22 квітня ‒ особлива дата в українській військовій історії. В цей день у 1918 році війська Петра Болбочана прорвали більшовицькі укріплення на Чонгарі й рушили на звільнення Криму. До 99-річчя однієї з найвидатніших кампаній Української революції пропоную вашій увазі цикл «Забута перемога». Цього разу ми поговоримо про підняття Чорноморським флотом українських прапорів.
З попереднім матеріалом циклу «Забута перемога» можна ознайомитися тут.
Боротьба молодої української держави за свій флот на Чорному морі ‒ тема для окремої книги. Тому тут ми розглянемо лише ті її епізоди, що безпосередньо стосуються Кримської операції Петра Болбочана.
19 квітня 1918 року на засіданні Ради народних міністрів у Києві заслухали лист німецького посла барона Альфреда фон Мумма щодо приналежності Чорноморського флоту. Після обговорення Рада постановила:
1) Відповісти барону Мумму, що Центральна Рада законом оголосила Чорноморський флот флотом Української Народної Республіки й уряд України просить допомоги в очищенні флоту від більшовиків.
2) Надіслати телеграму Чорноморському флоту із закликом не чинити спротив німецьким військам.
Наступного дня голова уряду УНР Всеволод Голубович надіслав фон Мумму заяву:
Весь Чорноморський флот належить Українській Народній Республіці. Щоправда, деякі його частини перебувають поки в руках бандВсеволод Голубович
«Весь Чорноморський флот належить Українській Народній Республіці. Щоправда, деякі його частини перебувають поки в руках банд, проти яких за допомогою ваших славних воїнів ми ведемо боротьбу й сподіваємося скоро довести її до кінця. Виходячи з цього штадтпункту, я прошу Вас, пане посол, не примушуйте себе до надмірних заходів у боротьбі з бандами, які безсовісно захопили наші судна. Я прошу надалі повідомити відповідну Вашу владу, що всі без винятку кораблі Чорноморського флоту належать Українській Народній Республіці, незважаючи на вчинки банд, які їх захопили, а тому в жодному разі не можуть бути трактовані як приз».
Приблизно в той самий час представники українських кіл на флоті зустрілися на Чонгарі з передовими загонами Кримської групи. Про це згадував Павло Шандрук:
«Українські моряки Севастополя вже контактували зі мною й обіцяли, що допоможуть, і, коли ми з'явимося, піднімуть українські прапори над фортом і на бойових кораблях».
Делегація УНР на чолі з Данилом Сотником провела 20 квітня переговори з керівництвом Чорноморського флоту про визнання ним підпорядкування Києву
Паралельно в самому місті делегація УНР на чолі з Данилом Сотником провела 20 квітня переговори з керівництвом Чорноморського флоту про визнання ним підпорядкування Києву. Остаточне рішення цього питання було відкладене до делегатських зборів матросів і солдатів на наступний день. 21 квітня на порядок денний зборів винесли два питання: про визнання влади України та про евакуацію флоту. Сотникові не вдалося переконати делегатів ухвалити умови Центральної Ради. 61 голосом (13 ‒ проти й 11 ‒ утрималися) була ухвалена така резолюція:
«Революційний Чорноморський флот був авангардом революції, ним і буде, й прапор революції ніколи не спустить, бо це прапор пригноблених, і моряки його не продадуть».
Тоді ж командування флоту наказало всім кораблям в інших портах Криму при появі німецьких військ негайно відходити до Новоросійська. У самому ж Севастополі ще тиждень тривали бурхливі дебати з приводу доцільності евакуації, проукраїнські мітинги відбувалися й у місті, й на кораблях. Матроси переважно підтримували більшовиків та лівих есерів в їхньому бажанні утримувати місто, тоді як портові робітники під впливом меншовиків схилялися до угоди з німцями й українцями. Зрештою, утворився ситуативний союз правих есерів, меншовиків й українських партій, а більшість севастопольців перестала визнавати більшовицьку владу.
22 квітня нова Севастопольська рада ухвалила резолюцію: «Евакуацію не проводити», а вже наступного дня адмірал Михайло Саблін отримав з Москви надзвичайні повноваження для переведення флоту до Новоросійська. Втім, вже 24 квітня була ухвалена резолюція про переговори з Центральною Радою, які й почалися наступного дня.
Увечері 24 квітня, коли Сімферополь вже був зайнятий українськими військами, в розташування гайдамацького полку Всеволода Петріва до Мамут-Султана (нині ‒ Доброго) прибули двоє севастопольців.
«Вони говорили, що українська частина моряків, а їх чи не більшість у гарнізоні, обурена адміралами, і на мітингах, що там постійно відбуваються, наполягають підняти український прапор і передати порт і флот українській владі. Севастополем ходять чутки, що у нас розрив із німцями, й що ми прийшли до Криму від німців рятуватися».
Користуючись нагодою, Петрів послав загін сотника Андрієнка в напрямку Черкез-Кермен (нині не існує), наказавши тому поширювати чутки про великі українські сили в Криму, розвідати слабкі ланки сухопутної оборони Севастополя для можливого прориву й почати переговори з матросами-українцями про передачу флоту.
