Мені надали державного адвоката, який був упевнений, що я винний, і умовляв мене в усьому зізнатися. Зізнатися у всьому, що скаже мені слідчий. Примітним під час нашої розмови було його питання: «Скажи, а тебе били?». Моє мовчання. Двері відкриті. Я точно знаю, що за дверима стоять конвоїри й співробітники ФСБ і контролюють нашу розмову. Що ж мені відповісти? Так. Я просто почав кивати головою, боюючись, що при «неправильній» моїй відповіді всі ці співробітники виконають те, про що мене попереджали раніше. Але адвокат лише відповів: «Нічого, Геннадію. Всіх б'ють. Це нормально. Ви краще все визнайте і підпишіть. Так буде легше, і швидше все закінчиться. Я більше зможу Вам допомогти». На цих словах побачення з адвокатом було закінчене. Він пішов. А за мною прийшли...
Адвокат лише відповів: «Нічого, Геннадію. Всіх б'ють
Пізніше я дізнався, що цей адвокат, хоч і був державним, тобто його послуги були оплачені державою, але шантажував мою матір, вимагаючи за кожне відвідування мене або участь у слідчих заходах винагороду в сумі сто доларів. А коли мама зрозуміла, що він абсолютно не володіє фактами, не працює у справі і співпрацює зі слідством, вона відмовилася платити йому. І цей підлий горе-адвокат дозволив собі підвищувати голос на неї, на мою бабусю, звинувачуючи мою маму в поганому вихованні сина, недалекоглядності і нерозумінні всього, що сталося...
Після зустрічі з адвокатом було вирішено конвоювати мене до медичного закладу, щоб провести аналізи на наявність у моїй крові наркотичних засобів. Як же без цього, вони ж діють за законом! Знову мішок на голову, руки сковують за спиною і піднімають до неба. Біль від вивернутих суглобів. На зап'ястках вже не залишилося незідраної шкіри. Наручники впиваються в живе, оголене м'ясо! Виводять у коридор, ліворуч, кроків тридцять прямо, кілька сходинок вліво вниз і прямо. Вулиця. Шум машин, розмови людей, які проходять повз і миттєво замовкають. Атмосфера електризується. Напруга. Напруга, в якій Крим і всі його жителі залишатимуться ще довго, не усвідомлюючи цього...
Звук відкривання дверей. Мене швидко підводять до машини і, практично піднімаючи над землею, закидають на заднє сидіння. Відразу три людини сідають зверху, і наш транспортний засіб починає рух. Цікаво, чи зручно їм було в той момент? Сидіти на мені, вдавлюючи грудну клітку і голову в сидінні так, що не можна було дихнути. Щоб це зробити, треба було щосили постаратися піднятися хоч на сантиметр... Горби, вибоїни, які я для них створював, у них викликали лише гнів... За подих доводилося платити.
Їм це було в задоволення ‒ принижувати людину. Кати отримали завдання
Машина співробітників ФСБ зупинилася. З мене нарешті встали, я зміг продихнути, а потім за скуті за спиною руки витягнули на вулицю. Маску зняли. Виявилося, що я перебуваю біля наркологічного диспансеру, розташованого в декількох хвилинах ходьби від будинку моєї бабусі, де я провів все своє дитинство. Мене завели у внутрішній двір. Оперативники жартували над тим, що мені треба написати у висновку. Алкоголь? Канабінол? Амфетамін? Героїн? Лотерея. Чи знайдуть, чи ні? Я ніколи навіть не пробував вживати наркотики. Але результат медичного висновку залежить від бажання «органів порядку». З дверей лікарні з'явилася лікарка. Це була жінка середніх років. «Цікавий екземпляр», ‒ сказала вона і, недоброзичливо глянувши на мене, пішла з одним із співробітників всередину приміщення. Мене чомусь тримали у дворі, нікуди не заводячи. Через десять хвилин співробітник вийшов з довідкою в руках. «Чистий», ‒ сказав він іншим конвоїрам. «Гей, ти, терористе, а хочеш, ми напишемо інше. Хочеш?». Вони розважалися. Їм це було в задоволення ‒ принижувати людину. Кати отримали завдання, їм неважлива істина, їм не важлива людина як особистість, їм необхідно виконати завдання.
Знову машина. Двигун заведений. Я в ролі сидіння. Рух. Не минуло й кількох хвилин, як пролунав звук відкривання металевих воріт. Газ. Трохи просуваємося вперед. Гальма. До машини підійшов чоловік і сказав, що треба почекати, бо усередині перебуває швидка допомога і надає одному з ув'язнених, що при смерті, екстрену допомогу...
ІТТ. Ізолятор тимчасового тримання. Знову ж, за іронією долі, вікна цього ізолятора виходили на подвір'я, де я провів дитинство, не підозрюючи, що в метрах від мене вершаться долі дуже часто невинних, ні в чому не винних людей. Місце страху, страждання і болю. Екзекуція на початковому етапі. Без доказів і за наказом вищих чинів. Епіцентр. Одна із зяючих ран на планеті земля. Перше, що мені запам'яталося в цьому насиченому ненавистю приміщенні і на що я звернув увагу, це маленький, радянського типу телевізор. З маленького ящика, тридцять на тридцять сантиметрів, передавали новини. Вірніше сказати, транслювалася російська пропаганда. Про те, як у місті Маріуполь в день Великого Свята Перемоги «бандерівці» в особі Правого Сектора, до якого мене вже приписували, знущалися, били і навіть розстрілювали ветеранів Великої Вітчизняної війни прямо під час ходи на параді...
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
