В «українській житниці», як зазвичай називають південні степові регіони України, запеклий спротив політиці примусової колективізації більшовиків у 20-30-і роки минулого століття чинили, зокрема, німецькі колоністи.
(Перша частина)
Понад 4 тисячі масових протестів в УРСР проти колективізації упродовж 1930 року, близько 900 – за перші сім місяців 1932-го, що дорівнює майже половині з усієї загальної кількості виступів проти влади за той період часу. Таку статистику, спираючись на дані колишнього Головного політичного управління при НКВС, наводять дослідники Голодомору. За сухими цифрами ховаються трагічні історії спротиву людей і цілих населених пунктів, зокрема і німецьких поселенців, які жили невеликими колоніями на Одещині.
Мангейм
У липні 1919-го у німецькій колонії Мангейм, яка нині є селом Кам’янка Біляївського району на Одещині, спалахнуло селянське повстання. Воно стрімко поширилося по кількох повітах тодішньої Одеської губернії (губернська територіальна система діяла до 1925 року – ред.) і тривало аж до середини серпня.
Безпосереднім приводом для нього стала мобілізація селян у віці від 19 до 28 років. Утім, незадоволення серед фермерів Мангейма жевріло давно. Хазяйновитих німців, які на південних землях оселилися ще на початку ХІX століття, отримавши тоді по кілька десятків десятин землі у довічне користування, свободу віросповідання, звільнення від більшості податків та рекрутського набору, обурювала більшовицька політика «військового комунізму».
Із запровадженням продрозкладки селяни мали здавати радянській державі весь хліб, собі залишаючи малу дещицю (згодом продрозкладка поширилася взагалі на всю сільгосппродукцію і на півдні України діяла аж до липня 1923 р. – ред.).
Колоністи проявили цілком природній гнів. Як це так – те, що зароблено тяжкою працею, нахабно забирають?!Артем Просянюк
«Колоністи проявили цілком природній гнів. Як це так – те, що зароблено тяжкою працею, нахабно забирають?!» – пояснює краєзнавець, учитель історії Роздільнянської середньої школи Артем Просянюк.
Тож у Мангеймі влітку 1919-го бунтівники взялися до зброї і перебили загін червоноармійців.
Про німецьких колоністів Просянюк дізнався, ще коли викладав у сільській школі Кучургана (село є головним прикордонним пунктом між Україною і Молдовою на ділянці сепаратистського регіону Придністров’я – ред.). Зокрема, історик з’ясував, що у 1932 році Кучурган (тоді колонію Страсбург) за опір примусовій колективізації влада внесла на так звану «чорну дошку».
Люстдорф
В іншій німецькій колонії – Люстдорфі – повстанці захопили одного з організаторів Червоної гвардії в Одесі Павла Мізікевича, якого за кілька місяців до того призначили комендантом міста. Його катували і ще живим кинули в яму з негашеним вапном. Про це пише у книжці «Одесса в смутное время» (рос., 2004 р.) кандидат історичних наук, доцент кафедри нової та новітньої історії Одеського національного університету імені Мечникова Ігор Шкляєв.
Історик зазначає, що разом з німецькими фермерами влітку 1919 року повстали українці, росіяни, молдовани. Так, у колонії Страсбург до антирадянського виступу приєднався колишній командир червоноармійського загону Кожемячко. На думку Шкляєва, це повстання мало саме загальноселянський, а не етнічний характер.
Розстрілювати кожного п’ятого з колоній, де чинитимуть опір частинам Червоної арміївійськовий комісар Одеси Недашковський
На придушення повстання більшовики кинули «робітничі дружини», загони міліції та курсантів. «Розстрілювати кожного п’ятого з колоній, де чинитимуть опір частинам Червоної армії», – наказав військовий комісар Одеси Недашковський.
Гросс-Лібенталь
«Дії повстанців створили пряму загрозу радянській владі на півдні України»збірка «Голодний хліб»
Проте вже у червні 1920 року в епіцентрі нових виступів проти влади опинилася німецька колонія Гросс-Лібенталь (сучасне селище Великодолинське неподалік Одеси – ред.). Чисельність повстанців сягнула 10 тисяч, вважають історики-укладачі збірки «Голодний хліб (голод 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947 рр. у контексті історії репресій)». «Дії повстанців створили пряму загрозу радянській владі на півдні України», – мовиться у книжці.
Це був час так званого «першого радянського голоду», котрий за своїм масштабом перевершив усі відомі на той час голодні періоди. На думку істориків, голод 1921–1923 років спричинила низка соціально-економічних, політичних і кліматичних чинників: Перша світова війна, громадянська війна та повоєнна розруха, кількарічні посуха, неврожай і сувора реквізиційна політика хлібозаготівель більшовиків.
Одеса
Наприкінці 1921 року в Одеській губернії повністю голодуючими було оголошено Одеський, Тираспільський, Вознесенський повіти. Їхні виснажені мешканці вирушили до Одеси.
Про сотні випадків голодної смерті протягом лише одного тижня у грудні 1921-го, понад 30 випадків людожерства і торгівлі людським м’ясом, які було зафіксовано в Одесі в 1921-1922 роках, ішлося в доповіді професора психіатрії Лева Айхенвальда «До казуїстики людожерства».
На засіданні Одеської комісії для боротьби з наслідками голоду він визнав, що «наукові тлумачення людожерства (антропофагія, некрофагія, канібалізм) безсилі вичерпно і несуперечливо пояснити це жахливе явище мутації людської психіки та соціальної деградації».
«У 1924–1925 роках чисельність населення Одеси складала 200 тисяч осіб, тобто зменшилася втричі в порівнянні з дореволюційним переписом»Олександр Бабич
«Одесі від голоду дісталося всі три рази: у двадцятих, тридцятих, сорокових. У 1924–1925 роках чисельність населення міста складала 200 тисяч осіб, тобто зменшилася втричі в порівнянні з дореволюційним переписом», – розповідає одеський історик, краєзнавець Олександр Бабич.
Однак один із найжахливіших злочинів більшовицької влади проти українців був попереду – до Голодомору тридцятих залишалося кілька років…
(Далі буде)
