидом, а не, скажімо, злочином проти людства, необхідно встановити, що у винних був спеціальний намір «знищити, повністю або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку».

Коли мова йде про знищення частини національної групи, то необхідно встановити, що метою була досить важлива частина нації, знищення якої негативно позначилося б на всій нації. При цьому до уваги можуть братися не тільки кількісні, а і якісні характеристики знищеної частини групи.

Апеляційна палата Міжнародного кримінального трибуналу у справах колишньої Югославії зазначила, що істотною може бути конкретна частина групи, що є символом усієї групи або має істотне значення для її виживання.

Саме до такої частини української нації належали її фермери (незалежне селянство). За словами Лемкіна, вони були «хранителями традицій, фольклору і музики, національної мови та літератури, національного духу України».

Дійсно, реалізація цілей геноциду можлива не тільки як безпосередньо фізичне знищення (вбивство), але і як навмисне створення для групи «таких життєвих умов, які розраховані на її повне або часткове фізичне знищення».

Що стосується цитат з виступів партійних діячів того часу, документів державних органів, у яких мова йде про знищення «націоналізму», то треба чітко розуміти, який зміст вони вкладали у цей термін.

Stanford Encyclopedia of Philosophy визначає термін «націоналізм» як такий, що «зазвичай використовується для опису двох явищ: ставлення до членів нації, коли вони піклуються про свою національну ідентичність; і дії, в яких беруть участь члени нації, прагнучи досягти (або підтримати) самовизначення». Тобто, докази умисного часткового знищення однієї з основ української нації, мільйонів незалежних українських селян – хранителів традицій, національної мови та національного духу України, можуть свідчити про намір скоїти злочин геноциду.

Говорячи про геноцид вірмен, професор Шабас (Вільям Шабас – КР) зазначив, що сьогодні це питання є радше теоретичним, оскільки підозрюваних серед живих вже немає. Те ж можна сказати і про Україну. Цим ситуації в Руанді й колишній Югославії відрізняються від подій у Вірменії та Україні.

Володимир Буткевич, суддя Європейського суду з прав людини:

– Все вирішили зіпхнути на Конвенцію про запобігання злочину геноциду, а до відповідної Європейської конвенції (Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод) навіть застереження, до кого вона застосовуватиметься, ніхто не зробив. Україні не заважали внести такі правки, але нікого із влади тоді це не цікавило. Їхні дії зводилися лише до засудження Голодомору на словах. Проблему просто підійняли і проговорили, а от її вирішення поклали на прийдешні покоління, що є повною безвідповідальністю.

Історики зробили все, що могли, а юристи – ні, тому що навіть не проаналізували тогочасне законодавство, коли ще не було Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, і не дали правову оцінку подіям Голодомору, виходячи із законодавства, що малося на той час.

Врешті-решт, можна було звернутися до інших законів і документів. Юристи прописували прогресивні норми, але самі їх не виконували.

В ООН африканські та деякі азійські лідери не сприймають проблему Голодомору так серйозно, як ми, адже у них голод досить поширений, і вони не можуть уявити, що події 32–33 років були викликані державою.

А коли ухвалювалась Конвенція, радянська делегація дуже хитро намагалася уникнути питання «етносу», «окремих народів», тому що розуміли, що те ж саме робили з кримськими татарами, чеченцями…

Не має значення, чи живий той, чиї накази спричинили геноцид. Цю проблему не можна зводити до індивідуального злочину. Коли я займався розслідуванням подій на Майдані, то говорив слідчим, що вони неправильним шляхом ідуть, адже розслідують ці події як елементарний кримінальний злочин. А тут йдеться про злочини проти людяності.

Тож, якщо ми підійняли проблему, то її треба вирішити, щоб світова спільнота нарешті визнала те, що Голодомор є геноцидом. А наше завдання – довести їм це, щоб ніхто більше не вдавався до такої вбивчої політики щодо народу.

• Радіо Свобода

Радіо Свобода віднайшло у фондах Центрального державного кінофотофоноархіву України імені Пшеничного фотосвідчення Голодомору 1932-33 років.

