«Єдиний спосіб повернути Крим ‒ не забувати про нього» ‒ Наташа Влащенко

Як відбувалася анексія Криму 2014 року та хто до неї причетний? Про це в ефірі Радіо Крим.Реалії говоримо з українською журналісткою, автором книги «Крадіжка, або Біле сонце Криму» Наташею Влащенко.

‒ Коли ви були востаннє в Криму?

‒ За кілька років до анексії, хоча раніше приїжджала щороку. Там кожного року відбувалися театральні, кіно- й телефестивалі. Я дуже довгий час писала про культуру, тому влітку Крим для мене був другою батьківщиною.

Ще на початку нульових я звернула увагу на те, що дуже багато російських прапорів ‒ у дворах житлових будинків, на церквах. Повернувшись, я написала велику статтю про те, що в Криму з усіх боків йде російська експансія ‒ ідеологічна та економічна. Я розуміла, що Росія дуже активізується і що це ‒ величезна небезпека. Але тоді на це ніхто не звернув уваги.

‒ У своїй книзі ви також пишете про настрої, які були тоді в Криму. Ви говорите про те, що Крим не був таким проросійським?

‒ Не був. Проросійським було тільки одне місто ‒ Севастополь. Одного разу нас повезли туди на екскурсію, й гід проводив справжню російську пропаганду. Під час того, як він показував пам'ятки, він говорив, що це російське місто. В один момент я сказала, що якщо він ще раз скаже хоч щось у такому стилі, я напишу на нього заяву в СБУ. Він замовк.

Але була й величезна кількість проукраїнських людей. Навіть у той страшний момент, коли відбувся референдум під автоматами, голосували тільки 30 відсотків кримчан ‒ це й має бути орієнтовна цифра проросійськи налаштованих. І то я вірю, що з них частину повели родичі або вони були держслужбовцями і їх змусили. Але 70 відсотків не стали голосувати за російський Крим. І це значить, що це були проукраїнські громадяни.

‒ У книзі ви багато уваги приділяєте подіям 26-27 лютого 2014 року. Як це було? У вас є відповідь на це питання?

‒ Багато політологів та істориків говорять про те, що це готувалося заздалегідь. Стас Бєлковський, який нещодавно побував у мене на ефірі, говорив про те, що це було імпульсивне рішення Путіна. І те, й інше ‒ правда. Звісно, плани забрати Крим виношувалися багато років. І виношувалися не просто в головах у якихось божевільних, вони готувалися російськими спецслужбами, російською владою, російським ідеологами й технологами. Але правда є й у тому, що якби вони відчували, що Україна ‒ сильна держава, вони б не посміли зробити цей драматичний стрибок. Це був імпульсивний вчинок Путіна в тому сенсі, що коли він побачив, що Україна ослабла, що відбувся Євромайдан, він вирішив: зараз або ніколи. Але все одно я впевнена: якби ми в перші дні й години російської анексії правильно й безкомпромісно дали б по зубах, то анексії могло б і не бути.

За словами Думанського (Юрій Думанський, екс-заступник голови Генштабу України ‒ КР), американські розвідувальні служби попереджали ще у вересні 2013 року про російську активність на півострові. Тоді на півострів перекинули частину українських військ, зокрема, Житомирську бригаду. У них навіть був план, як потрібно чинити, якщо раптом щось почнеться, був протокол дії. Але операцію чомусь припинили.

‒ Тут є суперечність. З одного боку, ви говорите про те, що хтось мав дати наказ і мати ці повноваження. З іншого боку, у вас у книзі є інтерв'ю з Аваковим (Арсен Аваков, голова МВС України ‒ КР) і Наливайченком (Валентин Наливайченко, на момент анексії Криму ‒ голова СБУ ‒ КР). І вони говорять про те, що міліція, яка тоді охороняла будівлю, пропустила їх. Ці накази не було кому виконувати?

‒ Я ніколи не повірю в те, що на Кримському півострові були зосереджені одні зрадники. Те, що звідти вийшли понад шість тисяч військовослужбовців, говорить про те, що вони вважають своєю батьківщиною Україну.

Але в таких випадках, коли відбувається форс-мажор, потрібно було негайно оголосити військовий стан у Криму. Але в архівах немає жодного письмового наказу щодо знищення терористів. Розмова про те, що українські військові самі розійшлися по домівках ‒ це неправда. Не буде розходитися по домівках військова частина, якщо їй не дати наказ.