Екіпаж лінкора «Вільна Росія» був за негайну евакуацію, лінкор «Воля» й крейсер «Пам'ять Меркурія» пропонували підняти українські прапори
25 квітня стався розкол серед суднових команд. Екіпаж лінкора «Вільна Росія» був за негайну евакуацію, лінкор «Воля» й крейсер «Пам'ять Меркурія» пропонували підняти українські прапори, матроси більшості міноносців виступили за боротьбу до останнього.
Близько полудня 26 квітня до Петріва знову прибули двоє делегатів від українських моряків Севастополя.
«Вони сказали нам, що не вірять своєму контрреволюційному начальству, тому що воно хоче вести флот до Новоросійська, де, за їхніми відомостями, є небезпека захоплення його російськими офіцерами. Що ця підготовка до виведення флоту вказує на те, що Севастополь думають здати без бою, а всіх моряків ‒ на тортури й смерть. Отже, тому українська частина моряків думає, що краще Севастополь здати менш контрреволюційній українській владі, але на умовах, що німці до Севастополя не входять, українська частина гарнізону зберігає свою зброю й військову організацію та нижчий командний склад, весь флот піднімає поруч із червоними жовто блакитні прапори і переходить на обслуговування винятково українськими екіпажами, кораблі беруть комісарів від Центральної Ради, російська частина гарнізону вважається нейтральною, і якщо їй не можна буде залишити зброї, то знезброєння цієї частини має бути доручене українським морякам».
Петрів висунув контрпропозицію, раніше вже озвучену Болбочаном:
«За німців не можемо ручатися, бо з ними у нас конфлікт, а тому в наших інтересах не пустити їх до Севастополя. Ми впевнені, що російська команда й частина гарнізону не приєднаються добровільно до цієї угоди, тому думаємо, що краще, щоб українці з гарнізону Севастополя пропустили гордієнківців до порту, де ми залишимо коней і вступимо на кораблі, і, спрямовуючи гармати на порт, продиктуємо російській частині гарнізону наші умови, хоча б такі, які пропонують посланці, але з умовою знезброєння росіян. Упорядкувавши все в Севастополі, над ним піднімаються поруч із червоними жовто-блакитні прапори й німцям надсилається вимога не чіпати ні фортеці, ні флоту, які визнали вже уряд Центральної Ради, він видасть подальші накази. У разі, якщо німці почали б наступ, будемо захищатися, а як не зможемо втриматися, то озброївши знову росіян і давши їм можливість прорватися на Феодосію і Керч, самі підемо флотом до Одеси або Миколаєва, де шукатимемо допомоги від військ Центральної Ради».
Дійти остаточної згоди не вдалося, тому делегати повернулися назад. Тим часом на 27 квітня запланували початок евакуації Чорноморського флоту, але о першій годині дня замість очікуваної команди на кораблі надійшла інша ‒ «стояти під малими парами». Затримка сталася через надруковані в газетах відомості про успішний контрнаступ «червоних» під Сімферополем.
З 27 до 30 квітня біля будівлі комісаріату на Нахімовській вулиці стояли довгі черги людей, охочих отримати українське громадянство
У той же день Севастопольський комісаріат УНР і Рада Української чорноморської громади звернулися до жителів Севастополя із закликом прикрасити міські будинки українськими прапорами і вийти на демонстрацію на підтримку приєднання міста до України. З 27 до 30 квітня біля будівлі комісаріату на Нахімовській вулиці стояли довгі черги людей, охочих отримати українське громадянство. Кількість української громади за ці дні зросла до неймовірних раніше 10 тис. осіб. Про тодішні настрої в місті свідчив російський капітан Микола Гутан:
«Серед робітників все частіше й частіше говорилося, що оборонятися проти українців не треба, що вони на фронт не підуть тощо. Це дуже зрозуміло, оскільки Севастополь, відрізаний звідусіль, єдині відомості про те, що робиться на Україні та в Росії, черпав тільки з більшовицьких газет, оскільки інші газети були закриті. Тому всі вважали, що за підтримки німців на Крим наступають українські частини з єдиною метою ‒ звільнити його від більшовиків».
А тим часом німці, уладнавши конфлікт з українцями, відновили свій наступ. 28 квітня кайзерівська армія вийшла з Сімферополя і досягла більшовицьких укріплень на Альмі, але штурмувати їх в лоб не поспішала. Того ж дня у прилеглих до Бахчисарая селах Шури (нині ‒ Кудрине), Коуш (Шовковичне, нині не існує) та інших знову спалахнуло кримськотатарське антирадянське повстання. Вранці 29 квітня значну частину «червоних» сил з Альми відвели до Бахчисарая і спрямували на придушення бунтівних сіл. Скориставшись нагодою, німці прорвали радянську лінію оборони й увійшли до Бахчисарая.
Всі кораблі, портове майно й укріплення є власністю Української Народної Республіки. Тому всюди, де необхідно, наказую підняти український прапор».Михайло Саблін
Залишки уцілілих радянських загонів, боячись оточення, відступили до Севастополя. Остаточна втрата Бахчисарая й реальна перспектива німецького вторгнення спонукали Сабліна вдатися до рішучого кроку. Того ж 29 квітня він оголосив по радіо:
«Всі кораблі, портове майно й укріплення, розташовані на узбережжі, є власністю Української Народної Республіки. Тому всюди, де необхідно, наказую підняти український прапор».
Але найважливіший бій за українське море був ще попереду.
Початок серії публікацій тут.