Антон Кориневич, доцент кафедри міжнародного права Інституту міжнародних відносин КНУ імені Шевченка:

–Тут ключова ознака – це, звичайно, те положення, яке міститься у Конвенції про запобігання злочину геноциду 1948 року. Воно згодом «перекочувало» у всі сучасні міжнародні правові акти, наприклад, у статути міжнародних кримінальних трибуналів ad hoc по Руанді і Югославії, у Римський статут Міжнародного кримінального суду.

А саме, що геноцид – це злочин, що вчиняється зі спеціальним наміром знищити одну із чотирьох захищених категорій осіб: національну, расову, етнічну та релігійну. І, відповідно, події 1932–1933 років в Україні – Голодомор – ми можемо кваліфікувати як акт геноциду проти українців, окремої національно захищеної групи. Він вчинявся зі спеціальним умислом знищити їх, або, так скажімо, їхній опір тогочасній тоталітарній радянській системі.

Все-таки мені здається, що юристи-міжнародники повинні стояти на тому визначенні геноциду, яке є, тому що воно є єдиним і універсальним на сьогодні.

Але, коли ми говоримо про депортацію, можемо вважати, що такі дії можуть бути частиною злочину геноциду, оскільки вони підпадають під цю кваліфікацію як такі, що направлені на погіршення життєвих умов конкретної захищеної групи, що призводить до її повного або часткового знищення. Тому, в принципі, під цю широку категорію можна підводити будь-які дії тогочасної тоталітарної радянської влади. І знищення активних верств населення теж.

Олександр Євсєєв, експерт аналітичного центру «Український інститут майбутнього»:

– Крім визначень Конвенції, існує чимала база, яка напрацьована як мінімум двома міжнародними трибуналами: щодо Югославії і Руанди. Тож у випадку оцінки як українських подій на Донбасі, так і подій 1932–1933 років, пов’язаних з Голодомором, будуть оцінюватись не лише ознаки геноциду, зазначені у Конвенції 1948 року, а й, перш за все, конкретні прецеденти, які фактично зараз на чільному місці і завжди використовуються, коли певний трибунал чи певна держава хоче визначити, чи був геноцид, чи йдеться про якісь масові вбивства.

Безперечно, винищення еліти, науковців та митців має стосунок до геноциду. У практиці Міжнародного трибуналу щодо Руанди, коли племена хуту винищували тутсі, в першу чергу переслідували і вбивали саме інтелігенцію народності тутсі. Тому Міжнародний трибунал щодо Руанди в ряді своїх рішень зробив спеціальний акцент саме на тому, що винищення інтелігенції є однією із ознак геноциду, навіть якщо не йдеться про спробу винищити всю націю до єдиної людини.

Якщо говорити про штучне звуження вжитку української мови, то, в першу чергу, треба розмежовувати придушення, винищення культури й нації та просто спроби русифікації. А щодо насильних переселень українців з країни і подальше заселення територій росіянами, якщо це колись буде доведено, то, найімовірніше, це оцінюватиметься не як геноцид, а як інший міжнародний злочин – насильницьке переміщення населення.

Володимир Василенко, суддя Міжнародного кримінального трибуналу в справах колишньої Югославії, автор правової оцінки Голодомору 1932–33 року як геноциду:

– Сьогодні відбувається знецінення і профанація терміну «геноцид». Підвищення тарифів називають «геноцидом», інфляція – теж «геноцид». Це дилетантські оцінки, які не базуються на юридичному знанні. Тож люди, які вживають цей термін у схожих контекстах, видають свої бажання за реальність, не знаючи про те, яка дійсна кваліфікація цього злочину і які він має ознаки.

Навіть не всі юристи розуміють, що записано в статті 2 Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. Йдеться про знищення етнічної, расової, релігійної та національної групи, до того ж мета – знищити одну з груп як таку. Знищення одного члена групи, сотні чи мільйона без мети знищити всю групу геноцидом не є. Тут важливий намір. Знищення кількох осіб, що належать до певної групи, – це вбивство, сотень або тисяч – масове вбивство, англійською мовою extermination.

Також йдеться тільки про ці чотири групи, тому що вони є основоположною структурною одиницею людства. Тож знищення повністю чи частково однієї з цих груп становить загрозу для всього людства.

