​720 тисяч імен. Уже 25 років Україна збирає інформацію про жертв репресій часів СРСР

25 років тому Кабінет міністрів України ухвалив рішення про програму «Реабілітовані історією», щоб на основі архівних даних зібрати інформацію про кожного необґрунтовано засудженого в період з 1917 до 1991 року, а також детально вивчити репресії в СРСР. Спочатку планувалося випустити 25 книг – по одній на кожну область України. Однак ті дослідники, які взялися за цю роботу на початку 90-х, не могли й уявити, які були масштаби того, що відбулося.

Сьогодні іменний список репресованих на території України та архівні матеріали про каральну машину СРСР – це 110 величезних томів, а у планах – іще 20. У деяких регіонах для описання репресій знадобилося декілька томів, наприклад, у Донецькій області, де репресії торкнулися найбільшої кількості людей на всій території України.

За словами співробітника Інституту історії України Олега Бажана, який брав участь у програмі «Реабілітовані історією», імпульс для початку такого масштабного безпрецедентного на пострадянському просторі дослідження дало суспільство, яке після початку перебудови потребувало відповіді на питання, чиї ж тіла лежать на місці масового поховання в Биківнянському лісі. Державна комісія при Раді міністрів УРСР, створена 1987 року, так і не змогла порушити мовчання і розповісти, що мова йде про жертв НКВС – розстріляних в’язнів у основному київських в’язниць. У той же час у пресі публікації про Биківнянські могили продовжувались, і з’ясувалося, що ще на початку 60-х років поет Василь Симоненко, художниця Алла Горська і театральний режисер Лесь Танюк​ після відвідування масового поховання звернулися в мерію Києва (селище Биківня лежить у межах міста) з пропозицією створити там меморіал. Незабаром після цього за дивних обставин була вбита Алла Горська, багато хто звинувачує в її смерті КДБ.

Після цих публікацій 1992 року Верховна Рада ухвалила рішення на державному рівні підтримати намір відповісти на всі питання, які стосувалися природи більшовицької влади і політичних репресій у період існування СРСР. Головою редакційної колегії програми «Реабілітовані історією» був призначений академік Петро Тимофійович Тронько, співробітник Інституту історії України та один з тих, хто підписав колективний лист до депутатів і уряду з проханням підтримати виникнення програми. У кожній області України були створені редакції з наукових співробітників, журналістів, краєзнавців, які займалися темою репресій.

Сьогодні кількість дослідників по всій країні налічує кілька тисяч осіб. Багато часу вони проводять в архівах, тому в підготованих публікаціях чимало місця відведено документам радянських спецслужб, що відображають специфіку репресій на місцях. Крім цього, в міру можливостей дослідники збирали свідчення очевидців, спогади тих, хто вижив, щоб підготувати анкети на кожного репресованого.

За словами історика Олега Бажана, українські фахівці спочатку не довіряли статистиці, яку використовували радянські спецслужби, і вирішили перевірити її ще раз.

– Річ у тому, що деякі документи про статистику політичних репресій зберігаються в архівах СБУ. Це те, про що доповідали нагору. Ми ж на підставі створеної картотеки можемо вийти і виходимо тепер на реальні цифри. Ми персоніфікували цю статистику. На сьогоднішній день у нас в картотеці є дані про 720 тисяч репресованих. Картка на підставі архівно-слідчої справи заведена на кожну людину. Навіть якщо справа була колективною, все це заноситься в картку, згадується, хто проходив у цій справі і був репресований, хто розстріляний або ж відправлений до табору. Завдяки програмі ми можемо дізнатися ім’я і прізвище цієї людини, його долю і, відповідно, говорити про соціальний, національний зріз.

Це дуже важливо, тому що в період Великого терору було багато фальсифікацій: документам, які передавали нагору, з районного центру в область, не можна вірити. Це стосується не стільки кількості, скільки соціального стану чи національності. Пов’язано це з тим, що чекістам передавали план, що, наприклад, по польській лінії, по харбінській, по румунській лінії треба заарештувати таке-то число людей. І графу «національність» заповнювали, як цього вимагали нагорі: адже їм треба було отримувати ордени або ж не перетворитися на ворога народу і на штрейкбрехера, який не проводить необхідної політики…

Крім виданих нами книжок, поіменні списки репресованих можна знайти в «Національному банку репресованих» – це сайт, створений спільно з Українським інститутом національної пам’яті. Туди поки що внесені імена більш ніж 209 тисяч осіб. Незабаром ми введемо дані ще 180 тисяч, щоб люди могли відшукати інформацію про свого родича. Шукати там можна і за прізвищем, і за місцем проживання. Схожа програма існує і в Росії. Ми знаємо, що товариство «Меморіал» оприлюднило вже понад 4 мільйони імен репресованих у всіх регіонах СРСР. Проте наші анкети більш детальні. Ми розраховуємо, що коли внесемо дані всіх людей, програма допоможе нам підрахувати, скільки репресували за національністю, за соціальним складом (робітників, селян, інтелігенції), програма зробить вибірку за областями. А все це дозволить глибше аналізувати.

