Доступність посилання

ТОП новини

Кримськотатарська автономія: зволікання неприпустиме


Спеціально для Крим.Реалії

Владна еліта України не вміє грати на випередження. Категорично не вміє. Та й із реакцією на вже завдані по її воротах удари (якщо користуватися футбольною термінологією) постійно запізнюється. А тому пропускає – і пропускатиме далі, якщо нічого не зміниться – «політичні м’ячі» противника.

Новітня кримська історія дає незліченну кількість доказів цієї тези – від невміння і/чи небажання на зламі 1991/92 років розібратися з проблемою Чорноморського флоту СРСР (щонайменше половину якого тоді можна було взяти під контроль Києва, а на додачу ще й витіснити росіян із Севастополя – є чимало свідчень учасників тодішніх подій, що це було реально) і до млявої, якщо не сказати більше, реакції на дії «ввічливих зелених чоловічків» у лютому-квітні 2014-го (йдеться не тільки про опір у тій чи іншій формі, а і про евакуацію матеріальних цінностей і військової техніки з півострова, якщо його утримання видавалося владі неможливим).

Надворі – літо 2017 року. Чи змінилося щось? Як на мене, майже нічого. А якщо влада і грає часом на випередження, то під тиском громадянського суспільства (це добре, що воно здатне натиснути, проте хіба дорослі дяді та тьоті на Грушевського і на Банковій не повинні щось робити самостійно?).

І знов-таки звернімося до проблем Криму.

Проголосити право кримських татар на державність у формі автономії можна було і після появи «зелених чоловічків» у Криму ‒ у вигляді постанови чи декларації Верховної Ради

«Я вважаю, що це було помилкою, що за 23 роки до початку російської анексії Криму українська влада не спромоглася забезпечити відповідний статус автономії кримських татар, ‒ заявив 14 травня на прес-конференції Президент України Петро Порошенко. – Яким буде формат цієї автономії, мені має запропонувати Конституційна комісія, в якій беруть участь представники Меджлісу кримськотатарського народу». Він зазначив, що як тільки робоча група Конституційної комісії завершить свою роботу з цього питання, громадськість буде поінформована щодо запропонованого формату кримськотатарської автономії в Криму. «Тягнути з цього приводу не потрібно. Затримка – не за Президентом», ‒ сказав Петро Порошенко та висловив готовність негайно внести на розгляд до Верховної Ради пропозицію Конституційної комісії щодо змін до Основного Закону й інших законодавчих актів.

Президент Петро Порошенко переконаний, що статус автономії кримських татар українська влада мала забезпечити давно, і підтвердив готовність подати на розгляд українського парламенту низку змін до Конституції, в тому числі щодо питання кримськотатарської автономії.

Правильні слова. Проте хіба не було це саме зрозуміло Петрові Порошенку ще під час Революції гідності та пізніше, на самому початку російської агресії та після вступу на посаду вже понад три роки тому? А якщо й ні, то автор цих рядків (і не лише він) вів мову про нагальну необхідність цього заходу, виходячи з цілого комплексу міркувань, в аналітичній розвідці, поданій найближчому оточенню Петра Олексійовича, на початку листопада 2013 року. Що я нічого не вигадую, засвідчує підписана Ігорем Лосєвим і мною стаття у газеті «День» за 19 листопада 2013 року (тобто напередодні Євромайдану). Я вживаю термін «підписана», оскільки ідеї цієї та двох інших статей із циклу опрацьовані групою з семи осіб, нам же було доручено оприлюднити ці ідеї, коли стало зрозуміло, що в іншому випадку все піде в пісок… У газетній статті вжито значно більш м’які формулювання, ніж у представленій за матеріалами аналітичної розвідки доповіді, де прямо йшлося про державну кримськотатарську націю з усіма її відповідними правами на самовизначення (а не про «корінний народ», як дехто говорить, прирівнюючи тим самим кримців до племен, які досі зберігають риси родового ладу). Наскільки мені відомо, в цей же період тодішні опозиційні лідери одержали ще кілька схожих проектів. Але…

Проголосити право кримських татар на державність у формі автономії можна було й після появи «зелених чоловічків» у Криму – у вигляді постанови чи декларації Верховної Ради. Це стало би знаком поваги Української держави до кримськотатарської нації як нації державницької та спричинило б серйозні проблеми для російських окупантів. Але… Не розворушив депутатів навіть указ Путіна про так звану «реабілітацію кримських татар» від 21 квітня 2014 року (хоча, принагідно, самим фактом цього указу Путін прирівняв нинішню Росію до СРСР, а себе особисто – до Сталіна). Аж 12 листопада 2015 року Верховна Рада України спромоглася, нарешті, зробити хід у відповідь і своєю постановою визнати депортацію кримців 1944 року геноцидом.

Заперечувати право кримців мати свою національно-територіальну автономію у складі Української держави означає бути не меншими шовіністами, ніж російська влада

А от зі створенням (поки що на законодавчому рівні) кримськотатарської автономії та внесенням відповідних змін до Конституції України справа загальмувала. Й дуже істотно. Поки Конституційна комісія розробить відповідні проекти, поки внесе їх на розгляд до Верховної Ради, поки вони будуть ухвалені на одній сесії не менш, як двома третинами голосів, поки дійде справа до остаточного ухвалення на наступній сесії… Щонайменше мине вісім місяців, а, ймовірніше – рік чи рік із гаком. А там на черзі будуть парламентські вибори, депутатам стане не до кримськотатарської автономії, бо ж населення Криму зі зрозумілих причин не входить до українського електорату в його актуальному вигляді.

