Музичний гурт «Антитіла» у рамках презентації свого альбому «Сонце» відвідали прифронтовий Донбас. Чи повинен музикант займатися волонтерством? Де межа між українським патріотизмом та українським шовінізмом? І яку роль у примиренні сторін конфлікту може зіграти мистецтво?
Про це та інше в рамках проекту «Зірки – Донбасу» в ефірі Радіо Донбасс.Реалії говорили з фронтменом гурту «Антитіла», волонтером Тарасом Тополею.
– Ви займалися волонтерством ще перед початком анексії Криму. Допомагали українським військовим виїжджати звідти. Після чого ви їздили на Донбас, возили українським військовим спорядження. Ви музикант, навіщо вам це потрібно?
Військові розберуться – це їхня професія, а от як бути цивільним? Над нами висіла загроза відкритого збройного конфлікту
– Крим почався з моєї емпатії як батька. Мій син тоді був маленьким. Військові розберуться – це їхня професія, а от як бути цивільним? Над нами висіла загроза відкритого збройного конфлікту. Тоді я зрозумів, що якщо цей умовний «час Ч» станеться, величезна кількість людей може захотіти переправитися на материкову Україну. А є лише два шляхи, окрім авіасполучення. Щоб із цим допомогти, ми створили організацію «Евакуація Крим».
– Ви згодні, що багато людей підтримували «референдум» в Криму? Як ви це поясните?
– Бездарна і нігілістична політика українських урядів двох десятиліть. Росіяни будували там культурні центри, розвивали й зміцнювали Севастополь як свою воєнно-морську базу і проводили пропаганду. Своїми ресурсами та домінантою давили та просували ідею «русского мира», вони розуміли, наскільки це стратегічно важлива точка на карті.
Українська влада на місцях була бандитською, яку нічого, окрім власного збагачення, не цікавило. Насправді, вже давно потрібно було визнати, що це територія і місце історичного проживання кримських татар.
– Ще на момент 2013 року ви розуміли, що в Криму відбувалося насправді?
– Так. Тоді події розвивалися карколомно. Може українська влада й хотіла реагувати інакше, але не мала сил, змоги й засобів. Країна стояла на межі катастрофи.
Тоді було складно сформувати тверезу думку через пропаганду. Але для мене було очевидно з самого початку, що відбувається спецоперація по захопленню території, яка маскувалася під «референдум».
– Ви вже четвертий рік війни допомагаєте військовим. Чи не шкодуєте за часом, який витрачали й витрачаєте? Чому просто не займатися музикою?
– Мотивацію можна розглядати з різних аспектів. З позиції громадянина, з позиції друга і людини, знайомі, близькі, родичі якої пішли на Схід. Їх покликала держава, але не одягла, не надала засобів захисту, достатньої медичної підтримки. Потрібно було якось викручуватися. На той момент до нас, до «Антитіл», часто зверталися з проханнями допомогти.
– А чому саме до вас?
– Тому що ми публічні особи. Ми могли просити в інших людей про допомогу. Антитіла мають величезну армію прихильників, друзів, небайдужих, тож ми тоді могли акумулювати й акумулювали великі кошти.
– Не шкодуєте, що так багато часу цьому присвятили?
– Не шкодую. В якийсь момент ми віддавали дуже багато волонтерству. Все, що ми туди привозили, потрібно було на вчора. І саме від того, чи привеземо ми допомогу сьогодні, залежало життя батька, брата, дідуся чи сина. Ми приїжджали прямо на передок і спілкувалися з людьми, все бачили й розуміли.
– А як ви ставитесь до людей, які нічого не роблять і не робили взагалі, і з Донбасу також?
Не всі з українським паспортом у кишені відчувають себе українцями. Тому потрібно їх підтримувати, допомагати, щоб вони відчули себе своїми в Україні
– Я нікого не засуджую. По-перше, потрібно розуміти, що кожен зростав у своїй парадигмі зі своїми поглядами, ідеалами. Для багатьох людей на Донбасі ця війна взагалі незрозуміла. У них не існує поняття української ідентичності. Не тому, що вони погані, просто їх так виховали. Не всі з українським паспортом у кишені відчувають себе українцями. Тому потрібно їх підтримувати, допомагати, щоб вони відчули себе своїми в Україні.
– Тарасе, чи доводилося вам спілкуватися на політичні чи культурні теми з людьми, які співчувають «сепаратистам» або Росії? Чи варто взагалі з ними обговорювати ці події?
– У мене абсолютно немає пропозицій до людей, які взяли автомат або сіли за установку «Град» і почали гасити по моїх побратимах і співвітчизниках. Вони мають сісти за ґрати. Якщо ми не говоримо категоріями воєнного часу.
Якщо ж говорити категоріями воєнного часу, їм треба протистояти та відстоювати позиції унітарної єдиної держави України. Мені нічого сказати цим людям.