– Наскільки відповідають офіційній статистиці ті цифри, які ви отримуєте завдяки цим дослідженням?

– Ми всі знаємо, що період Червоного терору, а це для України 1919–1921 роки, найменше зберігся в архівах. Проте завдяки чинній програмі ми хоча б щось можемо про цей період дізнатися. Це нам дасть можливість точно оцінити масштаби репресій періоду НЕПу. Не таємниця, що в період Другої світової війни, коли відбувалася евакуація з території України, багато документів було знищено. Не слід забувати, що Хрущов, який почав критику культу Сталіна, дав вказівку знищити документи, які стосуються його особисто. А він тоді був першим секретарем української республіканської партійної організації. Тому багато документів «підчищені» і в партійному архіві, і в СБУ. І тільки на підставі кримінально-слідчих справ ми можемо відновити картину репресій. Простим механічним способом, маючи інформацію про кожного засудженого, ми можемо отримати важливі результати.

– Статистика поки що не остаточна, бо кілька років тому був дозволений доступ до ширшого кола документів в архівах. Але, тим не менш, уже зараз є уявлення про те, наприклад, у яких областях репресованих було більше, а в яких менше, скільки людей потрапили під репресії?

– В Україні з 1917 по 1991 роки під тягар репресій потрапило понад мільйон людей. Найбільше за кількістю постраждала Донецька область. Вона і за радянських часів була найнаселенішою, якщо говорити про адміністративно-територіальні межі. Наприкінці 30-х років репресії були наймасовішими у регіонах України, що межують із Польщею і Румунією. Пов’язано це з тим, що в цей період, особливо починаючи з 1935–1936 років, почалося виселення «неблагонадійних елементів» із прикордонних територій. Далі це Одеська область, тодішня Кам’янець-Подільська область – зараз це Вінницька, Хмельницька області, Житомирщина, тому що раніше це була Волинська область. Ми також можемо говорити про столичні регіони, до 1934 року – Харківська область, а згодом Київська.

– А люди? З яких вони були прошарків суспільства?

– Найбільше, звичайно, постраждало українське село. І зараз ми вивчаємо не тільки архів СБУ, а й архів МВС, де зберігається найповніша картотека репресованих у період колективізації, бо мова йде про депортованих, на яких справа не заводилася. Їх вивозили за списками. На селі ж було і розкуркулення, і боротьба з повстанським рухом часів української революції, періоду політики військового комунізму. Напевно, це пов’язано з тим, що аграрії були носіями української ідентичності, яку хотіли викорінити.

У період Великого терору в Україні масово проводилися так звані національні операції. Україна межувала, як вважав Сталін, з ворожими до Радянському Союзу країнами. Це і Румунія, і Польща. У 30-і роки депортували або висилали в табори представників польської національності, з Одеської області депортували румунів. Під підозрою був кожен, хто був пов’язаний з українською революцією, з українським національно-визвольним рухом, хто брав активну участь у роботі державних органів – Директорії, часів Петлюри, Центральної Ради, гетьмана Скоропадського. Коли згори давалася вказівка почати масові арешти, то саме ці люди були першими претендентами на арешти. У цьому сенсі можна говорити про українську специфіку. Хоча, якщо ми говоримо про Великий терор, то масові арешти і чекістські операції були схожими: що в Новосибірську, що в Україні, що в Московській області все спускалося згори, дані заздалегідь вказувалися.

– Крим анексований. Донецька і Луганська області частково перебувають під владою сепаратистів. Як триває робота? Чи встигли дослідники з цих областей вивчити всі архіви до того, як почалися останні події?

– Складання анкетних даних репресованих закінчилося ще до окупації. Зараз стоїть питання про публікацію цих документів. Якщо по Донецькій та Луганській областях робота вже завершена, то по Криму ми ще не все надрукували. Деякі кримські архіви свого часу були залишені в Києві, коли проводили, наприклад, виставки про Крим. І ми використовували те, що залишалося, наприклад, під час публікації збірки документів про кримські депортації. А база даних репресованих у Криму перебуває в Києві.

Оригінал матеріалу – на сайті Радио Свобода