Якщо говорити про знищення еліти, то тлумачення геноциду у вироках Міжнародного кримінального трибуналу щодо Югославії виходить з того, що знищення частини інтелігенції, яка становить питому частину провідної верстви нації, теж можна трактувати як геноцид. Але, знов-таки, треба довести намір знищити групу як таку.

Якщо говорити про вимушені переселення, то після статті 2 Конвенції про запобігання злочину геноциду чітко зазначається, яким чином відбувається знищення. Наприклад, вбивство членів певної групи, заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи, а також навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її. Якщо буде доведено, що ці депортації були здійснені з наміром знищити групу як таку, то їх теж можна буде кваліфікувати як геноцид.

Але в Конвенції не йдеться про знищення когось за культурною, соціальною чи політичною ознакою. Якщо знищують соціальну групу, наприклад, робітників, селян, це не є геноцидом. Залежно від обставин, це може бути або масове вбивство, або переслідування за мовною чи релігійною ознакою, що теж є міжнародним злочином.

В Україні першим правовим актом, що в загальній формі кваліфікував Голодомор як акт геноциду, був Закон України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», ухвалений Верховною Радою України 28 листопада 2006 року. Закон став політико-правовим підґрунтям для проведення офіційного розслідування обставин та наслідків вчинення в Україні геноцидного вбивства мільйонів українців штучно організованим голодом.

Розслідування розпочалось у травні 2009 року, коли Служба безпеки України порушила кримінальну справу № 475 за фактом вчинення геноциду в Україні в 1932–1933 роках за ознакою злочину, передбаченого ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України. Йому передували ретельний аналіз багаторічних досліджень українських істориків, вивчення введених ними в науковий обіг численних документів радянських архівів та систематизація нових архівних документів, пошук свідків. Теоретичним і методологічним підґрунтям розслідування став творчий доробок українських правників.

ПІд час розслідування кримінальної справи, яку склали 330 томів, слідчими СБУ було допитано 1890 свідків, долучено 5000 архівних документів, встановлено 857 місць масових поховань жертв Голодомору, проведено 24 судові експертизи, зокрема, такі, як історико-правова, демографічна, медична, психологічна, а також використані інші матеріали, зокрема, і звіти та повідомлення акредитованих на території СРСР іноземних дипломатичних і консульських установ за 1932–1935 роки.

У результаті розслідування було документально встановлено головних найактивніших суб’єктів злочину і ухвалено процесуальне рішення про порушення кримінальної справи відносно Сталіна, Молотова, Кагановича, Постишева, Косіора, Чубаря, Хатаєвича за фактом організації вчинення геноциду в Україні в 1932–1933 роках, за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України.

Після цього 31 грудня 2009 року об’єднану кримінальну справу № 475, згідно з вимогами кримінально-процесуального законодавства України і за погодженням з Генпрокуратурою України, було направлено на розгляд Апеляційного суду Києва. Вивчивши її матеріали, Апеляційний суд відзначив: «У практиці вітчизняного кримінального судочинства вказана кримінальна справа є абсолютно унікальною, такою, яка має особливу процесуальну специфіку».

Апеляційний суд не мав процесуальної можливості сформулювати обвинувальний висновок та оголосити вирок особам, звинуваченим Головним слідчим управлінням СБУ у скоєнні злочину геноциду, оскільки кримінально-процесуальне законодавство України не передбачає покарання померлих. Відповідно до пункту 8 ч. 1 ст. 6 чинного на той час Кримінально-процесуального кодексу України, Апеляційний суд закрив провадження у справі не за обставинами, що є підставою для реабілітації, а лише з огляду на смерть осіб, відносно яких були висунуті звинувачення.

Довідка:

Голодомор 1932–1933 років в Україні на парламентському рівні визнали геноцидом Грузія, Еквадор, Естонія, Колумбія, Латвія, Литва, Мексика, Парагвай, Перу, Польща, Угорщина. Також – на парламентському та регіональному рівні – у Австралії, Канаді та Португалії. На регіональному (муніципальному) рівні відповідні рішення також ухвалили в Аргентині, Бразилії, Великій Британії, Іспанії, Італії та США.

Росія заперечує факт Голодомору як організованого Сталіним убивства українських хліборобів голодом.