(Попередній блог ‒ тут)
Поки я йшов на медичний огляд коридорами слідчого ізолятора, навколо було більше ув'язнених, ніж охоронців. Всі кудись поспішали, метушилися, смикали конвоїрів з різними проханнями та вимогами, докорами. Від мене не вимагали тримати руки за спиною, мною не командували. Можна було йти вільно. Цю в'язницю контролювали ув'язнені...
Лікарі мені поставили кілька запитань: «Чи хворів раніше на туберкульоз? Чи маєш зараз захворювання на вірус імунодефіциту? Хворів чи хворієш на гепатит? Ні? Здоровий! Наступний!». Співбесіда закінчена. Конвой повів далі. Кілька коридорів ‒ і переді мною залізні двері. Кілька поворотів ключа ‒ і відчинено.
Усередині підвал. Мені сказали зайти всередину і чекати, коли назвуть прізвище та ім'я. Я увійшов ‒ двері зачинилися. Задуха. Спека. Дихати нічим. Темно. Підвальні труби й вода, що стікає стінами. У кінці коридору вже були близько двадцяти чоловіків. Перебували вони там вже досить давно. У повітрі витав дух напруги. Терпіння було на межі. Хтось бив у металеві двері, хтось кричав і кликав охорону. І всі чекали. Чекали, коли буде назване його прізвище.
На перших порах дуже важливо набратися тюремної мудрості. Тому краще мовчати й слухати
Почали знайомитися. Обережно. Всі були різні, хоча перебували в однаковій ситуації та становищі. Один із присутніх арештантів запитав: «До Вас мужик в «хату» (камеру) заходив? Так ось, він мій брат! Ми всі таким життям живемо». Я слухав, що говорять ці люди навколо, спостерігав за манерою їхньої поведінки й спілкування. На перших порах дуже важливо набратися тюремної мудрості. Тому краще мовчати й слухати, а не говорити. В тісноті ми чекали моменту, коли двері відчиняться і когось із нас поведуть далі. У приміщенні було майже неможливо перебувати через страшну задуху... Нарешті двері почали відчинятися і прозвучало моє прізвище. Я швидко попрощався з усіма присутніми і пройшов на вихід з підвалу.
Я вийшов у коридор, сходи вели і вгору, і вниз. Загалом кілька поверхів вгору, і ми зупинилися біля величезних металевих дверей. Охоронець відчиняв їх кількома ключами. «Ласкаво просимо до спецблоку», ‒ сказав вертухай.
Це було особливе приміщення для в'язнів. Тут тримали затриманих з метою убезпечення їхнього життя, через якісь проблеми з іншими ув'язненими, в інтересах слідства, або ж ці самі ув'язнені являли собою підвищену небезпеку для інших ув'язнених. Ким був я для цієї системи, в той момент було важко зрозуміти, але всі явно хотіли, щоб я залишався в ізоляції від зовнішнього світу й спілкування з іншими арештантами. Кроків тридцять коридором і ліворуч ‒ камера мого ув'язнення. Прямо навпроти диспетчерської системи охорони на поверсі. На душі було неспокійно.
Така вже тюремна традиція... Випити чаю з однієї склянки «фанки», поговорити «за жили-були», а там вже і зрозуміло, хто ти
Я не уявляв, що буде далі, що й хто мене там зустріне. Двері відчинили, і я увійшов усередину. Це було досить просторе приміщення заввишки чотири-п'ять метрів. Стелі були повністю вкриті цвіллю, відразу праворуч від входу ‒ туалетна кабінка з фіранкою, зробленою зі звичайного розпущеного мішка. У передньому лівому кутку біля вікна стояло двоярусне ліжко. Камера була площею понад дванадцять метрів ‒ і це лише для двох! На мене стояв і дивився злегка розгублений, трохи приголомшений новий мій співкамерник. Кілька хвилин ми стояли і мовчки дивилися один на одного. Здавалося, ми обоє не знали, як поводитися далі. «Привіт, я Максим, будеш чифір?» ‒ порушив мовчанку він. «Так, я Геша, звичайно буду», ‒ відповів йому, і почалася метушня. Арештант швидко взяв пластикове відерце з-під якихось продуктів, наповнив його водою, закинув всередину кип'ятильник і поставив під ліжко ‒ єдине місце, де була розетка. Нечисленні продовольчі запаси зберігалися на ввареному в бетон столику навпроти «шконок». Він взяв велику дрібку чаю й засипав її в киплячу воду...
Така вже тюремна традиція. Насамперед ‒ гостинність. Випити чаю з однієї склянки «фанки», поговорити «за жили-були», а там вже і зрозуміло, хто ти і що ти. Тоді я не знав, що таке «спеціальний блок» і хто в ньому перебуває. Не знав, що люди, яких тримають у цих камерах, найчастіше налякані або небезпечні. Мій сусід у камері розповів свою історію. Дев'ять років тому він вживав героїн. Вживав довгий час. Якось він у себе вдома разом зі знайомими споживав чергову дозу наркотику, і в цей момент налетіла міліція. Оскільки наркотичної речовини при них не було ‒ все вже було спожито, ‒ використовуючи підставні речові докази, мого сусіда звинуватили в поширенні заборонених речовин. Через те, що справа була підставна, правоохоронці не наважилися взяти його під варту, а дали лише підписку про невиїзд. Звичайно, не довго думаючи, мій сусід втік. Поїхав вглиб Криму, де й «осів» у невеликому селі. Кинув вживати наркотики. Влаштувався працювати електриком. Завів сім'ю і дітей. Але розуміння того, що він перебуває в розшуку, відчуття небезпеки не залишало його. Одного п'ятничного вечора, розпиваючи алкогольні напої, він висповідався про це своєму «другові»... А друг його здав. Приїхав наряд міліції і, як то кажуть, «упакував»...
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Всі блоги Геннадія Афанасьєва читайте тут.