Та й чи вистачить для втілення цієї ідеї депутатських голосів у Верховній Раді, де окопалася чимала російська «п’ята колона» та вистачає «болота»? Власне, проблемність ухвалення змін до Конституції щодо започаткування кримськотатарської автономії визнав і Петро Порошенко, зазначивши, що потрібно 300 чи більше голосів нардепів. «Тут нам треба усім попрацювати», ‒ підкреслив Президент. Справді, доведеться, і передусім із фракцією Блоку Петра Порошенка, значна частина якого останнім часом нерідко підставляє главу держави, не голосуючи разом із «Опоблоком», «Волею народу» та «Відродженням» за важливі закони.

Натомість поспішати та грати на випередження потрібно. І з принципових міркувань (адже заперечувати право кримців мати свою національно-територіальну автономію у складі Української держави означає бути не меншими шовіністами, ніж російські можновладці), і під оглядом політичної тактики (дати ще один ляпас Путіну – чим не мотивація?), і під ракурсом практичної футурології. Бо ж Росія у разі зміни неототалітарно-імперського режиму на ліберально-імперський (така зміна може статися відносно швидко, для багатьох вона виявиться неочікуваним сюрпризом) на Україну можуть очікувати великі неприємності саме з кримського питання.

Припустімо, Путіна з Медвєдєвим замінять Навальний із Ходорковським. Це означатиме, що Кремль на якийсь час зведе до мінімуму своє втручання у внутрішні справи України та припинить підтримку «ЛДНР», натомість Крим повертати ніхто не стане. Мовляв, була воля населення півострова, з’явилися десятки тисяч нових жителів Криму, натомість десятки тисяч звідти виїхали, і взагалі, історично Крим – складова Російської держави. Цілком слушно про можливість «Кримського гамбіту» (тобто обміну Путіна на легітимізацію належності Криму Росії) пише Лариса Волошина: «Навальний, Путін – все це пішаки порівняно з імперською ідеєю, яка дозволяє російській державі кожного разу відроджувати хижацьку феодальну систему. Річ не в персоналіях, а в Кримі, в тріумфі, який пережили російські імперці, вдаривши під дих національну українську державу… «Велика угода щодо Криму» неможлива з Путіним. Проте її цілком можливо обговорити з Навальним. У будь-якому разі на це розраховує сам Олексій, переспівуючи путінські пісні на новий лад… Ми вже неодноразово ставали свідками великих і маленьких угод Заходу з Кремлем. Росія після Путіна потребуватиме грошей, гарантій, зняття санкцій. Але найбільше вона потребуватиме Криму – символу успішності її імперських амбіцій. Захід буде зацікавлений у збереженні стабільності, ядерному роззброєнні, відновленні міжнародного права. І тоді питання українського півострова цілком може бути вкинуте на стіл переговорів. І воно буде вкинуте, якщо ми з вами не подбаємо про те, щоб ніхто не смів домовлятися про нас без нас. Всі українські рішення щодо Криму необхідно ухвалювати вже сьогодні, не чекаючи деокупації».

Не можна очікувати не тільки деокупації, але і зміни влади в Росії. Адже якщо до того де-юре буде заснована кримськотатарська автономія, істотно зміниться конфігурація гіпотетичних переговорів про майбутнє Криму

Справді, чекати не можна не лише деокупації, а й зміни влади в Росії. Бо ж якщо до того де-юре буде заснована кримськотатарська автономія, істотно зміниться конфігурація гіпотетичних перемовин щодо майбутнього Криму, про які пише Лариса Волошина; кримці в особі своїх уряду й парламенту у вигнанні матимуть усі права претендувати на місце за столом таких переговорів, який би формат вони не мали (навіть українсько-російський). Ба більше: здається, ніхто в Україні не аналізує сценарії перебігу подій у разі, якщо гіпотетичний тандем «Навальний-Ходорковський» (чи «Навальний-Кудрін», чи ще якийсь) замінить чинну російську владну команду. А такий тандем цілком спроможний здійснити блискавичне створення декоративної, проте юридично реальної кримськотатарської автономії у складі кількох районів Криму, тим самим привернувши до себе частину кримців.

Уже зараз, зневірившись у перспективах визволення Криму, деякі кримськотатарські сім’ї літнього віку, які було виїхали з півострова, повертаються на Батьківщину, щоб доживати на рідній землі. А якщо буде створена хоч якась урізана автономія, потік тих, хто повертатиметься на півострів з «материка» зросте, а відсоток розчарованих в дієздатності Української держави та в доцільності орієнтації кримців на неї, підскочить, можливо, що й різко. І тоді на переговорах щодо майбутнього Криму місце, належне кримським татарам, займатимуть політики, орієнтовані на Москву…

І все це може статися, якщо влада України не зможе чи не захоче швидко вирішити, нарешті, проблему створення кримськотатарської автономії.

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Публіцист, політолог, історик, член Асоціації українських письменників, член-засновник ГО «Київське братство», автор понад 20 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

XS
SM
MD
LG