Якщо в інтернеті навпроти не бот, а жива людина – завжди є шанс знайти щось спільне, до чогось дійти
А з цивільним населенням я готовий і намагаюся дискутувати. Якщо в інтернеті навпроти не бот, а жива людина – завжди є шанс знайти щось спільне, до чогось дійти. Але варто не забувати, що ми живемо в Україні, яка має кордони, і порушувати їх не можна.
– Ви допомагаєте і підтримуєте військових, навіть заспівали пісню разом із бійцем ЗСУ. Але є багато людей, які вважають їх «карателями». Наскільки правильно, з вашої точки зору, займати одну сторону конфлікту? Наприклад, ваш колега Іван Дорн каже, що він стоїть над цим, він їздить до Росії, співає тут і там, намагається зшити все на горизонтальному тлі.
Ми українці. Моя держава потребувала моєї підтримки, вона була і перебуває в біді. І я як громадянин не міг поводити себе інакше
– Я ототожнюю себе з Україною. Моя країна переживає буремні події з кінця 2013 року і по цей день. Тут гинуть люди, відбуваються такі драми, стояти над якими я просто не можу. Бути байдужим, неупередженим чи намагатися стати голубом миру – це як лити ціанистий калій у чай замість цукру.
Моя позиція, позиція гурту «Антитіла», волонтерів благодійного фонду тримається на тому, що у нас в кишенях український паспорт, над нами жовто-блакитний прапор. Ми українці. І в якийсь момент моя держава потребувала моєї підтримки, вона була і перебуває в біді. І я як громадянин не міг поводити себе інакше.
А як співак, творча особистість, я за багатство культур, за культурний обмін, співпрацю між народами. Але ця історія йде в мирний час. Зараз в країні не мирний час.
– До війни бували на Донбасі?
– Часто.
– Якими були ваші враження від довоєнного Донбасу?
– Ми їздили з концертами до Донецька. У мене родина там жила і зараз лишилась частина. Взагалі багато їздили Східною Україною і помічали багато проблем.
Бандитська влада з 90-х років загарбала ласі шматки промисловості, а прості люди жили дуже бідно.
У Донецьку ще більш-менш, а далі до Луганської області люди жили в копанках, зводили кінці з кінцями. І це при українській владі. Тому я розумію мотивацію багатьох людей, коли піднялися російські прапори.
– Що зараз робити для культурної інтеграції хоча б на підконтрольній частині Донбасу
– Потрібна системна політика, стратегічна програма на 5-10 років. Потрібно прописати масу речей: від фільмів до музики, бібліотекарської справи, освітньої справи – все має йти в комплексі. Така собі м'яка українізація.
– І все українською мовою?
– Звичайно, ні. Я живу у Києві, я двомовна людина і коли потрібно, я можу абсолютно вільно спілкуватися російською.
Як публічна особистість я спілкуюся українською, намагаюся задавати тренд
Як публічна особистість я спілкуюся українською, намагаюся задавати тренд. На Донбасі потрібно поряд з м'якою українізацією на державному рівні також задавати тренд, щоб спілкуватися українською було не соромно. Щоб вона сприймалася не як меншовартісна сільська мова, а як мова успішних людей. Для цього потрібно багато часу й коштів.
– З початком конфлікту ви зайняли досить жорстку позицію. Ви перестали їздити до Росії, вас запрошували і на концерти, і на фестивалі. Справа у російській владі чи позиції росіян?
Є влучна фраза: «Будь-який російський ліберал закінчується на українському питанні»
– «Антитіла» розглядатимусь варіант поїздки до Росії з концертами після зміни режиму. Є така влучна фраза: «Будь-який російський ліберал закінчується на українському питанні».
– Ви погоджуєтесь з цією фразою?
– Так, тому що я бачу як поводить себе опозиція Путіна. Вони також обходять питання Криму, українське питання. Тому для нас очевидно, що першим кроком має впасти режим. Але я слабко вірю, що це може статися.
– Зараз на окупованій частині Донбасу виховують дітей в антиукраїнському дусі. Як ви думаєте, чи можна буде українізувати це покоління?
– Змініть їм оточення на рік і вони будуть сприймати все інакше. Потрібно вимкнути російські телебачення, радіо, інтернет і дати український контент – це перший крок. А далі – культурний і міжособистісний обмін.
– Обговоримо гуманітарну сферу. На Донбасі багато претензій до дій української влади: мовне питання, освітній закон, квоти на радіоефірах. Чи рухається Україна у правильному напрямку в цій сфері?
– В ідеологічному напрямку так. Мову потрібно знати. А ці протести поступово припиняться. Люди почнуть розуміти українську мову, спілкуватися нею і сприймати інакше. Потрібен час.