Коли висаджується ворожий десант і приходять люди з автоматами, тоді потрібно оголошувати військовий стан, створювати окремий штаб, і командувач має ухвалювати рішення. Тому що це геополітичний конфлікт.

​‒ Ви тоді це розуміли? Тому що багато кримчан, побачивши зі свого вікна танки, не думали, що все настільки серйозно.

‒ Не треба думати. Якщо ви не знаєте, як вчинити, дійте за протоколом ‒ так роблять у всьому світі професіонали від лікарів до військових. Якщо без попередніх угод ворог переходить твій кордон, ворога потрібно знищувати. І не важливо, російські чи американські в нього погони.

‒ Ви ставили ці питання, наприклад, Олександру Турчинову (на момент анексії Криму ‒ в.о. президента України ‒ КР)?

‒ Так. Офіційні пояснення такі, що всі відмовилися стріляти. Але я думаю, що це не так. Тому що немає письмових наказів знищити терористів.

‒ У книзі також є інтерв'ю з Анатолієм Могильовим (екс-головою Ради міністрів АР Крим ‒ КР), який майже ніколи не спілкується з журналістами. На вашу думку, яка його роль була на той момент? Він міг щось вирішувати?

‒ Я страшно вдячна Могильову за те, що він дав це інтерв'ю. Однак він каже, що не керував силовими структурами. Але він мав на них вплив і міг зробити так, щоб рішення було ухвалене. Я розумію, що в нього була неоднозначна ситуація, тому що Революція гідності відсунула від влади тих, хто його привів на посаду (він був членом «Партії регіонів»). Проте, інтереси країни мають бути вищими за будь-які ідеологічні й партійні. Зараз вже не потрібно пояснювати, хто чого не знав і про що думав. Треба було діяти.

‒ Яка роль Сергія Аксьонова та Володимира Константинова? Вони герої «кримської весни» чи пристосуванці?

‒ Вони злочинці. Вони посягнули на цілісність своєї країни, зрадили її й мають сидіти у в'язниці.

‒ Багато фактів наводиться, наприклад, про те, що в Константинова були борги перед українськими банками. Ви в своїй книзі теж пишете про те, що він заручник ситуації...

‒ Але людина не може через гроші зраджувати своїх дітей і батьківщину. Звичайно, Константинов був бізнесменом, у нього були економічні труднощі. Але це не може пояснити нічого.

Якщо говорити про Аксьонова, то в нього трохи інша історія. Для нього, звичайно, зробити таку політичну кар'єру було вершиною мрій. І для цього можна було не шкодувати нікого ‒ ні матір, ні батька, ні батьківщину.

‒ Чи дізнавалися ви, чому Віктор Янукович утік до Росії саме з Криму через Харків?

‒ Є кілька версій. Одні вважають, що він поїхав за домовленістю, інші ‒ що він утік, але через Харків, тому що там ще сподівався залишитися.

Але я думаю, що ми дізнаємося правду упродовж найближчих п'яти-шести років. Відкриються багато ротів та архівів. У тому, щоб Янукович зник із України, було дуже багато зацікавлених.

‒ Чи намагалися ви в межах свого розслідування поспілкуватися з іншою стороною: самим Януковичем або представниками «кримської весни», які сьогодні перебувають на півострові?

‒ Я принципово не спілкуюся зі злочинцями. Що стосується Гіркіна, Аксьонова, Теміргалієва та Константинова ‒ тут особливих таємниць немає, вони дали досить відкриті інтерв'ю. Але запитувати їхню думку з приводу законності їхніх дій я не буду, тому що, по-перше, знаю, яку вони дадуть відповідь, а по-друге, забагато їм честі. Весь світ відповів на питання, законно це чи ні.

З обох боків люди не говорять усього, що знають. У мене є частина матеріалів, які не опубліковані в книзі, тому що мені не дозволили. Ці матеріали чекають своєї години.

Моє завдання ‒ не давати оцінки, а подати картину того, що відбувається день за днем. Це справа читача ‒ розбиратися й розуміти, що все ж відбувалося в Криму. Я вважаю, якщо ми всі будемо ставити питання й будемо постійно робити щось для того, щоб Крим повернувся, то шанси збільшуються. Це єдиний спосіб повернути Крим ‒ не забувати про нього ні на хвилину.

(Над текстовою версією матеріалу працювала Катерина Коваленко)