Повернути Крим по-хорватськи: чи допоможе Україні балканський досвід?

Уряди України й Хорватії 13 червня підписали меморандум про співпрацю й узгодили створення робочої групи, яка займатиметься питаннями реінтеграції анексованого Криму й окупованих частин Донбасу. Передбачені відновлення інфраструктури, повернення переселенців і соціальне забезпечення на реінтегрування територій, залучення міжнародної допомоги. Робота буде заснована на досвіді Хорватії, яка 1995 року ліквідувала сепаратистську республіку Сербська Країна на своїй території.

Самопроголошена республіка Сербська Країна утворилася на ґрунті етнічних і релігійних суперечок 1991 року в центрі й на сході Хорватії. Її сформували етнічні серби. Республіка займала приблизно 30 відсотків території Хорватії. Після масштабної військової операції «Буря» були зруйновані тисячі будинків, розбита вся інфраструктура, загинули понад тисяча осіб, майже половина з яких ‒ цивільні. Хорватія успішно відновила свої території і зараз є членом Євросоюзу.

Як Хорватія повернула під контроль частину країни, де існувала республіка Сербська Країна? Який урок із хорватської історії можуть отримати Україна та Крим? Про це розмірковують оглядач «Європейської правди» Наталія Іщенко й доцент Інституту міжнародних відносин ім. Тараса Шевченка Максим Каменецький.

‒ Наталю, чи дійсно військова частина реінтеграції хорватських територій була настільки блискавичною?

​Іщенко: Так і було. Над багатьма територіями Хорватія повернула контроль за лічені години та дні. Однак потрібно розділяти військовий і мирний етапи. Реінтеграції передував процес переговорів і мирних планів, які розробляли й затверджували міжнародні посередники, але вони не були втілені. І тільки після того, як не вдалося вирішити проблему відновлення територіальної цілісності Хорватії цим шляхом, вона вдалася до військових методів.

‒ Максиме, наскільки коректно порівнювати ситуацію в Хорватії з нинішньою українською ситуацією?

Каменецький: Тут більше принципових відмінностей, ніж схожості. Між Хорватією й Сербією за потенціалом різниця набагато менша, ніж між Україною й Росією. У той час не була настільки розвинена інформаційна складова воєн. Суспільство було не так охоплене інформаційними технологіями. І було кілька дуже важливих для населення ідей, які розповсюджувалися переважно в регіонах, де жила сербська більшість. Сербію того часу не порівняти з нинішньою Росією за впливовістю на міжнародній арені.

‒ Що послужило каталізатором конфлікту між Сербією і Хорватією?

Каменецький: Проблеми накопичувалися дуже довго. Конфлікт не назрів раптом 1991-го. Все тягнеться ще з моменту формування єдиної держави південних слов'ян 1918 року, вбивства хорватського депутата сербським парламентарієм 1928-го ‒ прямо в Парламенті.

1991-го все це вилилось у війну з кількох причин. На відміну від Сербії, Хорватія економічно була набагато більш розвиненою. У колишніх югославських країн узагалі спочатку були дуже різні плани на майбутнє. Використовуючи деякі ідеологічні тенденції ‒ історичні, мовні, культурні, ‒ і Сербія, і Хорватія зробили багато, щоб сформувати свої національні ідеї. Цього в нас не було зроблено. На основі цих національних ідей виникла конфронтація. Політичне керівництво це використовувало, щоб таким шляхом іти до незалежності. Почалися зіткнення.

‒ Чи є однозначний переможець у конфлікті Хорватії та Сербії?

Каменецький: Думаю, немає. Але сьогодні кожна з них іде своїм шляхом, і в більшості випадків вони визнають право одна одної на це. Як не дивно, війна тоді привела до поваги й визнання права іншого на незалежність тепер.

‒ Наталю, як вийшло, що Хорватія була змушена вдатися до військового способу повернення своїх територій?

Іщенко: У нас ця історія маловідома ‒ російська пропаганда зробила багато, щоб спотворити сприймання балканської історії. Наприклад, на пострадянському просторі дуже поширена теза, що Хорватія у війні не перемогла. Або про те, що Хорватія і Сербія йдуть кожна своїм шляхом.

‒ Так хто ж переможець?

​Іщенко: Хорватія ‒ тому що вона домоглася всіх поставлених цілей. Хорватія насправді воювала не з Сербією, а з Югославією, з Югославською народною армією. І Хорватія тепер ‒ член ЄС, а Сербія веде успішні переговори про вступ туди. Вона набагато ближча до Євросоюзу, ніж, наприклад, Україна. У чому різниця між шляхами? Обидві країни рухалися до однієї мети. Конфлікт був у тому, що Югославія відновлювала свою цілісність як союзна держава, а Хорватія боролася за свою незалежність від метрополії.

‒ Чому сербські анклави не були на законодавчому рівні приєднані до Югославії? Чи все ж були ‒ як у випадку «приєднання» Криму до Росії 2014-мго?

Іщенко: Югославія хотіла відновити свої кордони повністю ‒ за це вони й боролися. Анклав Сербська Країна був тимчасовим утворенням. Мирні домовленості, що передували військовому результату подій, забезпечували Сербській Країні особливий статус у складі Хорватії ‒ не в складі Югославії або Сербії. План був майже ідентичний із Мінськими домовленостями.

‒ Не будь військового вирішення конфлікту з боку Хорватії, що було б при реалізації цих мирних домовленостей?

Іщенко: На території Хорватії було б автономне сербське утворення, що впливало б на політику всієї країни.

‒ Чи є сьогодні автономні утворення на території Хорватії?

Іщенко: Ні. До слова, про реінтеграцію. Частину території Хорватія повернула військовим шляхом ‒ проте не воювала там, де це привело б до прямого конфлікту з Сербією. Те, що в них були рівні сили, ‒ неправда. Була імперська Югославська народна армія ‒ а Хорватія будувала свої збройні сили з нуля, на основі добровольчих підрозділів і місцевої поліції. Коли мова пішла про повернення великих ділянок на кордоні з Сербією, хорвати зрозуміли, що це буде пряме зіткнення Хорватії й Сербії ‒ і не факт, що вони в ньому виграють. У результаті була реалізована спеціальна програма ООН ‒ до слова, єдина настільки успішна програма реінтеграції мирним шляхом в Європі. І нам дуже важливо вивчати цей досвід.

‒ У нашому медійному просторі фігурує дуже спрощене уявлення про те, як Хорватія повернула собі територію за три дні військовим шляхом. А як відбувалася мирна реінтеграція?

​Іщенко: Мирним шляхом була реінтегрована третина території. Програму розробила ООН і запровадила свою тимчасову адміністрацію на два роки. Там не було ні сербської, ні хорватської, ні сепаратистської влади. Не було ніяких прапорів, окрім прапора ООН. Жили на цій території в основному серби, які до цього встановили свою владу тут військовим шляхом. Це район Вуковара. Там були жахливі випадки етнічних чисток, спрямованих проти хорватів. Хорвати з цієї території були як біженці розсіяні іншими землями Хорватії. Після встановлення тимчасової адміністрації ООН була проведена повна демілітаризація. Вивели всі збройні сили, вилучили все озброєння в населення. Потім ввели поліцію ООН, яка складалася з представників ООН, Хорватської держави й місцевих сербів. Але національних прапорів не було. У поліції звели людей, які до цього воювали один із одним. Потім було повернення біженців. Потім відбулися вибори місцевих органів влади. У них брали участь усі люди з хорватським громадянством. Далі запровадили національну валюту Хорватії. Потім ‒ часткове визнання документів, виданих у період, коли Хорватія не контролювала територію: свідоцтва про народження і смерті, дипломи, частково майнові документи. І потім було найскладніше ‒ робота Комітету національної довіри.

‒ Чим займався цей комітет?

Іщенко: Примиренням. Примирення по-балканськи значить, що люди перестають стріляти один в одного. Не було потрібно змінювати політичну позицію, ставлення до інших людей. Усе просто: якщо ти не згоден, не потрібно вбивати й виганяти зі своєї території, з його будинку.

‒ Чи залишилися серби в Хорватії?

​Іщенко: Там, де була військова реінтеграція ‒ ні. До речі, бігли серби не до Сербії. Слободан Мілошевич перекинув їх до Косово, де як раз через це почалася війна. Там, де відбулася мирна реінтеграція, серби залишилися. Не всі. Однак ті, хто не хотів залишитися, за ринковою ціною продавали нерухомість, отримували допомогу нарівні з хорватами. Зараз сербське населення на цій території є, серби присутні в місцевих органах влади.

‒ Як ви думаєте, чи можна цей досвід повторити в Україні?

Іщенко: Мирна реінтеграція можлива тільки за згодою двох сторін конфлікту. У випадку з Україною другою стороною має бути Росія.

(Над текстовою версією матеріалу працювала Галина Танай)