Вибухи й пожежі на складах боєприпасів у Сватовому, Балаклеї, біля Маріуполя, в Калинівці змусили замислитися, сподіватимемося, не тільки суспільство, а і владу. Адже тільки в Балаклеї втрачено 90 тисяч тонн боєприпасів (за даними народного депутата, радника міністра внутрішніх справ Антона Геращенка) на величезну суму грошей. А в Калинівці втрати становлять 2 мільярди доларів США (це більше, ніж транш МВФ Україні). А найстрашніше те, що, за словами того ж таки Антона Геращенка, в Україні ніяких боєприпасів не виробляють – ані снарядів, ані ракет, мін, авіабомб, набоїв для стрілецької зброї. Сподіваються виключно на давні радянські запаси, що лишилися Українській державі 1991 року.
Варто згадати, що за часів УНР, коли основні індустріальні центри контролювалися на українській території білими та червоними російськими військами, українська армія страшенно потерпала від браку боєприпасів. Тоді також намагалися купувати потрібне за кордоном. Зокрема, велика партія зброї і боєзапасу, за яку УНР уже сплатила грубі гроші, зберігалася в Румунії. Керівник української військової місії в цій країні генерал артилерії Дельвіг (до речі, з роду того самого Дельвіга, приятеля Пушкіна; Симон Петлюра, зустрічаючись із підлеглим, полюбляв цитувати вірші, присвячені предку генерала) докладав величезних зусиль, щоб таке потрібне армії УНР військове майно потрапило в Україну. Та проросійські кола Антанти все заблоковували…
І нині за певних обставин знамените гасло: «Захід нам допоможе!» може знову не спрацювати. У справі забезпечення війська боєприпасами можна розраховувати тільки на самих себе.
Знамените гасло: «Захід нам допоможе!» може знову не спрацювати. У справі забезпечення війська боєприпасами можна розраховувати тільки на самих себе
А тим часом уже понад три роки індустріально потужна нинішня Україна не має жодного заводу з виробництва стрілецьких набоїв. Єдиний такий завод захоплено Росією в Луганську. За цей час верховним головнокомандувачем геть нічого не зроблено, щоб створити нове аналогічне підприємство десь у глибині національної території.
Автор рік тому бачив радісне газетне повідомлення про нібито домовленості з Туреччиною про виготовлення там стрілецьких набоїв для України. А якщо в Туреччині почнеться черговий раунд потепління відносин із Росією, внаслідок чого Україні перекриють «кисень»? Чому за час війни керівництво країни нічого не зробило для того, щоб не зважати на дипломатичну «погоду» і забезпечити оборону України боєприпасами? Адже без цього воювати неможливо, можливо тільки капітулювати…
Схоже, начальство збирається прожити за рахунок радянських запасів. Але ж під Іловайском, за даними депутата Антона Геращенка, з кожних 10 снарядів, що вистрілювалися з українських гармат, 3 не спрацьовували. А деякі види набоїв привозять на фронт українським солдатам незрідка просто іржавими…
Досвід і варіанти
Відома екс-нардепка Інна Богословська інколи прорікає дуже влучні й точні визначення. Зокрема, нещодавно вона сказала: «Там, де панує комерційне мислення, там не буде державних підходів». Справді, якщо влада «по-бізнесючому» вважає, що з усіма і завжди можна домовитися («договірняк»), а питання лише в ціні, що всі проблеми можна «перетерти», тоді нічого робити не треба. Але якщо вона таки ж збирається збройно захищати Україну від підступного чекіста Путіна, тоді слід негайно діяти, бо часу згаяно забагато.
Українські артилерійські склади горять і вибухають аж ніяк не випадково
Насамперед, шаленими темпами необхідно створювати вітчизняну промисловість боєприпасів. Однією з причин того, що СРСР під час Другої світової війни встояв, була наявність структури під назвою Наркомат боєприпасів, яка відповідала за виробництво всієї номенклатури снарядів, мін, бомб, торпед, патронів і так далі. На заключному етапі війни Червона армія буквально деморалізувала Вермахт величезною кількістю металу, що падав на голови його солдатів. Під час наступальних операцій радянські гармати стояли на позиціях незрідка на відстані 1 (одного) метра одна від одної, створюючи фантастичну щільність вогню.
Звісно, величезну роль зіграла поставка пороху і вибухівки союзниками, проте все перетворювалося в «остаточний продукт» на заводах міністерства…
Сьогодні на сході України бойові дії часто-густо відбуваються безконтактно, у вигляді артилерійських дуелей між батареями. А це вимагає великої кількості боєзапасів. Це чудово розуміють у Москві, тому українські артилерійські склади горять і вибухають аж ніяк не випадково. А в деяких українських (?) ЗМІ постійно з’являються розповіді про «дурнуватого сержанта Петренка», який необережно кинув недопалок. Або про інтендантів, що, організувавши пожежу, хотіли приховати сліди своїх крадіжок. Надто вже все це відбувається регулярно і системно. Необхідно зрештою оптимізувати роботу «Укроборонпрому» і зв’язати його діяльність з діяльністю Генерального штабу. Поки що вони діють надто автономно один від одного…
У перспективі тривалої війни
Виробництво не виключає належного зберігання тих запасів, що вже є. Добре вже те, що, здається, у вищому військовому керівництві розібралися, хто за що відповідає. Але склади «повісили» на Генеральний штаб, хоча в багатьох державах, де розмежовано обов’язки Генштабу і Міністерства оборони, саме друге має опікуватися забезпеченням армії всім необхідним, у тому числі охороною її майна і боєприпасів. А Генштаб повинен зосередитися виключно на війні.
Коли сьогодні, після вибухів у Калинівці всі блискавки летять у начальника Генштабу генерала Віктора Муженка, постає питання щодо відповідальності міністра оборони генерала Степана Полторака. Вимагають відставки Муженка. Але кого отримає Україна внаслідок кадрових змін? Полководця, стратега чи ще одну особисту віддану верховному головнокомандувачу людину?
Досить згадати попередні призначення. Важно сказати, чому міністром оборони став генерал Полторак, з його тривалою службою в системі МВС. Невже не знайшлося генерала з досвідом армійської служби і з армійським, а не поліцейськими мисленням!
Катастрофи на складах показали, що проблеми пов’язані не лише з армією, а стосуються загальної ситуації в країні, яка у реально воєнний час живе в режимі мирного буття
Зрештою, катастрофи на складах показали, що тут проблеми пов’язані не лише з армією, а стосуються загальної ситуації в країні, яка у реально воєнний час живе в режимі мирного буття. Навряд чи ворог міг би організувати диверсії на таку глибину без допомоги своєї агентури всередині України.
А ця агентура перебуває тут в умовах майже санаторних. Українські суди масово відпускають мало не з квітами і почесною вартою сепаратистів, бойовиків, тих, хто зі зброєю в руках уже воював проти України. Середовище «сепарів» унаслідок цього дедалі більше зміцнюється і нахабніє, становлячи внутрішній потужний ресурс зовнішнього ворога.
Війна вимагає іншої, ніж у мирний період, схеми судочинства, мають працювати військові суди, беручи до розгляду всі справи, що стосуються національної безпеки і оборони, діяльності шпигунів, диверсантів, провокаторів тощо. Інакше країна захлинатиметься в результатах безперешкодної і безкарної їхньої активності. Існує досвід демократичних країн Заходу (США, Великої Британії) під час останньої (дай Боже, щоб справді останньої!) світової війни, коли агентурі ворога давалася належна відсіч без шкоди для демократії.
Ігор Лосєв, кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода
