Переговори Емманюеля Макрона з Володимиром Путіним у Версалі виявилися досить прохолодними. Французький президент скористався нагодою сказати російському лідерові безліч неприємних речей – про союзника Кремля Башара Асада, «агентів-пропагандистів» із російських ЗМІ, які намагалися вплинути на результат французьких виборів, і про переслідування геїв у Чечні. Путін явно оборонявся й відчував себе незатишно.
Більше того, в день переговорів Макрона з Путіним було оголошено про прибуття до Франції першого ЛГБТ-біженця з Чечні. Навряд чи цей жест залишився непоміченим у Москві.
«Франція приймає ЛГБТ-біженців з Чечні в день візиту Путіна до Версаля. Пишаюся моїм президентом Макроном!»
Новий лідер Франції, схоже, вирішив демонструвати характер на кожній зі своїх зустрічей з тими політиками, чиї відносини з його країною і Європою виглядають неоднозначними. До цього преса багато писала про «битву рукостискань» між Макроном і президентом США Дональдом Трампом. Коли президенти подали один одному руки на саміті НАТО в Брюсселі, їхнє рукостискання виглядало як поєдинок.
«Макрон каже, що (таке) рукостискання з Трампом не було випадковістю: потрібно показати, що не йдеш навіть на маленькі, символічні поступки».
Тому багато людей уважно стежили за тим, яким буде рукостискання Макрона й Путіна.
«Трамп, мабуть, проговорився Путіну про рукостискання Макрона!»
А ось відносини нового президента Франції і канцлера ФРН Ангели Меркель, судячи з усього, розвиваються досить непогано. Першим закордонним візитом Макрона після вступу на посаду стала поїздка до Берліна. Кілька міністрів, що увійшли до нового уряду Франції, відомі своїми тісними зв'язками з Німеччиною. При цьому теплі бесіди Макрона й Меркель супроводжуються з німецької сторони жорсткими заявами канцлера про те, що після «Брекзиту» й обрання Дональда Трампа президентом Європейський союз «не може більше залежати» від США й Великої Британії. За словами Меркель, Європі слід «брати своє майбутнє у власні руки – безумовно, залишаючись друзями зі Сполученими Штатами й Великою Британією й добрими сусідами всюди, де це можливо, навіть із Росією».
У понеділок представник канцлера Штеффен Зайберт спробував згладити ситуацію, заявивши, що Меркель «просто чесно говорить зі США», будучи «переконаною атлантисткою». Однак того ж дня масла у вогонь підлив міністр закордонних справ ФРН Зігмар Габріель, який назвав «короткозорою» політику нової адміністрації США, перш за все в галузі екології – Дональд Трамп виступає проти участі своєї країни в міжнародних угодах із боротьби з кліматичними змінами. «Короткозора політика американського уряду протистоїть інтересам Євросоюзу», – сказав Габріель, зазначивши, що «Захід став меншим, в крайньому разі, він став слабшим».
Чому європейські лідери раптом заговорили настільки жорсткою мовою, і що означає позначене Анґелою Меркель прагнення ЄС «взяти свою долю у власні руки»? Про це в інтерв'ю Радіо Свобода розмірковує колишній заступник голови Європарламенту, фахівець з проблем європейської інтеграції, чеський політолог і соціолог Лібор Роучек.
– Переговори Володимира Путіна з Емманюелем Макроном у Версалі – перша російсько-французька зустріч на вищому рівні після обрання Макрона президентом Франції. Особливою теплоти від цих переговорів чекати було важко: Кремль активно підтримував на виборах іншого кандидата – Марін Ле Пен, виборчий штаб Макрона заявляв про втручання російських ЗМІ під час передвиборної кампанії у Франції і хакерські атаки. Навіщо знадобилося зустрічатися – перш за все французькому президенту?
– Думаю, Емманюель Макрон хоче показати, що він веде політику відкритості щодо зовнішнього світу, в тому числі й Росії. Тим самим він дає Володимиру Путіну шанс якщо не «перезавантажити» відносини – не тільки російсько-французькі, а й російсько-європейські, – то хоча б розвивати їх надалі на більш розумних засадах.
Цікаво поспостерігати, яку відповідь дасть Путін на практиці. Якщо ту саму, що й раніше – підтримка політиків на кшталт Марін Ле Пен, постійні спроби найрізноманітнішими способами впливати на політику та громадську думку в європейських країнах тощо, – то побачення у Версалі так і залишиться окремо взятою зустріччю з нагоди відкриття в Парижі великої виставки, присвяченої Петру І. Не більше. Тож, все залежить від подальшої поведінки Володимира Путіна.
Проблеми російського втручання на сході України і анексії Криму теж нікуди не поділися. Французький президент перед зустріччю підкреслював, що переговори будуть відкритими, що він має намір говорити з Путіним з усіх важливих питань, не уникаючи гострих кутів. Так і сталося
Ну і, звичайно, проблеми російського втручання на сході України й анексії Криму теж нікуди не поділися. Французький президент перед зустріччю підкреслював, що переговори будуть відкритими, що він має намір говорити з Путіним із усіх важливих питань, не уникаючи гострих кутів. Так і сталося.
– Чи можна сказати, що свою політику щодо Москви новий французький президент координує з Німеччиною? Адже він не раз заявляв, що прагне знову завести мотор європейської інтеграції, для чого хоче тісніших зв'язків із Берліном. Це означає й вироблення спільної позиції щодо Росії?
– Безумовно. Це було продемонстровано вже на другий день після того, як Макрон вступив на посаду президента. Він відразу поїхав до Берліна на переговори з канцлером Анґелою Меркель. Вони обговорювали різні питання, і я впевнений, що відносини з Росією були серед цих питань. Хоча ці відносини перебувають у майже замороженому стані, не треба забувати, що канцлер Меркель регулярно розмовляє телефоном із Путіним – набагато частіше, ніж із нинішнім президентом США.
– Так вони й зустрічалися нещодавно в Сочі.
Франція повертається в традиційний для останніх десятиліть франко-німецький тандем, і Європа буде за рахунок цього мати більшу політичну вагу. У тому числі і при переговорах з Росією. З Путіним тепер розмовлятимуть удвох
– Звичайно. І я думаю, що в координації з Німеччиною новий французький президент проводитиме подібну політику. Справа ще й у тому, що Франція після деякої перерви хотіла б знову грати в основних політичних питаннях більш помітну роль. Це знову ж таки показали перші дні правління президента Макрона. Він провів цілком успішні переговори з канцлером Меркель, потім досить яскраво виступив на обох зустрічах у верхах – як на саміті НАТО в Брюсселі, так і зустрічі «Групи семи» в Італії. Наприклад, він встановив хороші відносини з настільки ж молодим канадським прем'єром Джастіном Трюдо. Загалом Франція при Макроні хоче бути більш активною на світовій арені – а значить, і в стосунках із Росією. Я думаю, що це добре не тільки для самої Франції, але і для Європейського союзу. До цих пір європейська зовнішня політика нібито кульгала на одну ногу, всі найважливіші питання вирішувала канцлер Німеччини, оскільки Франція при президенті Олландові не проявляла щодо цього ні великого бажання, ні вміння. Тепер Франція повертається в традиційний для останніх десятиліть франко-німецький тандем, і Європа буде за рахунок цього мати більшу політичну вагу. У тому числі і при переговорах із Росією. Із Путіним тепер розмовлятимуть удвох.
– Чи означає це, що заява Меркель про те, що Європа відтепер не може покладатися на США, а слід «брати свою долю у власні руки», висловлює й позицію Франції? Чому взагалі Меркель це сказала? Їй настільки не сподобалося спілкування з Дональдом Трампом на двох травневих самітах?
– Мені здається, з точки зору американо-європейських відносин, ці два саміти були не надто успішними. Меркель заявила, що Європа не може в усьому розраховувати на Сполучені Штати – вона не сказала, що розраховувати на США не можна взагалі. Потрібно мати на увазі, що вона це вимовила під час передвиборчої кампанії. Це було кілька фраз, канцлер не розвивала свою думку – в чому саме на США не можна спертися, в яких питаннях. Мені здається, це не можна тлумачити як антиамериканську заяву. На ці речі треба дивитися в контексті минулих і майбутніх відносин США та Європи. Зараз у Білому домі Дональд Трамп – можливо, на чотири роки, можливо, на вісім, але в будь-якому випадку це не кінець трансатлантичного співробітництва. І, скажімо, наполеглива вимога Трампа, щоб Європа більше дбала про фінансування власної оборони й безпеки, зовсім не виключає такої співпраці. Це лише означає посилення європейської складової НАТО.
Так, є давно сформульоване зобов'язання всіх союзників – прагнути довести витрати на оборону до рівня двох відсотків ВВП. Але це не має бути мантрою. Тому що, якщо взяти, наприклад, Німеччину, то вона витрачає на оборону 38 мільярдів євро. Якщо уявити, що ця країна почне витрачати на ці цілі 65 мільярдів євро, що приблизно відповідає двом відсоткам німецького ВВП, то вона буде не в змозі витратити їх розумно, так, щоб це сприяло зростанню обороноздатності Німеччини й усієї Європи. В першу чергу потрібно подивитися на ефективність цих витрат, на те, куди йдуть гроші. Європі не вистачає координації в питаннях озброєння. Скажімо, у США є два основних види бронемашин, а в Європі їх, здається, 17. Тож, нам потрібна координація військової промисловості, щоб збройні сили могли діяти ефективно. З тим, щоб у разі, якщо Сполучені Штати з якихось міркувань не хочуть брати участь у тій чи іншій конфліктній ситуації або миротворчій місії, європейські країни могли це зробити самостійно. Це не антиамериканізм, не бажання зруйнувати НАТО – це прагнення до більшого об'єднання зусиль європейців. Нічого поганого в цьому немає.
– Політично відокремити Європу від США – давня мета російської зовнішньої політики при президентові Путіні. Можна згадати, що ще 2003 року, коли починалася війна в Іраку, були спроби створити «вісь Париж – Берлін – Москва» якраз на антиамериканській основі. Чи не грає зараз Анґела Меркель в занадто ризиковану гру, якій дуже радітиме Володимир Путін?
Бажання Кремля розходяться з можливостями
– Якщо стати на точку зору Кремля, то так, там цього хочуть: відокремити як Європу від Сполучених Штатів, так і окремі країни Євросоюзу одну від одної. Але я думаю, що в тій же Німеччині, перш за все, у владній партії ХДС, у якої непогані шанси на перемогу на виборах у вересні, це добре розуміють. Там ніхто з серйозних політиків не збирається бути троянським конем Москви. Точно так само, як показали версальські переговори, ним навряд чи буде Франція при президентові Макроні. Тож, тут бажання Кремля розходяться з можливостями. Більше того, ефект може бути зворотним: європейські держави зімкнуться тісніше.
